Історія викраденого “деенерівцями” цивільного українця Артема Кобилівського свідчить, що першочерговим завданням для окупанта є покарання за приналежність до української нації та відданість рідній батьківщині. Ймовірними передумовами викрадення чоловіка, листами “надії”,  звинуваченням у тероризмі та наданням статусу “полоненого” – в інтерв’ю для #Букв поділилась дружина Артема – Альона Кобилівська.

Фото: особистий архів Альони

– Альоно, привідкриваючи завісу буденного довоєнного життя, як почалась Ваша історія з Артемом? Якою була основна діяльність Вашого чоловіка до повномасштабного вторгнення? 

Ми познайомилися 6 років тому через соцмережі, Артем тоді служив у Маріуполі. Одразу закохалися і почалося звичайне щасливе життя: відпустка у Єгипті, весілля, народження донечки. Після АТО та ООС Артем, за освітою кухар-бармен, займався самбо та працював на трьох роботах – комплектував товари, встановлював декорації в маріупольських парках, водив таксі.

Мій чоловік – дуже добрий, уважний, завжди охочий допомогти.

Він неймовірно працьовитий, товариський та чесний. Завжди впевнений у собі та власній справі. 

– Ви зазначили, що Ваш чоловік раніше був учасником АТО та ООС. Чи можете детальніше окреслили його військовий шлях?

На службу його призвали у 18 років, він служив у морській піхоті, був учасником АТО та ООС, брав участь у боях у селі Водяне, загалом тримав оборону близько 16 місяців. Був командиром відділення із 7-8 осіб. Загалом, він проходив службу протягом 2016 – 2019 років. Також Артем переніс контузію.

Фото: особистий архів Альони

З початком розгортання повномасштабної війни, зважаючи на те, що в минулому Артем був причетний до військової справи, чи не існувало думок щодо поповнення лав ЗСУ? В якому становищі опинилась Ваша родина протягом першого місяця повномасштабного вторгнення?

Так, Артем намагався нас вивезти, хотів, щоб я згодом поїхала з дитиною до Польщі, а сам прагнув піти служити та обороняти Миколаївську область, бо сам звідти родом. Також впливало те, що його брат тоді зазнав поранення на початку березня. 

Ввечері 24-го лютого Артем вивіз нас із Маріуполя до моїх батьків у смт Ялта, бо вірив, що там безпечніше. Вже 24-го березня до нас під приводом перепису населення прийшли представники “ДНР” і забрали Артема, за їх словами, на “фільтрацію”.

– Повернімося в день, коли Артема викрали представники “ДНР”. Якими були передумови? Чи існують припущення, що на слід Вашого чоловіка вивели місцеві зрадники, зважаючи на його військове минуле?

– Чесно, я не знаю про можливі передумови викрадення чоловіка, але думаю, що вони точно знали, до кого йдуть.

Це відбувалося на очах у нашої дворічної доньки. На вулиці його повністю оглянули – шукали татуювання. Через пів години я зателефонувала Артемові, якийсь чоловік відповів: “Не переживайте, за годину буде вдома”,  і більше телефон не відповідав. У пошуках чоловіка я поїхала до сільради та побачила його там. Через три години всіх затриманих вивели на вулицю – до автобусів, я підійшла до Артема, ми поговорили, на прощання він поцілував мене й промовив: “Йди до дитини, будь із нею”. Його відвезли в Мангуш у райвідділ, далі – у Докучаєвськ, а за деякий час я почула від людей, що Артем – в Оленівці. Для того, щоб переконатися, чи це дійсно він, я попросила, щоб він щось написав. Згодом мені передали записку, написану його рукою: “Живий, здоровий, люблю вас дуже. Артем”. Ця записка й досі зберігається у моїх батьків в смт Ялта, а її світлину я ношу з собою в телефоні. 

Фото: особистий архів Альони

– На Вашу думку, це було цілеспрямоване викрадення, чи якісь окремі особисті характеристики вплинули на це? Чи можемо детальніше акцентувати на поведінці та словах деенерівців?

– Справа в тому, що забирали всіх, хто  колись проходив службу. Але коли забирали Артема, вони подивилися його паспорт і ми спершу не сказали, що він служив. Далі його вже вивели на вулицю для ретельнішої перевірки, і він розповів про причетність до військової служби у минулому. Але не сказав, де служив, і не згадав про те, що брав участь безпосередньо у бойових діях. Звідси можемо робити висновки.

Коли вони його забирали, вийшли на вулицю і сказали йому: “якби ти був азовцем, ми тебе б розстріляли і навіть не говорили б із тобою”.

– Є думка, що деяких українців, яких захопили росіяни, змушують визнавати, що вони військові, щоб поповнити обмінний фонд. Також поширеним є явище, коли цивільним висувають вироки задля того, щоб мати підгрунтя тримати їх в неволі. Чи можемо ми запевняти про це на прикладі історії Артема?

Мій чоловік 31 день знаходився в Оленівці, у них там був статус “адмінзатриманий”. Коли його 5 травня перевели у Донецький СІЗО, змінили статус на “слідчо арештований”. Мене постійно намагались заплутати щодо його місцезнаходження. Я навіть найняла адвоката в Донецьку, бо мала надію, що він, як мінімум, носитиме передачі, листи, матиме змогу знати про стан його здоров’я. Проте нічого не вийшло, бо його не допустили. Але адвокат дізнався про те, що Артема підозрювали за 229 статтею, тобто у тероризмі. Потім з нього зняли звинувачення і надали статус полоненого. Уявіть, цивільній людині без зброї, яку просто забрали з будинку – надали “полоненого”. За статусом полоненого його можуть утримувати не менше десяти років (нібито згідно з законом).

Фото: особистий архів Альони

Фото: особистий архів Альони

Фото: особистий архів Альони

– Власне, щодо комунікації із російською стороною. Я правильно розумію, що Артема внесли саме до переліку військових полонених? Чи вдалось щось дізнатися про можливий перебіг обмінного процесу?

– Так, його внесли до переліку військових полонених, і я неодноразово зверталась до російської сторони, але процес зрушити не вдалось. Насправді я була в окупації дуже довго, бо вірила, що його випустять, тож не могла покинути. Коли його перевели з Оленівки, я постійно перебувала в пошуку, проходила так звану “фільтрацію”, щоб мати доступ до його справи. Я постійно ставила питання “чому, якщо на людині немає жодних звинувачень, ви його тримаєте?”. Вони відповідали, що з 2014 року триває війна, і він є військовозобов’язаним, бо “військових колишніх не буває”. Тижнями я їздила до Донецька, жодних відповідей не отримувала, згодом попрощалась з адвокатом, бо розуміла, що він мені не допоможе. Тоді я звернулась до їхнього Міністерства юстиції, де мені вже сказали, що Артем – у Горлівці. За весь цей час я писала дуже багато звернень, але вони не можуть надати відповіді на найпростіші запитання. Чого від них можна очікувати?

– Врешті, чи вдалось налагодити процес  надання оперативної інформації щодо стану Артема? Протягом цього часу, чи встановлювали зв’язок з чоловіком незалежно від формату?

– Знаю, що зараз Артема утримують в одній із колоній на території так званої “ДНР”, у Горлівці, Калінінська колонія 27. Артем зараз захворів, ми спілкуємося листами. Коли була на окупованій території, писала листи я, а зараз замість мене пише моя мама. Він регулярно надсилає якісь малюнки. Звідти навіть привітав мене з днем народження, попросив когось, щоб намалювали наш сімейний портрет. 

Фото: особистий архів Альони

У своїх листах він пише: “Єдиний вихід для мене – це обмін і повернення до тебе. Відмову від українського громадянства навіть не розглядаю. Хочу додому”.

Фото: особистий архів Альони

– Ви мали контакт безпосередньо з представниками нашої сторони? На якому етапі зараз процес повернення найвразливіших категорій населення – цивільних?

– Немає ніякого процесу, бо за понад рік полону не створено належного механізму з повернення цивільних. Наша сторона не може повернути цивільних, терміну на їх обмін немає, тому що, згідно з Женевськими конвенціями, країна-агресор не має права брати у полон цивільних. Їх можуть лише повернути, але донині незрозуміло, яким чином.

– У своїх соціальних мережах Ви зазначаєте, що сьогодні Вашою головною життєвою силою є донька. Як вона переживає очікування возз’єднання з татком?

– Сьогодні для нас головне, щоб якнайшвидше повернувся наш найрідніший. Донька зараз переглядає усі фото з Артемом і постійно промовляє це по-дитячому безневинне:  “тато, тато!”. Натомість я продовжую стукати у всі можливі двері з вірою у допомогу. 

Фото: особистий архів Альони