Спільнота родин загиблих і постраждалих в Оленівці щоденно бореться за першочергове повернення усіх, хто вижив під час вибуху барака. Усі захисники отримали поранення різного ступеня тяжкості та потребують кваліфікованої медичної допомоги. Натомість дев’ятий місяць вони перебувають у полоні разом із понад 700 військовослужбовцями ОЗСП “Азов”.

Ілюстрація: @koza_rohata_

Ексклюзивно щодо списків загиблих та постраждалих внаслідок теракту, про конкуренцію між родичами у боротьбі за звільнення полонених, обізнаність іноземців та образ “Азова” за кордоном, а також про небайдужі голоси на противагу байдужості міжнародних організацій – в інтерв’ю для #Букв поділилась ініціаторка створення спільноти від родин поранених – Анна.

Логотип спільноти

Анно, як відомо, розслідування теракту в Оленівці зупинено, а більшість поранених внаслідок теракту досі перебувають в полоні. Яким Вам вдалось реалізувати задум, що став ключовою силою у розв’язанні вищеперелічених проблем?

Ми боремось за справедливість, щоб міжнародні організації відновили розслідування, щоб масове вбивство військових в полоні було визнано терактом. Меседж нашої спільноти  “Оленівка –  біль, який не згасне…”, бо загинуло багато людей, ми не маємо права про них забути, це були захисники Маріуполя, які вийшли у “почесний полон”. 

Про створення спільноти, саме щодо Оленівки, я досить часто думала, але не вірила в те, що щось зі цього вийде. У грудні написала звернення до офісу омбудсмена з проханням організувати зустріч для родин. Як отримала зворотню відповідь, почала шукати рідних, чиї військові були переведені до того злощасного барака. Ось так маленькими кроками вдалося об’єднати родини поранених та загиблих бійців. Вже будучи в повному відчаї, ми змогли “взяти себе в руки” і почати нашу боротьбу “з нуля”, щоб наша країна та світ згадали про трагедію в Оленівці. Допомагає тільки віра в те, що в нас все вийде і навіть найміцніші двері нам вдасться відкрити. 

Фото: особистий архів спільноти

Я правильно розумію, що окрім боротьби за відновлення розслідувальної місії та загального просвітництва громадян, спільнота також є точкою опори для родичів захисників? Поділиться, будь ласка, як Вам вдається налагодити взаємодію в цих емоційно непростих умовах? 

Наша спільнота, напевно, на сьогодні єдина, яка об’єднала родини не тільки полонених, але й, на жаль, загиблих бійців, тож ми працюємо спільно. Ми знаємо, що існують окремі об’єднання для родин полеглих і родин полонених, мабуть, це правильно, бо важко знаходитись в одному чаті, де одні весь час говорять про обміни, а інші  – про пам’ять про полеглих. Кожному болить, але ступінь болю різний. Ось нам, рідним, чиїх синів, чоловіків, братів перевели до барака на промзону, вдалося об’єднатися і працювати разом. 

Наша спільнота – це об’єднання родин, де по суті чужі люди стали близькими. Ніхто не може підтримати нас краще, ніж ми одне одного, бо тільки ми знаємо, наскільки важко шукати в собі сили, щоб йти далі, розуміти, що новий день почався не даремно. Бувають в нас і “буревії”, коли думки та погляди на конкретну ситуацію різняться, але це нормально і ми вміємо знайти золоту середину. У нашій спільноті – батьки, сестри, дружини та наречені військових, деякі родини майже повним складом з нами, це нереально круто, для мене – це асоціація справжньої родини, хоча в реальному житті ми всі не бачились і не були знайомі. 

Чи комунікує спільнота з представниками вищого керівництва країни або безпосередньо з міжнародними партнерами? За допомогою яких механізмів забезпечено підтримку Вашої діяльності?

Ні, на жаль, на сьогодні в нас немає комунікації з представниками вищого керівництва і з міжнародними партнерами. Але ми цього прагнемо, щоб нас побачили, почули наші ідеї, допомогли знайти відповіді на питання, які дуже турбують. Підтримка нашої діяльності є з боку представників полку та представника координаційного штабу. 

Ілюстрація: @neivanmade

Які труднощі виникають в роботі спільноти, що заявила про себе як рушійну силу, яка бореться за те, від чого відмовились деякі міжнародні організації? З якими викликами доводиться зіштовхуватися?

Ми довго вагалися, чи треба взагалі нам виокремлюватися в спільноту або ініціативну групу, бо ідея створення громадської організації одразу не розглядалася, трошки не той напрямок в нас для цього. Але заявити про себе окремо треба було, бо про трагедію такого масштабу в 21 столітті повинні знати скрізь. 

Не можу сказати, що в нас є труднощі в механізмі роботи, оскільки ми – “молода” спільнота, але серед нас багато людей різних професій і це просто неймовірна вдача. Хтось з нас створює ідею, хтось пише текст, інший редагує, монтує відео, перекладає контент іноземною мовою, пише звернення про допомогу закордон, організовує зустрічі з уповноваженим особами, Червоним Хрестом, Координаційним штабом. Друзі та знайомі наших дівчат долучаються до нас. Ілюстратор Таїсія взагалі за власним покликом допомагає нам, саме зараз містами України поширюються рекламні борди про Оленівку, автором яких є саме Таїсія. Тобто, це вже запущений процес, тому сьогодні  нам вже не так складно, як було напочатку, коли ми не розуміли, що робити. Основний виклик, який і залишається сьогодні –  це мінімізування масштабу трагедії, яка сталася в ніч з 28 на 29 липня, тиша та бездіяльність міжнародних організацій. 

Фото: особистий архів спільноти

На минулому тижні відбулась онлайн-зустріч Координаційного штабу з близькими захисників, що постраждали в Оленівці. Говорячи про ті відомості, які можна висвітлити, чи зрушилось, за підсумками зустрічі, питання про недостатню обізнаність родичів полонених?

Це була чергова зустріч, на ній обговорювались питання, які турбують рідних. На жаль, не на всі питання була можливість отримати відповіді, бо вони не входили в компетенцію Координаційного штабу. Але можу сказати, що результат від зустрічей є, більш-менш налагоджено комунікацію з людьми, які допомагають вирішувати проблемні ситуації. До попередніх зустрічей, за нашим проханням, доєднався представник полку, ми змогли розкрити свою проблему, нам пішли назустріч і створили робочу групу. До складу цієї групи входять представники від полку та родин, працюємо тепер спільно. У родичів полонених за плечима понад пів року досвіду після зустрічей онлайн та офлайн, тому вони настільки обізнані, що самі вже можуть провести конференцію та поділитись власним досвідом.

Також, знаю, що нещодавно відбулась акція в Стокгольмі, де були присутні представники спільноти. Власне, це не перший тематичний захід за кордоном. Як на це реагує іноземна спільнота, зокрема яким чином відбувається налагодження комунікації щодо проведення заходів?

Так, у Стокгольмі говорили про Оленівку, говорили на цей раз і про чоловіка Світлани, вона представник ініціативної групи від родин загиблих в Оленівці. Іноземна спільнота активно приєднується до таких заходів, тим самим проявляють небайдужість до чужого горя. Закордоном, після початку повномасштабної війни, наших людей стало в рази більше, і ось саме завдяки їм, а також рідним військових, які виїхали за межі України, нам вдається організовувати такі акції. Є також група, яка займається організацією акцій щодо наших полонених по різних містах. Таким чином, ми маємо можливість їхнім голосом намагатись донести міжнародній спільноті, що нам потрібна допомога. 

Фото: особистий архів спільноти

Фото: особистий архів спільноти

Врешті, чи є позитивна динаміка щодо обізнаності іноземців про теракт в Оленівці, питання полонених та образу “Азова”? За допомогою яких механізмів вам вдається впливати на рівень поінформованості?

Про теракт в Оленівці за кордоном знають не так багато. В основному, це те, що влітку в полоні загинуло понад 50 військовополонених. Деталі цього жахіття їм майже невідомі. Зокрема про те, що понад 100 полонених зазнали поранень в ту ніч, але вони живі і потребують допомоги, дехто чує вперше. Пекельні кадри з Оленівки теж не були розповсюджені. Образ “Азова” – це герої сьогодення, які віддано стали на оборону своєї держави.

Працюємо за мудрістю Сократа “Заговори, щоб я тебе побачив”. Небайдужі люди, друзі, знайомі закордоном – це основний механізм, їх голоси і дії допомагають нам говорити на весь світ про трагедію в Оленівці. Головне – не зупинятися.

Анно, говорячи про інформацію щодо списків загиблих та постраждалих в Оленівці, розуміємо, що досі існує багато розбіжностей та непідтверджених фактів. Можете детальніше зорієнтувати щодо цього?

Так, звичайно. Багато говорити не можна, бо ще не настав час. Але Вам сьогодні вперше розповім інформацію, яку чомусь журналісти пропустили або сприйняли неважливою після того, як РФ опублікувала 30 липня списки загиблих та поранених під час вибуху барака. Двоє чоловіків були зазначені в обох списках і внизу було доповнення, що двох людей не довезли до лікарні. У багатьох склалася картинка, що мова йде про військових, чиї прізвища дублюються і скрізь почали штампувати цю інформацію. Публічно скажу вперше – ці люди живі! Одним з них є мій чоловік, він був важкопоранений і його повезли в лікарню. Але цю новину я теж дізналась не одразу, напевно минув десь місяць з моменту трагедії. Як тільки у РФ оприлюднилиі списки, я почала переглядати всі новини, відео, фото. Проходить день, два, тиждень, а серед опублікованих репортажів не було рідного обличчя. Вже в середині серпня, переглядаючи відео на Телеграм-каналі, просто перелистуючи та не слухаючи спочатку, що там кажуть, я побачила свого чоловіка. Просто натиснула на паузу і довго не могла повірити, що це правда. Звичайно він змінився, страшенно схуд, все що залишилось незмінним – це очі, міміка та рідний голос. Не буду вдаватись у деталі своїх емоційних переживань, просто хочу сказати, що ці хлопці – живі і, так само як і сотні інших полонених, потребують кваліфікованої медичної допомоги та чекають на звільнення, пройшовши через таке пекло. 

Фото: особистий архів спільноти

Фото: особистий архів спільноти

Скажіть, будь ласка, з огляду на Ваш досвід і комунікацію з відповідними структурами, які дії шкодять процесу поверненню полонених? Чи спостерігаєте подібні порушення в інфопросторі? 

Якщо чесно, для нас це повністю закритий процес, про результати якого ми дізнаємось за фактом проведення обміну. Координаційний штаб нам завжди радить бути стриманими, не розповідати про військовий досвід полонених та бути обережними з наданням особистих даних.

Звичайно, порушень в інфопросторі зустрічається достатньо, але розумієте, тут я дотримуюсь думки, що людина, котра хоче “кричати” –  їй рота не закриєш, а ті, які хочуть “мовчати” – їх не розговориш. На це, можливо, впливає надання інформації вже звільнених з полону, про подробиці перебування в неволі. Коли читаєш їх розповіді, дуже боляче, співчуваєш цій людині, котра пройшла такий шлях, але в цей час розумієш, що велика кількість людей ще знаходиться в таких умовах, а можливо ще гірших. Краще б всі ці подробиці полону занотовували відповідні міжнародні організації передусім. Напевно, такі моменти якоюсь мірою наштовхують рідних на необдумані вчинки.

Об’єднавшись в одну єдину родину, ви щодня робите значний внесок в нашу історію, перетворюючи цей трагічний досвід в уособлення щирої віри та сили. Зважаючи на це, чи є історії, які можуть спонукати українців приєднатися до спільної боротьби?

Це історії не однієї нашої “Оленівської родини”, їх можна описати одним рядком із творчості Лесі Українки “Без надії таки сподіватись…”. Родини, які на сьогодні отримали остаточне або попереднє підтвердження загибелі їх військового в Оленівці під час теракту, продовжують боротися за свободу їх побратимів, що вижили, настільки активно, що мотивують інших почати говорити, робити дієві кроки. Напевно, це найяскравіший приклад сильних людей: йти вперед попри все, допомагати іншим в той час, коли навкруги багато непорозумінь і власний біль душить зсередини. 

На жаль, сьогодні, аналізуючи спілкування рідних по різних Телеграм-каналах, розумієш страшну річ: родини ніби перетворились на конкурентів у боротьбі за звільнення полонених. Причина цього, мабуть, полягає в тому, що дружини, матері, чиї військові повернулися з полону, ніби сходять з дистанції. Мова не про всіх звичайно, але це факт. Не можна цього робити, ми повинні бути об’єднаними до тих пір, поки наша країна не поверне усіх полонених героїв додому.

Ілюстрація: @yablonskali

Ви зазначили про конкуренцію між родичами у боротьбі за звільнення полонених. Якими є її головні прояви, щоб ми могли застерегти поширенню даного явища?

Кожен намагається довести, що одні військові – кращі за інших, починаються порівняння на кшталт “хто чого вартий”. Але зрозуміло, що за такими загальними висловлюваннями кожна мама, дружина хоче сказати “поверніть мого додому”. Я вважаю, що не можна принижувати одних заради героїзації інших. Не нам, рідним, це робити, бо ми не можемо бути об’єктивними, бо є зацікавленою стороною. Лише об’єднавшись, можна отримати результат, бо згадайте часи, як разом ми кричали за Азовсталь і стояли всі пліч-о-пліч.

Насамкінець, чи маєте плани щодо продовження діяльності спільноти після повернення усіх захисників додому? Насамперед з метою збереження пам’яті про теракт в Оленівці, а також за відновлення справедливості щодо полеглих в цій трагедії?

Звичайно, повернення полонених захисників додому – це важкий процес, ми цього чекаємо, боремось за них усіх, але в нашому випадку історія не закінчиться просто поверненням військових. Ми хочемо справедливого розслідування, щоб вся міжнародна спільнота офіційно визнала, що це був спланований злочин, який призвів до масового вбивства та скалічення беззбройних полонених під час сну. Якщо ми замовкнемо, то пам’ятати про цю трагічну дату будуть лише 193 родини. “Оленівка – це біль, який не згасне”, ми повинні зробити все можливе і надможливе, щоб цей вислів був втілений в життя, і щоб у підручниках історії ця трагедія була описана не одним реченням.

Ілюстрація: @bela.aster