Написати цільну картину події і правда нелегко. Розтяжка над російськомовним елітно-копійчаним сиром з Goodwine, через який розпочалася війна на Донбасі? Захист маленьких розіпнутих дівчаток з адміністрації президента від чеських журналістів-інтервенціоністів? Дискусія про те, хто тут у нас більше “х@йло” – Томаш Фіала, Путін, Хорошковський або все-таки, не дай Бог, страшно сказати хто?

Аналізувати численні суперечливі меседжі Зеленського не просто важко, а неможливо. Більш того, саме ця принципова неможливість і є фундаментом усього заходу.

Якщо продовжувати мислити в категорії живопису, то вчорашній захід можна категорізувати як оральну драму, засновану на художній творчості американця Джексона Поллока.

Постмодернізм Поллока не залишав критиків байдужими. Свої картини він писав методом розбризкування. Мистецтвознавці сперечалися про те, чи є його творчість концептуальною деконструкцією фігури творця, так як у його художньому методі людина ставала лише інструментом вираження хаосу і випадку за допомогою бризок фарби. Інші бачили в творчості Поллока яскраву ідеологічну опозицію до соцреалізму: вдаримо капіталістичним буйством живих фарб по мертвій впорядкованості комуністичних мазків!

Думаю, сам Поллок отримував від процесу невимовне задоволення. Художник, вибачте за прямоту, бухав, забризкував полотно фарбами і спостерігав за тим, як численні інтелектуали ламали списи навколо його робіт. І, впевнений, “тащився”.

Незважаючи на те, що термін “симулякр” був популяризуваний Жаном Бодрійяром дещо  пізніше, роботи Поллока були саме симулякром. І в цьому полягала їхня істинна постмодерністська цінність. Контекст, в якому існував його живопис, був наповнений змістом, ніяк не пов’язаним з реальними полотнами. Хаос фарб породжував варіативність сенсів, ставши таким чином глобальною плямою Роршаха для інтелектуальної еліти і цінителів живопису.

Прес-конференція Зеленського – феноменальний твір сучасного мистецтва. Рівне за силою  з перформансами Марини Абрамович. Реальна при цьому, як і в кожному такому постмодерністському творінні, тільки новина про новину. Для картин це виражається в ціні. Для вчорашнього перформансу – зафіксованим рекордом.

Зміст  при цьому не важливий. Важлива форма. Форма, яка буде вміло симулювати наповненість порожнечі. Форма, яка дасть змогу кожному наповнити цю порожнечу своїм змістом. Форма як спосіб порожнечу приховати. І Зеленський – ідеальний художник, людина-симулякр президента. Хаотично розбризкує слова   полотном реальності.

Бентежить одне. Все це – не про політику. Чи не про логіку. Чи не про країну. Будь-який, навіть найбільш  новаторський, твір мистецтва звичайно. З галереї завжди можна вийти. З перформансу – втекти. Виходу з держав і реальності не існує. Вхідний квиток на творчий експеримент Зеленського буде занадто дорогий для нашої української кишені. Вихідний – ще дорожче.