5 червня відбулось засідання Ради суддів України. З поміж усіх обговорених на засіданні питань, червоною лінією виділяється головне – українському судочинству не вистачає грошей. чому

За словами голови Ради суддів Богдана Моніча, у судів не вистачає коштів на такі банальні речі, як закупівля марок, прибирання приміщень, придбання паперу і т.д.

Торік на базові потреби забезпечення функціонування судів було витрачено 1,159 млрд гривень, натомість на 2020 рік державним бюджетом виділено на потреби судів 440 млн гривень, тобто майже втричі менше, ніж було витрачено торік.

На сьогодні дефіцит бюджету складає: в місцевих загальних судах — 432,2 млн грн; в апеляційних загальних судах — 182 млн грн; в господарських судах першої інстанції — 69,7 млн грн; в апеляційних господарських судах — 25 млн грн; в окружних адміністративних судах — 65,9 млн грн; в апеляційних адміністративних судах — 39,8 млн грн.

Водночас, Міністерство фінансів відмовляє судам в перерозподілі витрат в рамках вже наявних коштів, що дозволило б профінансувати найбільш нагальні статті витрат. Разом з тим, з закону «Про державний бюджет України на 2020 рік» були виключені норми, за якими Кабінет міністрів за підсумками першого кварталу Кабмін повинен був переглянути показники бюджету та виділити кошти, необхідні для забезпечення функціонування судів.

Ситуація дійшла до того, що деякі суди вже зараз не мають змоги ані повідомити сторони про призначене засідання, ані надіслати учасникам справи прийняте рішення по справі, а решта судів першої та апеляційної інстанцій на черзі.

Це вже не питання затягування строків розгляду справ (і так далеких від ідеалу і визначеної законом тривалості), а питання фактичної можливості здійснювати правосуддя, оскільки, грубо кажучи, немає повістки – немає й засідання. В деяких судах судді оплачують побутово-господарські та організаційні витрати з власної кишені, тобто самі забезпечують собі можливість виконувати свою роботу.

Це питання було нагальним ще в січні-лютому цього року, більш того, в деяких регіонах були проблеми і з виплатою заробітної плати працівникам суду – вона виплачувалась з затримками і різними частками впродовж місяця.

Є проблеми і з роботою Укрпошти.

Судді скаржаться на те, що судова кореспонденція не доставляється адресатам, повертаючись з відміткою про невручення «з інших причин». Це не лише затягує час на розгляд справи, оскільки кожне таке відправлення суд повинен посилати адресату повторно, а й призводить до перевитрати коштів, оскільки проблему з (не)доставкою до адресата Укрпошта вважає проблемою клієнта, а не своєю, і стягує плату за кожне повторне відправлення.

Для суддів же недоставлення або втрата повістки чи рішення суду – може закінчитись скаргою та дисциплінарним стягненням. Крім того, вся механіка судочинства заснована на факті повідомлення учасників справи про хід її розгляду та дотриманні строків таких повідомлень. Якщо вийняти цей гвинтик з механізму судового процесу – все тут же зупиняється.

Проте, в частині своїх нинішніх проблем, що стосуються відправленням кореспонденції, винна і сама судова влада. Мова тут іде про багатостраждальний проєкт Електронного суду, або ж, як він називався у профільному законі – Єдину судову інформаційно-телекомунікаційну систему (ЄСІТС).

Її завданням було перевести суди з паперового документообороту на електронний. Спершу проєкт стартував досить успішно, було визначено кілька пілотних судів, які повинні були протестувати систему на практиці.

Проте 1 березня 2019 року Державна судова адміністрація відкликала оголошення про створення та забезпечення функціонування ЄСІТС, мотивуючи це надходженням численних зауважень від судів всіх інстанції, Мін’юсту та, тоді ще, ГПУ.

І справді, в Електронного суду були проблеми зі скануванням та завантаженням матеріалів справ, розпізнаванням тексту, проблеми недостатньої підготовки працівників судів для роботи з ним, деякі проблеми з законодавчим врегулюванням роботи ЄСІТС і процесуальними аспектами судочинства в електронній формі. Проте проблему нинішню – нестачу коштів на придбання марок і конвертів, і оплату поштових послуг – Електронний суд міг би вирішити. Але наразі про доопрацювання системи не йде і мова.

Що ж робити і як вирішувати ситуацію, що склалась? В Раді суддів звинувачують уряд і депутатів, мовляв, перші не встановили граничні тарифи на відправлення кореспонденції для судів, що дало б змогу зекономити, другі – внесли зміни до закону про держбюджет, забравши у судів навіть шанс отримати додаткові кошти.

Наразі, мова йде про те, щоб перенаправити 200 мільйонів гривень із зарплатного фонду на поточні видатки на забезпечення роботи судів, передусім першої та апеляційної інстанцій. Це дозволить частково закрити поточні проблеми на кілька місяців. Проте, це все нагадує прикладання подорожника до відкритого перелому – настільки ж жалюгідно, наскільки й неефективно.

Грошей у держави немає, сьогодні це відчувають всі отримувачі бюджетних коштів. А відносини не такої уже і нової влади з судами не склались з самого початку – тут і Конституційний Суд раптово змінив своє ставлення до спірних з правової точки зору рішень президента з «хай буде як «хоче народ»» на різко негативне, і Вища кваліфікаційна комісія суддів ніяк не могла сформуватись після перезапуску, і міжнародні експерти та іноземні партнери розкритикували наміри та способи тоді ще новобраного президента навести свої порядки в українському судочинстві.

Тому подальша доля українського судочинства наразі виглядає вкрай туманно. Яким би воно не було, як би низькі рейтинги довіри українців не демонструвало – воно все ж працювало, і продовжує це робити, хоч і всупереч, а не завдяки ефективній політиці виконавчої та законодавчої гілок влади. Однак, те, як влада справляється з іншими викликами залишає дуже мало надій на оптимістичний фінал.