В історії української літератури не бракує жінок, які активно відстоювали місце жінки під літературним сонцем. Усі вони були різні. Але настільки різних, як Марія Вілінська й Наталя Озаркевич треба ще пошукати.

Перша народилася 1833 року в Росії, друга – 1855 року на Галичині.

Перша навчалася в приватному пансіоні для дівчат, друга здобула домашню освіту.

Перша виходила заміж двічі: першого чоловіка просто залишила, а в перерві між двома заміжжями не цуралася інших чоловіків. Друга рано залишилася вдовою, і так вдовою усе життя й прожила.

Першу жінки не дуже любили, другу жінки щиро поважали.

Перша пішла з життя влітку, в сімейному колі, в фруктовому садку. Друга – взимку, самотня, навіть точна дата смерті невідома.

Але є дещо, що об’єднує цих жінок значно більше, ніж рядки у біографії: вони обидві не лише були вільні самі, але й зробили усе можливе для того, щоб звільнити жінок – зруйнувати стереотип про жіноцтво як про обов’язковий додаток до домашнього вогнища чи окрасу світської вітальні.

Вони були дуже різними, але дивилися в одному напрямку.

Незалежний вовчок української літератури: Марія Олександрівна Вілінська

Найбільш розпачливі й пронизливі “жіночі історії” в українській літературі писалися про кріпачок. І писала їх росіянка, яка вивчила українську мову після заміжжя. Але на обкладинці її творів значилося чоловіче ім’я – Марко Вовчок. Марія Вілінська, вона ж Марія Маркович, вона ж Марія Лобач-Жученко, увійшла в історію як авторка “Народних оповідань” і жінка, яку не дуже любили інші жінки. Чого не скажеш про чоловіків, які її просто обожнювали.

Марія Вілінська й досі лишається чи не найбільш загадковою українською письменницею, якій не лише вдалося утвердитися як письменниці в патріархальному письменницькому світі (нехай і під чоловічим іменем), але яка також спромоглася заробляти письмом на життя. Можливо, не стільки письмом, скільки перекладами. Але в часи, коли жінці відводилося місце під крилом чоловіка біля домашнього вогнища, жити зі своїх знань іноземних мов було майже подвигом.

Звісно, навіть у ті часи (другій половині ХІХ – початку ХХ століття) Марія Вілінська була не єдиною жінкою, котра заробляла на життя словом, хоча наприкінці 50-х років ХІХ століття була єдиною визнаною жінкою-письменницею в українській літературі. Утім, саме навколо Вілінської точилося стільки домислів, пересудів і пліток, і саме Вілінська опинялася в такій кількості різних недвозначних ситуацій, що її творчий доробок подеколи поступався місцем подробицям її життя.

Про Вілінську завжди згадують, як про гарну жінку. Але скільки б ви не роздивлялися її портрети, особливої, фатальної для чоловіків вроди, на них не роздивитися. Марко Вовчок – гарна жінка, але ж, придивіться, Олена Пчілка анітрохи не гірша! Річ у тім, що спогади про Вілінську-красуню насправді належать перу закоханих у неї чоловіків. А якщо врахувати, що закохувалися у неї переважно письменники (від Пантелеймона Куліша до Івана Тургенєва), то легко зрозуміти, звідки такі оди неймовірній красі й грації Вілінської.

Жінки в оцінках вроди Вілінської були значно стриманішими, до її товариськості ставилися скептично: про Вілінську відгукувалися як про особу замкнену, відлюдькувату, неговірку. Хоча в такому разі дуже складно пояснити, на який з гачків вона чіпляла чоловіків. Можливо, зваблювала розумом? Відкидати таку версію не випадає, адже Вілінська справді була жінкою розумною, освіченою, прогресивною, розкутою. Якщо мірилом вільності поглядів можуть бути вподобання в одязі, то Вілінська стала чи не першою жінкою, яка вдягла чоловічий брючний костюм. Хоча насправді її прогресивність вимірювалася не одягом, який вона носила, а тим, чим і як вона займалася.

Уроджена росіянка з Орловської губернії, Марія здобула освіту в приватному пансіонаті у Харкові, а тоді на правах бідної родички (з усіма наслідками, які з таких прав випливають) жила в тітки. Вілінська могла вигідно вийти заміж і, певно, з огляду на тодішні суспільні устої мусила це зробити, але ж недаремно вона так щиро захоплювалася творами Жорж Санд. Тож замість того, щоб зробити вибір на користь небідного поміщика й присвятити життя створенню й підтримці родинного вогнища, сімнадцятирічна Марія обрала українського етнографа Опанаса Марковича, який відбував в російському Орлі заслання за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві. Можливо, це була не стільки любов з першого погляду і на все життя, скільки шанс нарешті вирватися на волю й почати жити самостійним життям. Ну, а якщо для цього треба було вивчити українську мову, то для Вілінської то була не проблема – вона мала неабиякий талант до вивчення мов, і він їй не раз у житті прислужився.

Невдовзі після того, як Марія Вілінська стала Марією Маркович, вона стала ще й Марко Вовчок. Марія не мала нічого проти того, щоб підписувати твори чоловічим псевдонімом (бути як Жорж Санд їй подобалося), але сам псевдонім захвату в неї не викликав. Так само, як і життя з Марковичем спочатку в Україні, а тоді в російському Петербурзі. Їхній шлюб тривав менше десяти років, але оскільки розлучення у ті часи були дивиною й рідкістю, про Марковичів просто казали, що вони “не живуть разом”.

Насправді вони жили ще й у різних країнах: він – в Російській імперії, а вона з малим сином – майже десять років то у Франції, то у Німеччині, то в Італії, то в Швейцарії. Вілінській-Маркович, яка знала десять мов і в побуті говорила французькою, жити в Європі було значно простіше, вільніше й перспективніше, ніж в Російській імперії. Бо в Європі вона могла собі дозволити не лише знайомитися й вільно спілкуватися з багатьма чоловіками (переважно письменниками, громадськими й політичними діячами, які дружно в неї закохувалися), але й заробляти літературною творчістю й перекладами на життя. Поза сумнівом, статки такою працею не заробиш, але не від кого не залежати все ж виходило. Марію Маркович важко назвати першою жінкою, яка скористалася заміжжям як способом вирватися на волю, але фактично вона стала першою українською письменницею, яка переступила заміжжя, коли воно стало нагадувати кайдани, і ризикнула заробляти творчістю на життя.

Коли у 1867 році Вілінська-Маркович нарешті повернулася з Європи, до російського Петербурга, то поміж всього іншого почала випускати журнал “Переводы лучших иностранных писателей”, друкуватися в якому свої переклади могли (і вона це заоохочувала) освічені жінки. Про те, як непросто жінці заробляти на життя, Вілінська знала не з чужих слів. Так само, як розуміла, скільки розумних, освічених жінок просто сидить без діла і без особистих грошей. Власне, вона організувала такий собі тогочасний перекладацький жіночий фріланс, який дозволив багатьом дівчатам і жінкам повірити в себе, свій талант і можливість жити власним розумом і з власних знань. Більшості дівчат самим було не під силу знаходити тексти для перекладу, але разом з отриманою від Вілінської роботою вони також отримували перекладацький досвід і підробіток.

На жаль, усе скінчилося безрадісно. І для журналу, і для Вілінської. Вона припустилася жахливої стратегічної помилки: ставила під усіма перекладами своє прізвище. Тобто до роботи над перекладами переважно залучала дівчат з провінції, але у друці їхні імена ніде не значилися. З одного боку, логіка в цьому була: видавці значно охочіше віддавали тексти на переклад відомій письменниці, ніж дівчатам без імені. Але, з іншого, деяким дівчатам було образливо, що перекладають вони, а славу отримує інша.

Достеменно невідомо, як і чому (за однією з версій через фінансові питання, за іншою – з суто особистих причин), але одна з перекладачок, яка працювала з Вілінською, Катерина Керстен, вирішила своїй “шефині” помститися. Вона взялася перекладати казки Андерсена, але натомість просто здала переклад, який до того вже зробили й видали Марія Трубнікова й Надія Стасова. Вілінська, переклад не читаючи, поставила під ним своєї прізвище й видала. Коли він побачив світ, Керстен мстиво надіслала примірники видання Трубніковій і Стасовій. Вілінську звинуватили у плагіаті. Довести, що це не її рук справа, було неможливо, адже під перекладом значилося її прізвище. Як наслідок, репутація письменниці й перекладачки Марії Маркович почила в бозі. І на те не було жодної ради.

Журнал припинив існування. Марія ж друге вийшла заміж за молодшого за неї на 17 років Михайла Лобач-Жученка і наступні кілька десятиліть тихо жила собі у різних містах Російської імперії, куди по службі переводили її чоловіка. Пішла з життя вдома, в садку, улітку 1907. Чоловік поховав її під улюбленою грушею, як вона й заповідала.

Можна було б припустити, що міщанське життя (зокрема й шлюб) ловив Марію Вілінську і таки впіймав. Але цілком ймовірно, що ні. Бо її неможливо було впіймати, приручити, зломити. А ще вона, як ніхто інший (навіть після підстави з плагіатом, придуманим жіночим розумом і зробленим жіночими руками) розуміла, наскільки непросто ведеться жінкам у тогочасному суспільстві. Тому всиновила свого першого онука. У такий спосіб Марія Лобач-Жученко (вона ж Вілінська, вона ж Маркович, вона ж просто Марко Вовчок) врятувала честь своєї майбутньої невістки, яка народила дитину до шлюбу. Бо хоч життя й Вілінську навчило не зважати на людські пересуди, тим не менше, вона також добре затямила, чим може обернутися для тогочасної жінки втрачена репутація.

Не заради кусника хліба, а в ім’я ідеї : Наталія Озаркевич (Кобринська)

Про Наталію Кобринську згадують щоразу, коли хочеться поговорити про витоки фемінізму на українських землях, зокрема на Галичині. І це справедливо, оскільки Кобринська не лише активно порушувала модні на той час у всій Європі “жіночі” питання, але ще й активно полемізувала з Кларою Цеткін, яка вважала, що другорядна роль жінки у суспільстві – ніщо інше, як побічний ефект капіталістичної системи; варто лише змінити суспільний лад з капіталістичного на соціалістичний, автоматично зміниться й роль і значення жінки.

Кобринська ж, на відміну від Цеткін, була щиро переконана, що лад тут ні до чого. І що заміна соціалізмом капіталізму жіноче життя не покращить. А може, навіть погіршити. Бо якщо за капіталізму жінка має лише вести домашнє господарство, то за соціалізму, цілком ймовірно, до домашнього господарства додасться ще й обов’язкова робота поза домом. Тобто якихось особливих прав соціалізм жінкам не дасть, але ось обов’язків і клопотів додасть. Кобринська насправді як у воду дивилася: соціалізму не знадобилося багато часу, щоб витворити феномен “радянської жінки” – згорьованої, спрацьованої, упослідженої. Жінки, що вічно намагається все встигнути, хоча при тому мусить за всім вистояти довжелезну чергу. Зовсім не за таке майбутнє української жінки боролася свого часу Наталя Кобринська!

Кобринська була з роду Озаркевичів, тобто спадкового роду греко-католицьких священників, що автоматично означало високий рівень освіченості й неабияку громадську активність упродовж кількох поколінь. Її батько, окрім того, що був греко-католицьким священником у другому поколінні, депутатом галицького сейму і засновником громадської організації “Руська бесіда”, що пропагувала українське слово, писав вірші, п’єси, багато перекладав українською. Звісно, що всі діти отримали блискучу освіту, хоча Наталя і її сестра вчилися вдома. Старший брат Кобринської, як і батько став священником і громадським діячем, молодші брати – один відомим лікарем, інший – не менш відомим адвокатом. Дещо вибилася з цього сонму молодша сестра, яка просто вийшла заміж (щоправда, за гімназійного вчителя, що теж багато значило), але зате Кобринська відпрацювала “жіноче питання” за двох.

Можливо, в життя Наталії Кобринської усе склалося б інакше, якби вона так рано не лишилася вдовою. По смерті чоловіка, Теофіля Кобринського, Наталія опинилася у фінансовій скруті (жінка на Галичині у ті часи жила “за чоловіком” і утримувалася його коштом), тож змушена була повернутися жити до батьківського дому. Батько, щоб якось розрадити дочку, везе її до Відня, і саме там безутішній вдовій Кобринській вдається побачити світло в кінці безперспективного жіночого тунелю: вона знайомиться з публіцистом Остапом Терлецьким, який переконав Кобринську, що та має талант до письма. А якщо вона зможе писати, то зможе на себе з того й заробляти.

Перше оповідання Кобринської називалося “Пані Шумінська” (згодом отримало назву “Дух часу”). Писала ж Кобринська про жіночу гідність, потребу жінок гуртуватися, щоб разом долати життєві перешкоди і вириватися з лабет застарілих суспільних приписів. Якщо врахувати, що галицькі землі в усі часи було дивовижним симбіозом жіночої освіченості і жіночого безправ’я, то така позиція Наталії Кобринської була більш, ніж сміливою.

Але не художніми творами єдиними уславилася Кобринська (хоча її оповіданням “Заради кусника хліба” щиро захоплювався Іван Франко, все ж нині художній доробок Кобринської переважно цікавить істориків літератури), а як засновниця “Товариства руських жінок” і співзасновниця альманаху “Перший Вінок”. Товариство було засновано 1884 року у тодішньому Станіславі і мало на меті впливати на розвиток і свідомість жінок за допомогою літератури. А оскільки літератури, яка б могла цьому впливу прислужитися (принаймні української) бракувало, Кобринська придумала видати літературний альманах. Кошти на видання “Першого Вінка” дала Олена Пчілка. На обкладинці видання значилася прізвища як співзасновниць Наталії Кобринської і Олени Пчілки.

До “Першого Вінка” увійшло загалом сорок дев’ять поетичних, прозових, публіцистичних творів сімнадцяти жінок з різних куточків українських земель (зокрема, Ганни Барвінок, Уляни Кравченко, Михайлини Рощкевич, Софії Окуневської, Ольги Франко, Лесі Українки). За великим рахунком, “Перший Вінок” можна вважати першою у світі збіркою жіночих творів, написаних, зібраних, відредагованих й виданих самими жінками. Але значно більше значення має не цей, а інший факт: для багатьох жінок це був шанс заявити про себе саме як для письменниць (поеток чи журналісток), що в умовах тогочасної, поділеної між кількома імперіями України, було зробити дуже непросто.

Але Кобринська на цьому не зупинилася: 1893-896 року організувала видавництво “Жіноча бібліотека”, в якому видала три томи альманаху “Наша доля”. Сюди увійшли як літературні твори, написані жінками, так і зроблені ними літературні огляди. До того літературна критика вважалася винятково чоловічою прерогативою. Також не обійшлося без статей про жіночий рух і права жінок навчатися в університетах.

Задумала Кобринська й інший, не менш грандіозний літературний проект: видати добірку українських та перекладних творів, в яких би йшлося про жінок, кожна з яких не побоялася вийти за поріг свого дому, досягла у житті неймовірних висот й виконала ту чи іншу визначну місію.

На жаль, втіленню цього проекту спочатку завадила Перша світова війна. А потім – смерть.

Кобринська пішла з життя у січні 1820 року, і навіть точна дата її смерті невідома, бо померла у дні, коли лютували зимові заметілі, тож кілька днів до неї ніхто не навідувався. А оскільки причиною смерті був тиф, то будинок Кобринської потім просто спалили. Чого не скажеш про її ідеї й порушені нею питання, які не втратили актуальності і через сто років після її смерті.

Просто сьогодні йдеться вже не стільки про право навчатися жінок в університетах, скільки про право входити до наглядових рад великих корпорацій чи обиратися до Верховної і місцевих рад нарівні з чоловіками. Хтось скаже, що жіноче питання й досі не розв’язане остаточно. Можливо, й так. Але не забуваймо, що Наталія Кобринська починала торувати цей шлях з офіційних петицій дозволити дівчатам відвідувати класичні гімназії і зі звернень до австрійського уряду організовувати у селах дитячі садочки, які на ті часи були дивиною.

Марія Вілінська (Маркович, Лобач-Жученко) і Наталя Озаркевич (Кобринська) прожили різне, насичене, багате на події і враження життя. Кожна з них зрежисерувала його для себе сама. І, можливо, жодна з них не була б у захваті, що через століття їхні твори, творчість і позиції будуть зіставляти й порівнювати. Але значне бачиться на відстані. Так само, як і той факт, що Марію Вілінську й Наталю Кобринську насправді робить такими схожими бажання не просто лишатися собою, але ще й належати самій собі.