Рік, що минає 2019 рік для України був роком виборів. Не тільки тому, що на цей рік випали планова президентська і позапланова парламентська виборчі кампанії.

Всіх нас, громадян України з президентським посвідченням і без , життя неодноразово змушувало долати доленосні розвилки і пропонувала вгадати шлях, що веде до виходу з лабіринту. Або не вгадати і в черговий раз впертися в стіну.

Найбільший вибір вискочив перед українськими виборцями прямо в новорічну ніч. Володимир Зеленський, який тримав довгу театральну паузу в оголошенні своїх планів на президентську кампанію, раптом недвозначно заявив: йду! Боротьба між досвідченим політиком Петром Порошенком і політичним неофітом, що увірвався в вибори прямо з кіношних підмосток, Володимиром Зеленським була без перебільшення епічною.

Було все – і публічна здача аналізів «на тверезість», і неймовірні дебати на стадіоні «Олімпійський», і запеклі ботовійни в Фейсбуці.

Цю битву описували по-різному: як протистояння нового і старого, реалізму і заперечення реальності, професіоналізму і аматорського підходу, і, звичайно, проукраїнської і антиукраїнської позицій. Однак всі ці альтернативи так чи інакше актуалізувалися в рамках всіх попередніх передвиборчих баталій. Що було принципово новим тепер, так це вибір між охоронною установкою «як би чого не вийшло на гірше» і шаленим прагненням до ризику.

Здається, вперше в новітній історії українці вирішили ризикнути дуже сильно. Володимир Зеленський став президентом України завдяки підтримці рекордних 73% громадян, які прийшли на виборчі дільниці. Це рішення складно назвати тимчасовим помутнінням консервативної національної свідомості, адже нового президента підтримали і на парламентських виборах, надавши в його розпорядження повний контроль над Верховною Радою. Володимир Зеленський, чий політичний досвід до 2019 року обмежувався роботою в серіалі про президента-самоука і багаторічними політичними пародіями, раптом отримав владу в обсязі, близькій до абсолюту. Ризикувати так ризикувати!

Неможливо заперечувати той факт, що виборчий марафон-2019 пройшов під знаком вибору між війною і миром. Зеленський прийшов як президент світу, покликаний зруйнувати корупційну «цінність» війни і привнести людські інтонації в політичну мову, на якій політики звикли описувати реальність військового конфлікту. Президент дуже чітко і емоційно вловив цей суспільний запит, і з готовністю на нього відповів. Всього за півроку йому вдалося покласти в свою скарбничку політичних досягнень повернення утримуваних ворогом українських заручників, в тому числі легендарного Олега Сенцова, розморозити Нормандський формат переговорів і успішно дебютувати як парламентеру на вищому рівні, забезпечити розведення сил на трьох ділянках лінії фронту і запланувати ще три . Зеленський дійсно виглядає президентом світу. Питання якою ціною?

Незважаючи на всі зусилля і видимі успіхи, йому не вдалося досягти головної із заявлених ним же самим цілей мирного процесу – зупинити військові втрати. І до приходу Володимира Зеленського у владу, і після на фронті гинули й продовжують гинути українські військові. Насправді вибору між війною і миром у нас немає – в Україні війна! Президент підходить до своєї головної розвилки, де наліво піти – значить відкрито визнати реальність війни і втратити частину свого рейтингу, а направо піти – значить імітувати успішний мирний процес «малих кроків», ризикуючи в перспективі втратити щось більше.

У році, що минає Володимиру Зеленському довелося зробити безліч виборів, можливо більше, ніж за всі його попередні роки разом узяті – балотуватися чи ні, розпускати парламент чи ні, піти на тотальне перезавантаження влади або залишити, наприклад, Арсена Авакова в уряді, забезпечити обіцяні «посадки» за всяку ціну або визнати, що дотримання букви закону важливіше справедливості, чи використовувати взагалі свою мегапопулярность як індульгенцію, мандат на досягнення результату неважливо яким способом.

Йому потрібно було вибрати правильну інтонацію в розмові з тими, хто набагато сильніший і досвідченіший – лідерами країн-партнерів – і тими, хто слабший, хто відчуває себе переможеним у власній країні.

Треба сказати, що з першим завданням Володимир Зеленський справляється поки незрівнянно краще, ніж з другим. Принаймні в абсолютно неймовірній ситуації, де український президент став причиною імпічменту президента США, Зеленський все зробив правильно, проявивши неабияку витримку і обережність.

У діалозі з власними співгромадянами президент ці надздібності чомусь не використав. Він перепробував безліч «форматів» комунікації – від «бліц» -бріфінгів до багатогодинних марафонів, від студійних моноефірів до селфі на тремтячу камеру смартфона; завжди був щирим, але далеко не завжди – чесним.

У якихось питаннях Зеленський знаходить повне розуміння своїх співгромадян, особливо якщо йому вдається вжарити когось із минулої влади. В якихось залишається незрозумілим, як наприклад в питанні з ринком землі. Президент ніби грає з співгромадянами в «їстівне-неїстівне», постійно тестуючи межу прийнятного.

Одне з головних випробувань Зеленський приберіг насамкінець року, ініціювавши обмін наших громадян, утримуваних на непідконтрольних територіях, на наших же громадян, до яких є питання у правоохоронної системи України – фігурантів гучних справ про масові розстріли і теракти в українських містах.

До кінця другого десятиліття ХХI століття наше суспільство, здається, остаточно позбулося мороку радянської спадщини, який пропонує, що інтереси держави завжди і в будь-яких обставинах важливіші за людське життя. Людиноцентричність політики президента Зеленського – і нове, і важливе надбання незалежної України. Але разом з усуненням дилеми «держава або людина» перед суспільством постала інша: про обмінний курс людських доль. Що важливіше – витягнути живих з полону чи принести гідність і справедливість в сім’ї загиблих?

У пошуках відповіді на це питання небайдужі громадяни намагалися спиратися і на здоровий глузд (живі важливіше), і на основи моральної філософії, хоча відповіді на це питання не може бути, тому що немає самого питання. По обидва боки цієї дилеми – люди, які потребують порятунку. Частковий гуманізм, покликаний відновити гідність одних ціною приниження інших – це не зовсім гуманізм. Якщо в прагненні відстояти інтереси людини доводиться руйнувати державу, значить в початкових умовах завдання допущена помилка.

Це, мабуть, один з найважливіших уроків року, що минає. Він полягає в тому, що не завжди ми можемо вибирати між хорошим і поганим. Часто це вибір між гіршим і гіршим. І ще в тому, що не буває остаточних рішень, які вирішують всі наші проблеми. Сказати, що 2019 рік все показав і прояснив про нового президента і про українське суспільство, і тепер кожен більш-менш великий аналітик може граючи визначити, яким шляхом далі все це буде рухатися, було б художнім перебільшенням.

Нам доведеться вибирати і вирішувати знову і знову, рухаючись наосліп і приймаючи наслідки. В цьому і полягає сенс свободи, і заради цього тільки й варто ризикувати. Але це не точно.