Смерть — досі найзагадковіший для людей природний стан. Звісно, про наявність душі та її позаземний шлях за життя нам не довідатися. Але на те, що ж стається з мертвим тілом, відповіді вже існують. У книжці Кейтлін Дауті пояснює речі, про які ніяково запитати навіть у працівника поховальної служби: що буде з тілом космонавта, який помер у космосі? Чи одночасно помирають сіамські близнюки? чи можна влаштувати бабусі похорон у стилі вікінгів? Чи ростуть після смерті нігті та волосся? Навіть якщо такі запитання раніше й на думку не спадали, тепер ви неодмінно волітимете дізнатися відповіді на них.

Дитячі запитання про смерть неминучі та лякають батьків більше, аніж самих дітей. Бо нерідко дорослі не знають, як розпочати розмову на цю складну тему чи як відповісти на поширені дитячі  чомучки, присвячені життю по той бік життя.

“У жодному разі  не можна приховувати від дитини факт смерті. Надто, якщо це сталося з близькою людиною. Про це треба говорити, а не замовчувати, сподіваючись, що дитина якось забуде про цю тему. По-друге: коли ми говоримо з дитиною про смерть, треба встановити для себе табу на такі фрази, як: “він/вона покинув/-ла нас”, “вони десь далеко зараз” тощо. Бо за таких формулювань дитина думатиме, що людина, яка померла, повернеться. Дитина сприйматиме цю інформацію буквально, тішитиме себе марними сподіваннями та виснажливим очікуванням. Тому, під час розмови з дитиною про смерть варто наголосити, що так, як було раніше, вже не буде, це назавжди. Якщо дитина сприйняла факт смерті дуже близько до серця, варто відвідати психотерапевта. З боку батьків потрібна тотальна підтримка і розуміння. Необхідно перенаправити дитячі переживання в інше річище”, — Олена Калініченко, сімейна психологиня.

Фото: Vivat

Психологи радять не уникати теми смерті та в жодному разі не відмовляти дитині в поясненні цього процесу. Також не варто викривляти та занадто міфологізувати це явище (усі ці “той, що помер, зараз на хмарі та дивиться на тебе з неба” формують хибні уявлення). Варто навіть у цьому непростому періоді бути з дитиною максимально чесним через можливості дитячого сприйняття світу на певному етапі їхнього життя. І, звісно, жодних залякувань про невідворотність, жахливість та горезвісність смерті. 

“Загалом, починати з дитиною розмову про смерть треба превентивно. Не постфактум. Батьки мають пояснювати це на прикладі в’янення рослин, наприклад. Потім переходити на тварин. А вже тоді спроєктувати це на людину, бо вона, як і все у природі, росте, розвивається та помирає. І це нормально. Те ж стосується питань дитини про можливу смерть власних батьків. Так само, варто пояснити, що — так, колись це станеться, але попереду ще багато часу, це не відбудеться ось-ось. Проте, якщо один з батьків дитини (чи обидва) померли, не треба від неї це приховувати, чекаючи моменту дорослішання. Замовчування факту смерті загалом сприяє зародженню недовіри в дитячій свідомості”, — Олена Калініченко, сімейна психологиня.

Фото: Vivat

Фото: Vivat

Проте, є такі запитання дітей про смерть, на які не знають відповіді ані психологи, ані психологині, ані решта фахівців. Наприклад, дитина питає у вас, що буде, коли цвинтар переповниться і для нових тіл не знайдеться місця? Чи правда, що перед смертю бачиш біле світло? Або, що станеться, коли викопати мертвого песика, похованого у саду? Такі запитання здатні поставити батьків у глухий кут. На них (та ще на купу інших дитячих “чомучок” на тему смерті) зібрала відповіді авторка книги “Чи з’їсть котик мої очі, коли я помру?” Кейтлін Дауті (видавництво Vivat, 2021).

Це справжній рятівник для батьків, діти яких вже почали піднімати тему смерті. У цьому виданні відповіді подані не просто фактажно, а й з урахуванням психологічних підходів, які варто використовувати, говорячи з дитиною про смерть. Ці відповіді здатні й дитячу цікавість вгамувати, й не закласти фундамент майбутніх фобій чи страхів.

Фото: Vivat

Одна з таких дитячих «смертельних чомучок» стала назвою книжки. Уявіть, що дитина питає: “коли я помру, чи виїсть котик мені очі?”. Почувши таке від власного чада, батьки 100% розгубилися б, якби не інформативна відповідь від авторки:

“Не бійтеся, мурчик не висиджуватиме біля вашого ліжка ночами, терпляче вичікуючи, коли ви нарешті віддасте Богу душу, щоб тієї ж миті кинутися нещадно шматувати ваше нерухоме тіло. Годинами, а то й днями мурчик чекатиме, коли ви нарешті повстанете з мертвих, щоб, як завжди, насипати корму йому в миску. Тож одразу вашу плоть він шматувати не стане. Однак котику ж треба щось їсти, а ви — та людина, яка оце зобов’язалася його годувати. Так уже склалися стосунки між людьми й котами, і навіть смерть не звільняє вас від обов’язків перед своїм улюбленцем” (“Чи з’їсть котик мої очі, коли я помру?”, Кейтлін Дауті , Vivat, 2021).

Фото: Vivat

Питання дітей про смерть провокативні, химерні, іноді навіть страшні, проте не мають залишатися поза батьківською увагою. Ця зовсім не дитяча тема — один з етапів дорослішання особистості та сприйняття цього світу таким, який він є.