Чи представляли якось Голодомор 1932-33 років в радянський час?

Не лише Голодомор (це визначення з’явилося наприкінці 1980-хх років), а й про голод публічно заборонялося говорити. В публічній площині було поняття “продовольчі труднощі”, згодом “криза в сільському господарстві”. Загалом залежить від того, про який саме радянський час ми говоримо: в 1930-ті роки говорилося про “прорив (в негативному значенні) в сільському господарстві України“, початок подолання якого поклав, мовляв, “приїзд товариша Постишева” (Павло Постишев — радянський державний діяч. Прим. авт.). Ось цей “прорив” пов`язували з “буржуазними націоналістами”.

Постишев у вишиванці ВУЦВК 15 березня 1935, архів

Причиною загибелі великої кількості людей називали діяльність “буржуазних націоналістів”?

Розумієте, про загибель великої кількості людей ніхто не говорив. Так звана “соціалістична діалектика” дозволяла перевернути все з ніг на голову. Влада бачила, що пам`ять про голод не стерти, тому вона вирішила бодай в пропаганді перекинути провину або на тих, хто справді чинив спротив, або (як показові приклади) на тих українців, які колись були опонентами більшовиків, а в 1932-1933 фактично самі долучилися до творення Голодомору. 

Так, зокрема, було з Андрієм Річицьким – один з керівників Української комуністичної партії (1920-1925), а з 1927 – кандидатом в члени ЦК КП(б)У, який, виконуючи настанови політбюро ЦК КП(б)У, проводив жорсткі хлібозаготівлі в Арбузинському районі сучасної Миколаївщини (тоді – Одеська область). В грудні 1932 року його похвалили за це, бо він “допоміг з хлібозаготівлею”. А в 1934 році його вже звинуватили в тому, що він все це робив, аби викликати ненависть до радянської влади. Після відкритого суду його розстріляли як “буржуазного націоналіста”.

Андрій Річицький, архів

Тому перекидали провину на тих, хто або зараз боровся проти, або був опонентом більшовиків раніше.

Тобто в цій ситуації шукали цапа-відбувайла?

Не просто цапа-відбувайла. Той же Річицький справді брав участь у творенні Голодомору. Передусім, провину перекидали на колишніх чи чинних опонентів влади. В пізніші часи згадували про “труднощі”, але про голод не говорили в офіційній історіографії. Вперше про голод згадали лише в 1987 році. 

Про голод саме як про голод, а не як про “труднощі” не говорилося більше 50 років.

Я тут часто наводжу власний досвід. Моя бабуся пережила Голодомор. “Голодовку”, як вона казала. Вона розповідала мені це: про буксирні бригади, про те, як в неї брат помер, коли, бажаючи хоч чогось з’їсти, наївся молодого часнику вже у червні 1933. Про те, як іншого її брата вигнали з радгоспу за жменьку зерна, принесену для своєї родини, про те, скільки їх там померло в родині. А коли питав про щось таке в батька, то він казав: “То бабушка щось плутає“. Моя бабуся своєму сину не розповідала цього. В народі пам`ять зберігалася, але офіційно про це ніхто не говорив. 

Ліквідація куркульських господарств, архів

Як в українській історіографії почали писати про Голодомор?

Формальним стартом стала доповідь Володимира Щербицького у 1987 році, але до цього в США організовувалися відзначення 50-х роковин від голоду. Потім з’явилася комісія Конгресу США, яку очолив Джеймс Мейс і це створило додатковий імпульс для наукових досліджень. А з іншого боку, “перебудова” і “гласність” дали можливість виговорювати це на шпальтах періодики. Тоді таким “піонером” була насамперед “Літературна Україна”, де в першу чергу письменники (Іван Драч, Дмитро Павличко та інші) писали про ті події. Сам термін виник завдяки популярному, публічному обговоренню. Вже потім він прижився і став символом геноциду. 

Дуже сильний документальний збірник було видано в 1990 році “Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів”, ще без слова “Голодомор”. Станіслав Владиславович Кульчицький у своїх пізніших дослідженнях писав, що документи з цього збірника ще не були осмислені на момент публікації. Тобто тоді ще багато хто не розумів силу цих документів. Можливо, якби цю об’єктивно антирадянську та антиросійську спрямованість цих документів тоді усвідомили, то їх могли б і не видати. 

Тоді ж було свого роду суперництво з комісією Мейса, аби показати, що ми теж не пасемо задніх і теж проводимо дослідження на тему Голодомору.

Потім вже пішли збірники спогадів. Перший з них упорядкований Володимиром Маняком та Лідією Коваленко вийшов у 1991 р. (“33-й: голод: Народна Книга-Меморіал”). На початку 2000-х почали системно осмислювати Голодомор як геноцид, хоча говорилося про це і раніше. Загалом праць вийшло дуже багато. Одеська бібліотека випустила декілька томів покажчиків, в яких наведено перелік праць на тему Голодомору. Хоча, значна частина цих праць неналежної якості.

Голод 1932-1933, обкладинка

Ті документи, що були видані в 1990 році були засекречені раніше? 

Звичайно були. Всі документи по цьому періоду були засекречені. Ти приходив в архів, робив виписки. Потім працівники архіву перевіряли, що ти виписав, чогось “зайвого” виписати не можна було. До якихось “важких” тем попросту не допускали. Це були фактично розсекречені документи на той час. В той час почалося масове розсекречення документів: в Україні воно продовжилося і далі, а в Росії частину з розсекречених документів знову засекретили, бо документи відкривали правду на те, чого в Росії не хотіли. Але в 1990-ті то переважно були документи з партійного та державного архіву, але не з архіву спецслужб. 

Якщо говорити про кількість загиблих під час Голодомору, то які цифри історики наводили в період, коли ця тема тільки почала досліджуватися? І чи сучасні науковці погоджуються з висновками своїх попередників?

Ці цифри дуже різнилися. Тому що кожен з нефахівців (недемографів, неекономістів, нестатистиків тощо) керувався не зовсім науковими мотивами. Це могли бути емоції чи завдання заперечити Голодомор. Але при цьому можна побачити цифри аж до 15-18 мільйонів. Це могли бути емоційні враження людини, яка проїхала по місту і побачити дуже багато загиблих. Але ж людина не могла оцінити картину в повній мірі. І такі оцінки давалися найрізніші. Звичайно, оцінки від 1 до 10 мільйонів зустрічаються найчастіше.

Коли дається емоційна оцінка, то вона зазвичай супроводжується розповіддю, з якої стає зрозуміло, чому така оцінка була дана. Німецькі та італійські дипломати у зведеннях до своїх урядів справді говорили про голод і наводили дуже  високі цифри смертності. Але ніхто них не спирався на надійну джерельну базу. 

Тому першою публічною оцінкою, яка спиралася на статистику,  можна вважати оцінку, надану в газеті “Нова Україна” Степаном Сосновим у 1942 році. Він дав оцінку виходячи з радянської статистики, яка була йому доступна (він працював у статистичних відомствах). Його цифра – це 4.8 мільйона загиблих. При цьому він говорив про 1,5 мільйона в загиблих від голоду у 1932 році і 3,3 млн в 1933 році. Але справа в тому, що він покладався не лише на результати переписів, а й на дані насправді дуже неточного довідника з вказаною станом на 1 січня 1932 року кількістю населення. Та ще одного довідника, у якому вже вказувалася кількість населення станом на 1 січня 1933 року.  

Джерело: архів

Цими ж документами користуються сучасні прихильники перебільшених цифр, які вже говорять про 7 чи 9 мільйонів. В цих довідниках станом на 1.01.1932 написано, що населення УСРР становило 32 мільйони 680 тис. осіб. Мовляв, якщо люди пишуть довідники, то вони ж певно розуміють, що то за цифри? З цього виходив Сосновий, який брав цю цифру. І станом на 1 січня 1933 року там якраз менше майже на мільйон. З огляду на очікуваний приріст населення, який мав би бути в той час, Сосновий сформував цифру в 1.5 мільйони загиблих від голоду в 1933 році. 

Але виявилося, що цифри у цьому довіднику не відповідають дійсності. Тому що у 1930-му році доступ до статистики демографам було заборонено. І всі свої підрахунки вони робили на основі приросту населення, який був до того. Але річ у тім, що до того приріст населення в Україні був найвищим в СРСР. І розрахунки виконувалися на основі усереднених даних з 1924 по 1928 роки. А відтак оцінки чисельності населення в УРСР станом на 1932 рік були завищеними навіть якщо не брати до уваги втрати через міграції та депортації. 

З початком колективізації та індустріалізації народжуваність різко зменшилася і показники довідника з кількістю населення станом на 1 січня 1933 року, швидше за все, був близьким до реальної статистики, яка не була доступна демографам у 1932 р., коли вони в кінці року створювали довідники, де вказувалося кількість населення станом на 1 січня 1932 р. Але тут не враховано механічний рух населення: ті, що були депортовані, розкуркулені, ті, хто виїжджав з регіонів з найважчою ситуацією тощо. Тобто у згаданих довідниках  цей важливий факт не враховано. Попри це, у Степана Соснового безумовно був науковий підхід. Він спирався на наявні документи. Похибки тут можна списати на недоліки джерел, але підхід в Сосновий був науковим. 

Я Вам відкрию невелику таємницю, тобто обставину, яка ще стане окремою темою мого дослідження: наші прихильники “великих цифр” посилаються на Птуху, Хоменка та інших, коли наводять значну кількість загиблих. Але ці науковці не досліджували кількість втрат. Вони в залежності від ситуації давали прогнози, скільки має бути населення. Але коли вони давали прогнози в 1932 році, вони спиралися на несправжній приріст населення. 

Тому в того-ж-таки Хоменка є прогноз 1927 року, де він зазначав, що природній приріст зменшуватиметься. І прогнозована у 1927 році ним чисельність станом на 1 січня 1937 р. – і це без врахування можливої міграції – менша на 1,9 мільйони, ніж за “прогнозом” 1932 року. Бо, з огляду на партійний тиск, за прогнозом 1932 року були вимушені стверджувати, що рівень приросту населення не зменшився, хоча насправді він зменшився.

В будь-якому випадку це прогнози. Тому праці демографів, які в 1930, 1931, 1932 роках прогнозували, яким має бути населення в 1937, 1938, 1939 роках засадничо не можна використовувати як доказ кількості втрат від голоду в роки Голодомору. По-перше, у цих прогнозах йдеться можливу кількість населення за умови визначеного завищеного прогнозистами природного приросту населення, а будувався той прогноз на уявлюваних цифрах такого приросту у 1930-1931 рр. (з 1930 демографи не мали доступу до поточної статистики). А, по-друге ці дані не враховують ні колективізацію, ні міграції, ні розкуркулення. Адже ці демографи не могли знати, що в регіоні буде такий механічний рух населення. 

Але була одна демографиня – Галина Селегень. Вона була помічницею Хоменка при укладанні матеріалів перепису 1926 року. Це єдиний відомий мені демограф, який не лише зміг пережити репресії 1937-1938 років, а й зміг емігрувати. І саме вона в двох публікаціях 1940-х років описала неточність розрахунку, який виконували демографи після 1930 року, адже доступу до реальної статистики в них не було. І вона оцінила кількість втрат саме від голоду як 4 мільйони. Тобто її оцінка фактично збігається з оцінками сучасних демографів, які про неї не знали. 

Я й сам випадково вийшов на цю публікацію. Моя колега Оксана Юркова допомогла уточнити деякі аспекти біографії демографині, порівняти дві її статті на тему втрат під час Голодомору. І тоді вдалося побачити, що у післявоєнній статті число в 4 мільйони загиблих було завуальовано. Вся стаття та ж сама, лише трішки скорочена і число втрат подано завуальовано. Це з тих демографів, які жили на теренах Радянської України. 

А ті фахівці, які близькі до демографії, які жили за кордоном, називали менші цифри. Так, наприклад, Володимир Кубійович оцінював втрати у 2-3 мільйони. Він користувався матеріалами перепису 1939 року, вони були доступні. А в цьому джерелі, як вже виявили сучасні демографи, чисельність населення України перевищена на 800 тисяч. Про 3 мільйони говорив і економіст Всеволод Голубничий. Тобто ті, хто були дотичними до фахового підрахунку, називали менші цифри. А ті, хто далі від цього, називали більші цифри і усталеною в працях української діаспори цифрою стали 7 мільйонів загиблих. 

Коли про цю проблему на мітингу, присвяченому 50 роковинам Голодомору в Парижі говорив Ален Безансон, то він назвав цифру в 4 мільйони загиблих безпосередньо від голоду.  Але він також сказав, що загальні демографічні втрати в цей міжпереписний період становлять близько 7 мільйонів. Він наголошував, що це був величезний злочин сталінського режиму, який потрібно проговорювати. Можливо, я припускаю, він робив наголос на 7 млн аби на фоні визнаних 6-ти мільйонних втрат євреїв під час Голокосту добитися визнання цієї події важливою.

І справді, тоді це було доречно.

Втрати інколи рахували дивлячись на національний склад: скільки було українців за переписом 1926 року, скільки мало бути при середньому прирості, усталеному для СРСР, і скільки їх було реально. 

Але ж тут справа в тому, хто себе тоді вважав українцями.

Не просто хто вважав, бо на Кубані було навіть заборонено називатися українцями. Вони директивно стали росіянами. Я тільки сказав, а Ви одразу це відмітили. А про Кубань це теж відомо. Але наш сучасний політолог, який часом називає себе істориком, Олександр Палій, на основі даних перепису про національний   склад  розвинув “теорію”, що українців насправді померло 13 мільйонів. У мене на фейсбук-сторінці навіть є обговорення з цього приводу. 

Я намагався йому показати, що це засадниче різні речі. А він, виходить з того, що українці на початку 1930-х мали народжуватися так само, як і в 1920-х роках. І не бере до уваги те, що на Кубані було заборонено називатися українцями, що за межами УСРР після заборони там українізації  багато хто міг відмовитися ідентифікувати себе як українця.  Каже, що мало бути стільки українців, а потім ось стільки. І за його логікою виходить, що геноцид проти українців був більший за межами радянської України, ніж в самій радянській Україні. 

 Подібний метод декілька разів намагалися застосовувати ще перед відкриттям архівів, але він не набув популярності, адже  єдиними об`єктивними показниками були перепис 1926 року і 1939 року. Бо ні щорічного приросту не було відомо, ні результатів перепису 1937 року…

Можу прослідкувати певну паралель. Хоча я займаюся вивченням XVIII століття, але є дуже схожа проблема з джерелами. Тому що переписи населення почали з`являтися на Правобережжі лише в кінці XVIII століття. А чисельність населення міст в другій половині XVII- на початку XVIII ст. це дуже умовні інтерполяції на основі димового коефіцієнту (середнє число людей, які проживали в одному домогосподарстві- прим. авт.). І цей коефіцієнт ще вкрай складно вирахувати, тому докладно дослідити чисельність населення буває дуже непросто. 

Ми частково вже це обговорили, але яке число втрат зараз подається в нашому національному наративі?

Офіційний публічний наратив формується Інститутом Національної Пам`яті. У 2021 р. Музей Голодомору, який формально очолювала Олеся Стасюк, а фактично це робив Микола Герасименко, зініціював вихід книжки, в якій йдеться про “експертні висновки“, “матеріали досудового слідства“, наголошується, що це “наукове видання” (Мова при видання: “Геноцид українців 1932–1933 за матеріалами досудових розслідувань. /Упор. О. Петришин, М. Герасименко, О.Стасюк, Київ, 2021”). І там вони виводили цифру в 10.5 млн загиблих, з яких 9.1 на території радянської України. Вони виводили цю цифру зовсім необґрунтовано і розпочалася ціла кампанія, коли дослідники писали низку статей, де аналізували наведені дані і розкривали наявні у книзі  фальсифікації. Знову ж таки, в цій праці беззастережно приймалися цифри з довідника 1932 року та ігнорувалися інші довідники. …. Там багато такого.

Але питання про офіційні цифри. Коли піднялася розмова, то в ній взяв участь Інститут національної пам`яті. Для державних установ важливі юридичні “зачепи”. В законі про Голодомор у нас кількість жертв, звичайно, не вказана. Там говориться, що Голодомор – це геноцид українського народу, а в Конституції України написано, що український народ- це громадяни України усіх національностей. В законі написано саме про Голодомор українського народу, не українського етносу. Але про кількість там не вказується.

Єдине офіційне юридичне джерело – це рішення Апеляційного суду від січня 2010 року про визнання Голодомору геноцидом. Там вказуються винуватці геноциду і вказується цифра: 3.94 млн загиблих. Ось це офіційна цифра, яка може вживатися. І яку порекомендував Інститут національної пам`яті. Мало того, після того як було викрито всі ці кричущі фальсифікації у книжці Стасюк та Герасименка (висновків комісії Конгресу, слів Джейма Мейса, слів Степана Соснового тощо), Інститут національної пам’яті наполіг на офіційно визначеній цифрі. 

Після цього я був біля Музею Голодомору на вшануваннях загиблих під час Голодомору і там називалася цифра саме в 3.9 млн. загиблих. Тобто фактично та ж цифра, що й в рішенні суду. 

Директор Інституту національної пам`яті Антон Дробович доволі аргументовано заявляв, що ми не можемо відійти від рішення суду і що ми озвучуємо таку цифру. Зазначу, бо це важливо, що в тому рішенні суду провина за Голодомор як геноцид покладалася на керівників більшовицької партії. 

Ми говорили про Алена Безансона. Він тоді непогано пояснив, чому називається число в 7 мільйонів. І тоді це було актуальним завдання: зробити Голодомор відомим. Це був один із засобів виконання цього завдання. Тим паче, що тоді ще не було відкрито архівів, бо вони почали відкриватися лише з 1989 року. Не були доступними матеріали перепису 1937 року. Перепис 1937 року в УСРР в районному розрізі був опублікований мною і Станіславом Владиславовичем Кульчицьким у 2003 році, а до цього такого матеріалу в публічному доступі не було. 

Після здобуття Україною незалежності вийшло безліч праць на тематику Голодомору. Один лише бібліографічний покажчик, де вказано назви таких робіт складається з трьох томів (доки готувалося інтерв’ю, презентовано вже четвертий том!). Голодомор став однією з найбільш відомих сторінок історії України в світі. Тому будь-які фальсифікації гратимуть тут лише на шкоду українцям. А верифікованих джерел насправді дуже багато і їх неможливо спростувати, як і не враховувати їх при оцінці втрат від голоду теж не можна. Вам відомо той казус з Ющенком?

Так, але можемо тут детальніше зупинитися, аби ознайомити читачів з цією історією.

Справа була в тому, що під час одної з зустрічей зі школярами у 2007 році Віктор Ющенко назвав цифру в 81 мільйон за переписом 1929 року. Я тоді був у Вільнюсі, в посольстві України і ми там проводили вшанування загиблих в роки Голодомору в його 74 річницю. Робітники посольства хотіли й там називати такі цифри: “Як же так, це ж президент сказав”. Але помічник там був все-таки історик, мені вдалося його переконати говорити не про цей 81 мільйон, а про значно менші цифри. 

А це був звичайний хибодрук у книжці. Причому книжці пропагандистській, яка була про “дружбу народів”. На другому рядку в переліку національностей СРСР були українці. І там випадково замість 31 мільйона було написано 81 мільйон. Першими були росіяни, яких було 77 мільйонів, другими українці і так далі. Але хибодрук справді був. Попри це, весь зміст підручника говорив про те, що це пропагандистська російська книжка для 3-року навчання в сільській школі. І ось ці відомості увійшли у книжку Моргуна, яку вже й підсунули, я так розумію, Вікторові Ющенку. І на тій зустрічі він назвав чисельність “української нації” 81 мільйон осіб “за переписом 1929 року” (такого не існувало) 

Це був 2007 рік, коли на міжнародному рівні тривала активна боротьба за визнання Голодомору геноцидом. І це був неоціненний подарунок у руки російській пропаганді. Вони почали розганяти про те, що це все фейк і що українська візія Голодомору є неправдивою. І коли на наступний рік Ющенко запрошував на вшанування 75 роковин від Голодомору керівників багатьох держав. Дмитро Мєдвєдєв, який тоді був президентом РФ, відмовився їхати до Києва посилаючись саме на цю заяву. І це твердження про те, що українці кажуть неправду, виглядало  переконливо для багатьох західних лідерів.

Як так сталося і хто підсунув Ющенкові цю книжку не знаю. Ющенко насправді ж зробив дуже багато для донесення правди про Голодомор, для просування української візії Голодомору, але ця заява багато чого закреслила. Тому будь-які фейки це погано. Можливо, такий фейк трапився через те, що у нас, на жаль, нерідко керуються принципом “хто назве більше число втрат, той більший патріот”. Або це може спрямовуватися російськими спецслужбами. Бо хтось же, бодай одна людина має спрямовувати ці сили. Не знаю, як насправді. 

Але на порожньому місці якісь такі цифри не беруться…Особливо якщо це люди, наближені до науки. Я ще розумію, коли пересічна людина таке каже, бо вона ж не знає як це все рахується і так далі. Але коли з будь-яких міркувань фальсифікують історики (як це було зроблено в минулорічній книзі)…Я не знаю, чим це пояснити.

Як науковці можуть систематично посилатися на джерела, в яких  на вказаній сторінці йдеться про зовсім інше? Це ж настільки явна фальсифікація, яка до того ж ще дуже легко спростовується: відкрив книжку, а там написано зовсім не ті цифри або взагалі немає того, про що йдеться у посиланні. 

Якраз останнє питання, яке я хотів зараз з Вами обговорити стосується шкоди від таких перебільшень і до чого це в результаті призводить. 

Є певний сенс  у  тих цифрах у 7-10 млн втрат, які називалися до відкриття архівів. По-перше, зробити Голодомор відомим. Це якщо суто раціонально. Це питання настільки боліло, що воно бачилося найбільшою трагедією. А оскільки на єврейську трагедію звертали увагу, то мимоволі хотілося назвати більшу цифру, хоча той же Голубничий та Кубійович називали значно менші цифри. 

Тоді було й інше пояснення — не було статистики. Але зараз Голодомор відомий у світі. Вже немає проблеми донести до світу інформацію про це. Тим паче коли США визнали Голодомор геноцидом і низка постанов європейських установ про те, що Голодомор – це злочин. Щоправда, поки без визнання геноцидом (інтерв’ю бралося до визнання низкою країн Голодомору геноцидом наприкінці листопада 2022 року – прим. авт.) . Але ось ці наміри зробити більше 7 мільйонів, а тепер це 9 і ще більше мільйонів, вони залишаються.

Перебільшення нерідко орієнтується на єврейський досвід визнання злочину проти них геноцидом. Іноді в обговореннях лунає навіть щось на кшталт “а євреї перебільшили, то чому нам не можна?”. Але Голокост характеризується як вбивство євреїв за те, що вони були євреями, народилися євреями. Тобто геноцид за етнічною ознакою. Тоді як Голодомор, і це у нас навіть юридично закріплено, – це геноцид за національною ознакою, вбивство української нації. Вони не обов`язково були етнічними українцями.

Під час теперішньої російсько-української війни росіяни вчиняють геноцид українців так само за національною ознакою. Вбивають не за те, що їхня жертва українець за етнічним походженням, а за відданість Україні, за українську ідентичність. Тоді вбивали не за те, що народився українцем, а вбивали, аби не постала українська нація, аби попередити вихід України зі складу СРСР і таким чином “виховати радянську людину”. Тобто це був удар по нації. За нацистів єврей на єврея звичайно міг поза очі пожалітися, але в жодному випадку не доносити на нього нацистам чи йти разом заарештовувати. Бо сам цей єврей би потрапив до концтабору та загинув би. Бо то було вбивство за етнічною ознакою.

Тоді як серед українців були ідеологічні або корисливі служаки російського більшовицького режиму. Хто був переконаний, а хто просто хотів помститися сусіду. Ось таких призвідників Голодомору їх же було багато серед українців, на жаль. Про це свідчить цифра в 3.9 мільйона втрат від голоду. Якби таких призвідників не було серед українців, то ці цифри були б набагато менші. І коли ми перебільшуємо, то ми цим самим несправедливо збільшуємо частку колаборантів. Ми ображаємо тих українців, хто рятував одне одного, бо ми їх записуємо в ряди катів. 

І дуже показовим в цій ситуації є приклад дисертації Олесі Стасюк. В неї є один (і він основний) розділ, який стосується уповноважених по хлібозаготівлях. Всі приклади з діяльності уповноважених там – це лише ті, де уповноважені  або чітко виконували настанови радянської влади, або навіть проявляли зайву “старанність” в знищенні українців. У неї немає прикладів уповноважених, хоча таких було багато, які саботували, відмовлялися працювати тощо.

Ми цим нівелюємо спротив, який чинили українці. Фактично, в такому випадку ми кажемо, що українці ще більш активно допомагали Кремлю вбивати одне одного. 

Під час одного з фейсбучних обговорень цих завищених цифр у 9-10 мільйонів загиблих, хтось з геноцидознавців зауважив, що такі величезні втрати в умовах мирного часу вже підпадають під категорію самогеноциду. На мій погляд, через таке завищення провина, або, принаймні, значна її частина, перекладається з Кремля на місцеве населення, яке таким завищенням  наші сучасники записують в призвідники Голодомору.

Завищення кількості втрат лише шкодить в цьому аспекті, бо вказує українців винними. Я не знаю, що б використали росіяни у своїй пропаганді, якби творцям “великих цифр” вдалося проштовхнути свою візію в офіційний наратив: чи ці фальсифікації, які дуже легко спростувати чи навпаки ось цю тезу про те, що українці самі себе знищували, якщо йдеться про такі цифри. З їхніми інформаційними можливостями, росіяни могли б і ту, і ту тему розкрутити як завгодно.

Тому нам дуже важливо мати верифіковані знання, які підтверджені дослідженнями, які неможливо аргументовано спростувати. Звичайно, російська пропаганда все одно буде намагатися все спростувати. Але для того, аби донести свої меседжі до розумних людей в світі, в неї буде значно менше засобів. Бо люди розумні, які самі вміють аналізувати, вони російську пропаганду розкусять. А якщо російська пропаганда буде спростовувати наш фальсифікат, то у світі так само розкусять нас. Неправдою ми лише собі гірше зробимо.

Справді так виходить, що якщо ми говоримо про те, що українців загинуло 10, 13 мільйонів понад якийсь обґрунтований показник, то це говорить про те, що ми знову себе ставимо в роль жертви. Бо якщо подивитися українську історіографію середини 1990-початку 2000х щодо різних періодів, то ми побачимо, що ніби українці завжди були жертвою і їх завжди всі гнобили. 

Я про це говорив ще до початку цієї великої війни. Справді, поки ми будемо себе уявляти винятково жертвою (хоча це не так, бо не буває тільки народів-жертв чи народів-переможців) і якщо перебільшуватимемо свої втрати, то ми не зможемо сформувати своєї візії. Бо яка може бути візія, якщо ми готові лише помирати? І в цьому плані в минулорічній “експертизі” значно гіршим, ніж саме перебільшення числа жертв Голодомору, є перебільшення втрат голоду 1921-23 рр. 

Бо 1921 р. це вимушене прийняття НЕПу (Нової економічної політики), а роком раніше були поступки українцям в національно-культурному будівництві, бо почалася українізація. В тому ж таки 1920 році Росія вперше формально визнала незалежність Радянської України. Тобто йшли поступка за поступкою. Це було зумовлено національно-визвольною боротьбою. Якби не боротьба Петлюри, то й, можливо цього визнання незалежності 1920р. та українізації не було б. 

Це я до того, що коли перебільшується число втрат в 1921-1923 роках, вони наголошують в цій експертизі, що причиною дій була реквізиція зерна, але не говорять про посуху та інші причини. Називають цифру у 3.5 мільйони і таким чином ще й применшують значимість Голодомору 1932-33 років.