Минулого тижня стало очевидним, що долучити Дональда Трампа до “нормандського формату” не вийде. 1 жовтня Україна через формальний лист на представника ОБСЄ у Тристоронній контактній групі Мартіна Сайдіка погодилася на застосування “формули Штайнмаєра” на Донбасі.

Що передбачає ця формула, тісно пов’язана із прізвищем федерального президента Німеччини?

Проведення  “виборів” в ОРДЛО (наявність лапок зараз буде зрозумілою) без виведення звідти російських військ та найманців та відновлення контролю України над російсько-українським кордоном у Донецькій та Луганській областях. Чому слово “вибори” в лапках – сподіваюсь, зрозуміло. На випадок, якщо ні – подібний алгоритм спричинить легалізацію бойовиків у вигляді представників місцевої влади, а Росію перетворить на “чесного брокера”, який сприяє розв’язанню конфлікту всередині (!) України. Ця ідея як елемент врегулювання з’явилася ще у 2016 році, проте Петро Порошенко та тодішня зовнішньополітична команда України вправно уникали її втілення в життя. Володимир Зеленський вирішив довести всім, що він – не Порошенко, і робить це, віддамо належне, вельми переконливо.

Показовим виглядає той факт, що 1 жовтня Україна програла інформаційний простір навколо підписання документу у Мінську. Доки вітчизняний сегмент Facebook наповнювали фото Володимира Зеленського з Томом Крузом, російські та проросійські Telegram-канали та інформаційні агентства оперативно повідомили, що “у Мінську Кучма підписав”. На жаль, щонайменше з середини серпня Україна перебуває в умовах помітного інформаційного домінування з боку Росії. Це виглядає дещо дивним, якщо врахувати, що на Банковій працюють “люди з телевізора”, які добре розуміються на інформаційних технологіях, але практично не чинять опір зростанню російського інформаційного впливу.

Володимир Зеленський під час 13-хвилинного брифінгу на Банковій емоційно намагався запевнити, що про капітуляцію не йдеться, вголос зачитав формулювання про проведення місцевих виборів, нагадав, що у нього є діти. Президент вимовив цікаву фразу, мовляв, виборів у ОРДЛО не буде, доки там будуть будь-які війська. Цікаве формулювання, проте оптимізму у ньому замало. Глава держави повинен знати про багатотисячну “народну міліцію” бойовиків, яка формально не має жодних підстав називатися збройними силами. Геть не дивує, що Зеленський заявив про обговорення у Мінську наступного етапу обміну полоненими: у Москві добре відчувають чутливість цієї теми для української влади і просувають її доволі вправно.

До речі, за кілька годин до брифінгу Зеленського Еммануель Макрон, якого можна назвати двигуном прискорення процесу проведення Нормандської зустрічі на вищому рівні, висловився за схвалення “формули Штайнмаєра”. До речі, чому саме це прізвище? Адже документально до 1 жовтня цієї формули не існувало. Відповідь проста: за рахунок прізвища потужного німецького політика Росія та Франція перетягують на свій бік Німеччину, звісно, в особі Ангели Меркель. Резони провідних європейських країн прості: конфлікт на Донбасі являє собою загрозу для Європейського Союзу, тому його необхідно врегулювати. Традиційно – за рахунок слабшого учасника, тобто України.

Що може отримати Росія внаслідок проведення виборів в ОРДЛО у заявлений 1 жовтня спосіб? Насамперед – легалізацію бойовиків, які одягнуть цивільні костюми і стануть “депутатами місцевих рад”. До речі, це цілком відповідає курсу на федералізацію України, який у Москві проголосили ще у грудні 2013 року, після початку Революції Гідності. Але куди важливішою для Кремля є можливість перетворитися з фактичного учасника конфлікту на “чесного брокера”, який буде намагатися врегулювати суперечності між Києвом, Донецьком і Луганськом. За значного розуміння з боку ЄС та США.

На мою думку, сценарій реінтеграції Донбасу за російськими лекалами для Кремля – найбільш вигідний. Думаю, що там готові піти на певні поступки, оскільки перспектива відновлення Донбасу за рахунок українського бюджету знімає питання європейської та євроатлантичної інтеграції України на десятиліття вперед. Завдані протягом п’яти попередніх років збитки навіть у приблизному обчисленні складають десятки мільярдів доларів, плюс потреба у відновленні соціальної стабільності та створенні єдиного інформаційного та ідеологічного простору. Роботи дуже багато.

Верховній Раді у контексті останніх подій доведеться ухвалювати новий закон про особливості місцевого самоуправління в ОРДЛО або давати зелене світло існуючому, ухваленому ще восени 2014 року, проте відкладеному рішенням восьмого парламентського скликання для реалізації до 31 грудня 2019 року. Провести протягом трьох місяців реальне обговорення законопроекту, визначити провідні загрози, нейтралізувати їх – завдання не з простих і потребує політичного досвіду, не лише парламентської більшості. Сьогодні зарано говорити про те, що фракція “Слуги народу” залишиться монолітом, а от “ОПЗЖ” Віктора Медведчука, безумовно, працюватиме на втілення в життя “формули Штайнмаєра”. “Голос” закликав провести закрите засідання парламенту за участю президента, “Європейська Солідарність” дії команди Зеленського засуджує, критикує “формулу Штайнмаєра” і “Батьківщина”.  Припускаю, що у президентській команді намагатимуться включити “турборежим” для закону про особливий статус ОРДЛО, проте можуть зіткнутися з непередбаченими труднощами.

На порядку денному руба стоїть питання організованого опору прагненню здійснити реінтеграцію Донбасу за кремлівським сценарієм. Ця ситуація потребує консолідації небайдужих громадян та організованих заходів. Нехай мала чисельність стихійних мітингів, які пройшли у Києві, Львові та Харкові 1 жовтня, не вводить в оману: доля окупованого Донбасу залишається чутливим питанням для багатьох українців. Проте якщо на виході ми отримаємо черговий ярмарок амбіцій українських політиків, то шансів на протидію Росії буде небагато – відповідь має бути консолідованою.

Україна на шостому році гібридного протистояння з Росією опинилася в ситуації, коли очікувати на допомогу Заходу у питанні врегулювання конфлікту на Донбасі не випадає: у США розгортається протистояння демократів та республіканців, яке ставить під загрозу підтримку нашої держави, Німеччина та Франція об’єктивно зацікавлені у покращенні відносин з Росією. Та, у свою чергу, може погодитися як на просування ОРДЛО в Україну на власних умовах, так і на стихійний спалах незадоволення у Києві – дестабілізація нашої держави у будь-якому вигляді  Путіну лише на руку.