Для початку про Nord Stream2. Це друга гілка газопроводу, який має пройти по дну Балтійського моря та пов’язати Росію та Німеччину. Мета газогону очевидна – позбавитися впливу країн-транзитерів (це не лише Україна, але Польща та Словаччина, білоруська ГТС вже понад 10 років належить “Газпрому”).

Такий формат дозволяє формувати передбачену ціну “блакитного золота”, а Німеччині за допомогою Австрії – ефективно розподіляти його між країнами Старого Світу. Перший Nord Stream (пропускна спроможність кожної гілки – 55 мільярдів кубометрів газу на рік) був побудований у 2010 – 2012 роках, і тоді Сполучені Штати його спорудженню публічно не опиралися, обурювалися цим проявом німецько-російської дружби переважно Польща та країни Балтії.

Цікаво, що на стадії обговорення Nord Stream у 2007 році його спорудження назвав “найбільшою російською дурницею” Олександр Лукашенко, який тоді був зацікавлений у розширенні транзитних можливостей Білорусі. Для Німеччини NordStream – запорука  реалізації енергетичної realpolitik та непохитності власного економічного лідерства у Європі.

Україна за президентства Віктора Януковича також публічно не опиралася будівництву NordStream, проте проти другої гілки боролася куди більш наполегливо. Петро Порошенко та Павло Клімкін намагалися довести західним партнерам, що NordStream2 має насамперед політичний характер, його послідовним противником виступав і екскерівник НАК “Нафтогаз України” Андрій Коболєв.

Вкинуті цього тижня Банковою тези про “проґавлений Порошенком NordStream2” можна назвати класичною спробою перекласти з хворої голови на здорову. Вони є логічним продовженням заяви Володимира Зеленського, який обумовив прибутки НАК “Нафтогаз України” у 2019 році своєю домовленістю з Владіміром Путіним під час Паризького саміту Нормандської четвірки. Шкода, що ніхто не поцікавився, як ця тема була дотична до пошуків шляхів врегулювання гібридного протистояння на Донбасі?

Необхідно нагадати, що 30 грудня 2019 року НАК “Нафтогаз України” та “Газпром” підписали домовленості про транзит газу українською територією терміном на 5 років. У 2020 році російська енергетична монополія зобов’язана прокачати 65 мільярдів кубометрів (приблизно третина пропускної спроможності української ГТС), з 2021 року цей обсяг зменшується до 40 мільярдів кубометрів. Путін (а саме він опікується енергетичними справами у РФ) погодився на сплату 2,9 мільярда доларів за рішенням Стокгольмського арбітражу у 2017 – 2018 роках. Це рішення і викликало радісний коментар Зеленського.  Очевидно, що у РФ розраховували, що у 2020 році Nord Stream2 почне працювати, проте цього не сталося. До речі, далеко не факт, що станеться у 2021 році.

Нагадаю, що переможну ходу російської труби дном Балтики в бік  Німеччини зупинили у грудні 2019 року запроваджені Сполученими Штатами санкції. Вони були спрямовані проти компаній, які здійснювали будівництво газогону та змусили швейцарську компанію Allseas – оператора суден, які прокладали труби, вийти з проєкту. “Газпром”, який з 2017 року фінансує будівництво Nord Stream2, був змушений шукати заміну під російським прапором, проте на ці судна США також наклали санкції, відмовившись від їх продовження проти німецької кампанії Nord Stream2 AG та її керівного директора  Маттіаса Варніга. Цей кругловидий колишній співробітник Штазі, як подейкують, є особистим другом Путіна, що цілком логічно,  з огляду на особисті інтереси господаря Кремля.

У низці європейських столиць викликала подив зміна позиції Джозефа Байдена, який у січні 2021 року називав будівництво Nord Stream2 “поганою оборудкою для Європи”, а у травні дійшов висновку про контрпродуктивність санкцій проти Nord Stream2 AG. Втім, у вихлянні Байдена нема нічого дивного. По-перше, енергетичні компанії США ніколи не були героями політичного роману з Демократичною партією, їх інтерес традиційно полягав у підтримці республіканців. По-друге, як було сказано вище, NordStream було прокладено без санкцій з боку адміністрації Барака Обами. По-третє, 46-й президент США проголосив курс на відновлення союзів та альянсів, а реалізувати його у Європі без Німеччини навряд чи можливо. Зміна позиції Байдена його оточенням пояснюється інтересами національної безпеки США, якими традиційно у Вашингтоні пояснюють суперечливі рішення.

З огляду на рандеву Байдена та Путіна у Женеві можна припустити, що президент США демонструє добру волю своєму колезі, розігрує своєрідний гамбіт на геополітичній шахівниці. Проте ексзаступник генерального секретаря НАТО Олександр Вершбоу стверджує, що Джозеф Байден має намір показати Владіміру Путіну:  у місті з’явився новий шериф. Якщо ним вважати американського президента, то він має діяти не лише пряником у вигляді газопроводу, але і батогом. У якій саме сфері це відбудеться – стратегічна стабільність та скорочення ядерних озброєнь, спроби втручання Росії до виборів президента США чи кібератаки?

Є ще один нюанс: Байден запропонував проєкт федерального бюджету з витратами у розмірі 6 трильйонів доларів. Навряд чи його інтересам відповідає зростання витрат на оборону на тлі проблем, які викликала в економіці США пандемія коронавірусу.

Зустрічі Байдена з Путіним передуватимуть саміт G-7 та НАТО, на яких будуть охочі продемонструвати не лише “глибоке занепокоєння” діями Росії. До речі, раджу позбавитися ілюзій щодо того, ніби демократи не люблять Кремль сильніше за республіканців. Росія вправно та послідовно працює з обома провідними політичними силами Сполучених Штатів, інша річ, що дії Путіна часто перетинають межу здорового глузду.

Тому  волати “Зрада!” та називати запуск Nord Stream2 особистою поразкою Байдена, як це зробив Володимир Зеленський, зарано. Офіційний Вашингтон запасі є кілька варіантів, втілення яких у життя є цілком можливим. Наприклад, динаміка настроїв німецьких виборців дає високу ймовірність політичного успіху восени цього року партії “Союз90/Зелені”, яка виступає проти використання NordStream2. Щоправда, німецькі “зелені” навряд чи сформують самостійно більшість у Бундестазі.

Зрештою, за результатами зустрічі з Путіним за океаном цілком може спрацювати інструмент двопартійного єднання навколо національних інтересів, як це вже було з ухваленням CAATSA. Ще один варіант, безпосередньо пов’язаний з енергетикою – підтримка “Ініціативи 3 морів”, яка об’єднує 12 членів ЄС та сприяння будівництву інтерконнекторів та СПГ-терміналів для приймання скрапленого газу.

Що в цій ситуації робити Україні? Найбільш корисним буде поєднання відмови від емоційних заяв та зосередження на визначенні й захисті власних національних інтересів, тверезе усвідомлення масштабу та меж можливостей української дипломатії. На відміну від шоу-бізнесу, у міжнародних відносинах треба грати “в довгу”, не розраховуючи на постійні овації.