Росія контролює ситуацію в Криму з 27 лютого 2014 року. Тобто з дня, коли військові РФ захопили будівлю парламенту Автономної республіки. Відтоді на півострові тривають системні порушення прав людини: проукраїнських активістів переслідують за їхні погляди й судять за сфабрикованими звинуваченнями, місцевим примусово роздають російські паспорти, переслідують релігійні громади, які відмовилися співпрацювати з окупаційною владою тощо. Росія, втім, переконувала: контроль над подіями на півострові вона отримала лише після 18 березня, тобто після результатів “референдуму”. Щоправда, Європейський суд з прав людини (ЄСПЛ) вважає інакше. Принаймні, він констатував, що РФ здійснювала “ефективний контроль”, тобто контролювала діяльність, зокрема протиправну, певних осіб та організацій, які офіційно їй не підпорядковані, на півострові саме з кінця лютого 2014-го. Відповідне рішення ЄСПЛ опублікував 14 січня 2021 року.

Дві кримські справи

Після завершення Євромайдану події в Україні почали розвиватися високим темпом. Янукович і його соратники втекли до Росії, в частині областей про себе заявили проросійські рухи, які намагалися створювати “народні республіки”. Подеколи – за підтримки громадян РФ, як от в Харкові. Паралельно з цим відбувається окупація півострова Крим: там російські військові беруть під свій контроль вокзали, аеропорти й дороги. “Зелені чоловічки”, як їх називали у ЗМІ, також блокують українські військові частини. Росіян видає не лише специфічний акцент, але й озброєння. Наприклад, автомати Калашнікова 100 серії, яких не було в українських Збройних сил.

На території Криму починають переслідувати проукраїнських активістів. Частина з них тікає на материкову Україну, ще частину затримують “самооборона” й “казакі”. На людей заводять кримінальні справи за сумнівними обвинуваченнями, а окупаційна влада засуджує їх на тривалі тюремні строки. Показовою є історія Олега Сенцова, Геннадія Афанасьєва, Олександра Кольченка і Олексія Чирнія – їх звинуватили у підготовці “терактів”: група нібито планувала вибухи на 9 травня біля пам’ятника Лєніну та меморіалу Вічного вогню у Сімферополі. Аби отримати “зізнання” частину фігурантів катували. Про це, зокрема, під час одного із судів заявив Афанасьєв. Однак це не вплинуло на суддів. У результаті Сенцов отримав 20 років ув’язнення, Кольченко – 10, Афанасьєв та Чирній – по 7 років.

Приблизно в цей же час на півострові починають зникати люди, які не підтримують окупацію. Одним із перших зниклих був кримський татарин Решат Аметов, який брав участь в проукраїнських акціях протесту: 3 березня 2014-го він вийшов з дому і не повернувся. 15 березня його знайшли мертвим за 60 км від Сімферополя: на тілі були сліди численних катувань, голова була обмотана скотчем. За словами брата загиблого, Рефата Аметова, причиною смерті став удар ножем в око. Згодом українське слідство з’ясувало, що чоловіка викрали з площі”Ради міністрів”  двоє представників “самооборони”. Загалом же з 2014 по 2016 роки на території окупованого півострова зникло понад 40 осіб, доля більшості з них досі не відома.

16 березня у Криму відбувся так званий референдум, який і став формальною причиною для “приєднання” Автономної республіки до Росії. Втім, результати того “голосування” викликають низку запитань. І не лише через присутність російських військових. Адже простежити за процедурою голосування не могли ані українські, ані міжнародні спостерігачі. В результаті в деяких містах проголосувало понад 100% населення. Одним з таких став Севастополь. Вже 18 березня у Москві підписують угоду про приєднання Криму і Севастополя до РФ. І саме з цієї дати Кремль визнає свій контроль над півостровом.

Однак на цьому переслідування не припинилися. Під прицілом окупаційної влади опинилися кримські татари, які регулярно виходили на проукраїнські протести. Їх почали звинувачувати в тероризмі й екстремізмі. Відомою стала справа Хізб ут-Тахрір: релігійно-політичної організації, яку Росія та Казахстан вважають терористичною, але яка дозволена в цивілізованих країнах включно з Україною. Крім того, всі, хто лишився після окупації на півострові, примусово отримали російське громадянство. Окупаційна влада також “повернула у державну власність” низку приватних підприємств та майно, яке належало українській армії.

Аби вплинути на ситуацію, Україна подала до Європейського суду з прав людини два міждержавні позови: перший іще 13 березня 2014-го, другий – 26 серпня 2015-го. Власне, з цих двох позовів і сформована “кримська справа”, у якій ЄСПЛ ухвалив рішення.

Чий контроль?

У своїх скаргах до РФ Україна наголошувала на тому, що з моменту захоплення органів державної влади Росія порушила цілу низку пунктів Конвенції з прав людини: право на життя, особисту свободу і недоторканість, справедливий суд, свободу думки, релігії та вираження поглядів, свободу зібрань тощо. Однак одним з ключових у цій історії було питання: з якого моменту Росія контролювала події на півострові? З 27 лютого 2014-го, як наголошує Україна, чи з 18 березня, як про це говорить Кремль?

“Є кілька аспектів, які підкреслюють важливість дати початку окупації Криму. Принагідно додам, що відповідно до українського законодавства ця дата – 20 лютого 2014-го. Саме того дня російські війська, в порушення міжнародних договорів, почали залишати місця своєї дислокації та розпочали окупацію півострова. І з дати початку окупації саме Росія як держава-окупант несе відповідальність за все, що відбувається на підконтрольній їй території. В контексті позову до ЄСПЛ це стосується насамперед прав людини. Кінець лютого-початок березня 2014-го були буремними. Тому чим ближчою до 20 лютого є дата ефективного контролю РФ над півостровом, тим більше випадків порушення прав людини, до яких причетна Росія, розгляне ЄСПЛ. І тим більше людей зможе отримати компенсації за завдану діями РФ шкоду”, – пояснює у коментарі Буквам заступник міністра закордонних справ Євген Єнін.

Проте, щоб довести такий контроль, Україна мала зібрати достатньо доказів. Крім того, справу ускладнював і договір між Україною та Росією щодо Чорноморського флоту. Адже за цим документом російські військові, хоч і в обмеженій кількості, мали право перебувати на території півострова. Щобільше: потрібно було довести, що російські військові не лише порушили умови договору, але й брали активну участь в подіях, які передували “референдуму” й не були “сторонніми спостерігачами”, як на цьому наполягав Кремль. За збір доказів, зокрема, взялися прокуратура Автономної республіки Крим та Міністерство юстиції.

“Мене призначили на посаду 2016 року в Мін’юст. І ми почали збирати докази. Це було доволі складно, було важко встановити контакти з українськими органами. Частину свідків і документів шукали й збирали ми, тобто Міністерство юстиції. Згодом нам почала допомагати прокуратура Криму. Також ЄСПЛ під час слухань цікавило питання російських військових Чорноморського флоту і відповідні договори між Україною та Російською Федерацією. Здається, це було питання від російського судді. Але є нюанси: наприклад, росіяни збільшили свій контингент за короткий проміжок часу, без дозволу України, як того вимагали угоди. Крім того, змінилася і структура присутності російських військових – на території півострова могли базуватися частини Чорноморського флоту РФ та батальйон морської піхоти. Натомість, Росія ввела ще кілька підрозділів морпіхів, десантників, піхоту і спецназ. І ми, серед іншого й за допомогою фотографій, доводили: у лютому-березні 2014-го в Криму перебували російські військові підрозділи, які там не мали брава бути. Тим паче, вони були поза своїми військовими базами. Також у своєму рішенні ЄСПЛ послався на інтерв’ю Владіміра Путіна у пропагандистському фільмі “Крим. Шлях на Батьківщину”, де той визнає присутність російських військових на півострові”, – коментує ситуацію Буквам Іван Ліщина, заступник міністра юстиції –  Уповноважений у справах ЄСПЛ.

Власне, у своєму рішенні Суд констатує, що хоча росіяни й не перевищили ліміт у 25 тис. військових, які могли базуватися на півострові, однак активно впливали на розвиток подій. Зокрема, брали участь у блокуванні української армії. Крім того, ЄСПЛ зауважує, що РФ жодним чином не пояснила таке раптове збільшення контингенту (з 10 тис. у січні до 20 тис. у березні 2014-го) Чорноморського флоту. Також у рішенні йдеться про те, що Україна надала цілу низку детальних доказів щодо участі російських військових у кримських подіях весни 2014-го.

«Як на мене, тут два принципові питання: чи визнає суд Росію відповідальною за порушення прав людини у Криму і з якого моменту. Адже росіяни визнають свою юрисдикцію лише після «референдуму». Хоча ми з колегами в той час їздили на півострів. Зокрема неподалік Феодосії ми бачили сухі пайки армії РФ. Також ми на власні очі бачили людей з новенькими автоматами Калашнікова, як от в районі Перевального, де блокували українських військових. Також в окремих місцях, припускаю, стояли кадрові військові, а в окремих – призовники. Тієї весни ми їздили Кримом, відстежували ситуацію. Намагалися говорити із «зеленими чоловічками»: розпитували їх хто вони і звідки. У них була явна російська вимова. Один зі співрозмовників зізнався, що він з Бєлгорода (російське місто приблизно за 70 км від Харкова – ред.). В день «референдуму» ми бачили на вулицях військових і техніку без розпізнавальних знаків. І, на мою думку, це не дозволяє говорити про легітимність того «волевиявлення». За кілька років після тих подій до мене звернувся пан Ліщина і попросив дати свідчення для ЄСПЛ. І я все детально пояснила», –  розповідає координаторка Медійної ініціативи за права людини Марія Томак, яка 2014-го працювала у Криму разом з іноземними журналістами.

Що може ЄСПЛ

Разом із тим варто наголосити: Європейський суд з прав людини ще не ухвалив жодного рішення про причетність Росії до порушення прав людини у Криму. А рішення, ухвалене 14 січня 2021-го – технічне. Адже процес розгляду міждержавних скарг доволі тривалий. Наприклад, у справі Грузія проти Росії (йшлося про масову висилку громадян Грузії з РФ восени 2006 року) скаргу до ЄСПЛ подали у березні 2007 року. Рішення ж у цій справі з’явилося у липні 2014-го.

Тож, за процедурою після отримання скарги ЄСПЛ має звернутися до країни-відповідача, тобто Росії, аби та дала свої пояснення. Потім на ці пояснення відповідає країна-заявник – Україна. Подаються докази й контрдокази. Відбувається усне слухання, під час якого суд уточнює ті чи інші деталі. Після цього вирішується одне з ключових питань: чи є справа прийнятною і чи може суд розглядати її по суті. Якщо рішення буде позитивним, то в подальшому суд має ухвалити рішення уже щодо самої скарги. Також важливо розуміти, що Європейський суд з прав людини не визначає статус території, не встановлює факт окупації, не цікавиться питанням формального суверенітету. Його цікавить лише порушення прав людини.

“ЄСПЛ не встановлює факт окупації – це міжнародне гуманітарне право, яке не має відношення до справ, які розглядає Європейський суд з прав людини. Так, є різне розуміння “ефективного контролю”. Наприклад, в Міжнародного суду ООН. Є “ефективний контроль” в рамках кримінальних міжнародних процесів. І «ефективний контроль» в розумінні ЄСПЛ. Все це – різні юридичні конструкції. Водночас ЄСПЛ не вдається у подробиці окупації, формального суверенітету абощо. Він підходить до питання практично: хто конкретно відповідальний за порушення прав людини на певній території. І, за загальним правилом, відповідати має та країна, якій територія належить. Проте якщо контроль над нею втрачено – це необхідно довести”, – пояснює Ліщина.

Україна ж наразі пройшла етап прийнятності. ЄСПЛ вирішив розглянути по суті більшість скарг до РФ, водночас відкинув звинувачення у тому, що Росія причетна до «адміністративної практики» вбивств, короткострокових арештів іноземних журналістів та приватизації майна Збройних сил. Попри це, рішення Європейського суду можна назвати позитивним для України, адже як згадувалося вище, він іще до розгляду по суті констатував: Росія встановила свій «ефективний контроль» на півострові за кілька тижнів до «референдуму».

“Розгляд таких справ займає багато часу. Але у нашому випадку плюс в тому, що є рішення щодо “ефективного контролю”. І тепер розблоковані індивідуальні заяви, подані до ЄСПЛ. Тобто Суд може почати їх розглядати», – пояснює Ліщина.

Попри те, що на ухвалення остаточного рішення у кримській справі Україна проти Росії знадобляться роки, жителі Криму (і ті, які втекли від окупації, і ті, які лишилися) отримали шанс на справедливість. Адже за кілька років в Європейському суді з прав людини назбиралося близько 7 тис. індивідуальних позовів, пов’язаних із окупацією Криму та війною на Донбасі. Частина з них стосувалася подій «до референдуму» – з 27 лютого й до 18 березня 2014-го. Донедавна Суд не міг їх розглянути, адже мав встановити хто саме відповідає за територію Криму в цей проміжок часу. Відтепер же ці позови отримали зелене світло. Більше того: співрозмовники Букв у Мін’юсті зазначають, що з великою імовірністю рішення в індивідуальних справах можуть з’явитися раніше, ніж у”кримській”  справі “Україна проти Росії”.