У суботу сотні українців провели акцію протесту з нагоди дня народження Сергія Стерненка, розбивши при цьому кілька шибок у дверях Офісу президента та підпаливши табличку «президент України», де був державний герб.

Тепер фракція «Слуги народу» вимагає скликати позачергове засідання ВР для ухвалення постанови про надання оцінки тих подій, які відбулися вчора під Офісом президента.  А заступник міністра Антон Геращенко вже звинуватив у всьому… звісно, Петра Порошенка. Дивно, що ще немає фоторобота людини, схожої на Порошенка, як головного підозрюваного у підпаленні герба.

Втім, події, що відбулись на Банковій розкололи і фейсбучне поспільство в тому, як же сприймати вчорашній протест – як неприпустимий акт вандалізму, чи як країні заходи, щоб привернути увагу до того, що коїться з судовою системою.

Частина моїх друзів у Facebook пише ататата-айайай, не можна громити органи влади під час мирного протесту, бо це лише відлякує людей від підтримки того, заради кого протестувальники вийшли, а не наближає до досягнення світлої мети.

Інші нагадують, що тим, хто все життя насміхався з влади і завішав стіни Офісу президента картинами з депутатами-пінгвінами не варто сильно розраховувати на сакральність влади і її атрибутів.  Так само, як не варто розмахувати стягом з написом lex dura sed lex, якщо ваш родовий герб «закон як дишло, куди ткнеш, туди і вийшло».

Я не фанатка захоплень органів влади і поїдання бургерів у кріслі посадовця, я навіть посуд при скандалах не б’ю,  втім я була 1 грудня 2013 на Банковій, 19 січня 2014 року на Грушевського і 18-20 лютого на Майдані. Я бачила, як депутати Ради мусили через вікна заходити на сесії Київради, де дерибанили землю, як блокували електрощитову, щоб зірвати засідання Ради і як лізли через туалет в інше вікно, щоб засідання провести. І як стріляли у вікна Ради теж бачила. Все це не було сумісним з підручником з етикету.

Гнів – емоція погано контрольована, особливо якщо його альтернатива лише зневіра і депресія.

Можна довго писати пости про маргіналізацію Стерненка і тих, хто його підтримує, вчорашніми діями, якщо не звертати увагу на контекст, в якому це відбувається.

Стерненко отримав вирок у справі, де головного свідка суд навіть в очі не бачив.

В СІЗО 15 місяців  вже перебуває Андрій Антоненко, якого винним без суду і слідства зробили президент, генпрокурор і міністр внутрішніх справ. За більш ніж рік влада не показала суспільству жодного переконливого доказу, крім напіврозібраної подарованої міни та експертизи ходи, в якій навіть англійську авторську версії не можуть показати. В той час як людину відправили під арешт, взявши за доказ мемчики з Санта Клаусом, що зігує.

Натомість заступнику Офісу президента Татарову, якого підозрюють у вищоешелонній корупції, навіть підозру не вдається вручити.

У нас минулого тижня скасували указ про звільнення судді Оксани Царевич, яка не тільки виносила рішення проти опонентів президента Януковича, за що Україна потім виплачувала компенсації за позовами в ЄСПЛ, вона робила винними людей, яких і на місці злочину не було. І рішенням Верховного суду це визнано нормальним.

А ще в нас є Сергій Вовк і Павло Вовк, чиї імена вже самі сприймаються як вирок суду і судовій системі. І ще у нас є ОАСК.

Та, боже, у нас навіть президент в контрах з Конституційним Судом. І коли йому кричать: «агов, ваше рішення щодо суду виглядає не дуже законним», його виходять захищати сотні інфлюенсерів. І то все божа роса.

А от коли хтось палить петарду і б’є скло, то це вже аж так неприйнятно, що треба терміново скликати Верховну Раду. А через що її ще скликати? Не через справу ж вагнерівців, не через провал вакцинації і жахливий стан забезпечення лікарень для боротьби з коронавірусом, не через заробляння олігархів на енергетиці і шалені збитки Енергоатому, не через те, що не відбувається військова реформа, а солдати гинуть під звіти про перемир’я, а тому що поряд зі словами «президент України» з’явилося слово «нєпрілічноє». І його треба стерти. Публічним осудом події.

Якби ви стояли на Груші і бачили, як ті, хто першими закидали беркутівців фаєрами, тікають через стадіон Лобановського, ви подумали б, що так не захищають ідею руху до Європи? Якби ви 1 грудня 2013 зайшли в КМДА, ви б сумнівались, чи можна отак перетворити орган влади на привал? Ви б ламали стільці і лили олію на сходи в будинку профспілок, куди ви зайшли не надто законно, але який став оплотом опору і куди має ось-ось зайти «Беркут»?

А коли ви стояли з табличкою «Зека на нари», вас мучила совість через те, що його судимості погашені? На чиєму ви були боці, коли депутати бились з «Грифоном», а потім з «Беркутом» в суді над Тимошенко?

Підозрюю, що у вас буде різна відповідь в залежності від того, наскільки тема питання зачіпає ваші інтереси і вподобання. Ми схильні захищати свою зграю, навіть коли вона заривається. І навпаки.

Коли ви дивились на розмальовану Тріумфальну арку і биті вітрини після протесту жовтих жилетів, ви певно теж були проти вандалізму. Бо це руйнувався ваш затишний Париж. Багато французів теж були не в захваті. Але так чи інакше це все ж змусило Макрона поступитися.

Я підозрюю, що багатьом не подобались дії “Правого сектору” чи Тані Чорновол на Майдані, але без них ми б могли і далі жувати бутерброди за Януковича-президента.

Нам всім було б значно легше тримати суспільну рамку, якби ми жили за принципом lex dura sed lex, а не закон як дишло, куди ткнеш, туди і вийшло.

І нам би було б значно простіше, якби влада облишила принцип «своїм усе, решті – закон».

До речі, про владу, яка мала б не допустити битих шибок. А саме різні підрозділи МВС.

За останній місяць в Києві відбулось три акції на підтримку Стерненка і кожного разу представники відомства Арсена Авакова діяли геть по іншому.

Перший масовий протест закінчився сутичками з поліцією і затриманнями. Другий, який відбувся через кілька днів, пройшов чітко в рамках допустимого. І на третій раз МВС дозволило протестувальникам трохи підсмалити Офіс президента.

Це можна було б списати на чисту випадковість, якби в деталях не знати, як вибудовувались стосунки попередньої влади і відомства з вулиці Богомольця. Коли в Арсена Борисовича були мирні стосунки з Петром Олексійовичем, то і мітинги не виходили за межі допустимого (яке часто визначалось звичайною кліткою). Але, як тільки ці стосунки давали найменшу тріщину, то і ситуація одразу виходила з-під контролю. Так було з усіма протестами і проривами на чолі з Михеїлом Саакашвілі у 2017 році.

Всі терористи минулого року, а також вдалі і не дуже запобіжники на мітингах – теж змушують думати, що це не просто збіг обставин, а філігранна гра на нервах однієї особи. Яка минулої п’ятниці якось необачно вирішила зайнятись переділом надр на засіданні Радбезу. Що, здається, викликало певний неспокій і обурення в душах певних членів цього високого органу.

І тому поліція в величезній кількості просиділа у дворах урядового кварталу, але так і не врятувала Офіс президента від неканонічного «Лох». Щоб президент не забував від кого залежить його спокійне перебування в теплій ванні на четвертому поверсі, поки ми будемо сперечатися сіруватого чи бежеватого відтінку таки наше «біле пальто» сьогодні.