Дисклеймер: з точки зору Кримінального кодексу України, вирок Воловецького районного суду Закарпатської області від 16.03.2023 у справі № 936/285/22 – стосувався злочину, який зґвалтуванням не є – формально це вчинення насильницьких дій сексуального характеру, не пов’язаних із проникненням в тіло іншої особи, без добровільної згоди потерпілої особи. Суд, якого обмежують чіткі приписи ККУ, не міг розглядати цю справу інакше, як в межах обвинувального акта, складеного на основі доказів, зібраних в процесі досудового розслідування та санкції, передбаченої відповідною статтею КК України. Це не означає, що матеріали слідства та вирок суду є бездоганними чи бодай не мають серйозних логічних суперечностей, однак врахуємо цей аспект, і заради об’єктивності поглянемо на справу з урахуванням тих рамок, в яких діяв суд. А заразом і спробуємо зрозуміти, чому так вийшло.

Що нам відомо: 24 серпня 2021 року (за півтора роки до вироку) троє неповнолітніх запросили свою знайому неповнолітню дівчину до підвалу будинку, в якому жила родина одного зі злочинців. Коли вона прийшла, один зі злочинців завдав їй удару в живіт, другий зі злочинців стиснув її голову у себе між колінами, третій зі злочинців зняв з дівчини одяг. Після цього кожен зі злочинців, по черзі, вчинив стосовно потерпілої дії сексуального характеру:

не пов’язані з проникненням у тіло потерпілої, згідно з вироком суду (ч. 3 ст.153 ККУ – від 5 до 7 років позбавлення волі);

або

пов’язані з проникненням у тіло потерпілої за її первісними свідченнями, що підтвердила речниця прокуратури Закарпатської області у коментарі (ч. 3 ст.152 ККУ – від 7 до 12 років позбавлення волі).

Свій злочин ґвалтівники знімали на відео, яке згодом розповсюдили між іншими учнями школи, де навчались ґвалтівники та потерпіла (цей факт встановлено вироком суду). Існування відео підтвердили щонайменше 5 допитаних у судовому засіданні свідків, один з яких зазначив, що відео зґвалтування наступного після скоєння злочину дня ґвалтівники надіслали потерпілій з метою шантажу – погрожуючи його розповсюдити «в разі чого». До слова, тут виникає запитання, чому цей епізод слідством не було кваліфіковано за статтею 301 ККУ (Ввезення, виготовлення, збут і розповсюдження порнографічних предметів).

Важливо: злочинні дії ґвалтівників початково були кваліфіковані за «тяжчою» ч.3 ст.152 КК України. З ухвал про продовження запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту, датованих 19 жовтня 2022 року, нам відомо, що принаймні до цього моменту дії злочинців було кваліфіковано саме за ч.3 ст.152 КК України, однак уже в датованому 16 березня 2023 року вироці йдеться про ч.3 ст.153 КК України. 

Окрім різниці у способі скоєння злочину та в розмірі санкції за цими статтями, лише ч.3 ст.153 ККУ дозволяє застосування норм статей 75 та 104 ККУ – того самого «умовного» вироку. Статтю 75 можливо застосувати лише у тому випадку, якщо призначено покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше 5 років, тоді як мінімальна санкція за ч.3 ст.152 ККУ – 7 років позбавлення волі.

Серед наявних у Єдиному державному реєстрі судових рішень немає ухвали про повернення обвинувального акта, якої вимагають норми ч.4 ст. 314 КПК України у разі ухвалення такого рішення судом. Що дозволяє зробити припущення про те, що перекваліфікація злочину з ч.3 ст.152 на ч.3 ст.153 ККУ була ініціативою саме слідства та прокуратури. Своєю чергою, суд у тексті вироку погоджується з правильністю такої кваліфікації.

Чим точно керувався прокурор, змінюючи кваліфікацію злочину, невідомо, однак в тексті вироку суду згадується висновок експерта № 52 від 30.11.2021, у якому виключено можливість скоєння злочину шляхом введення статевого органу, однак не виключається можливість скоєння злочину шляхом проникнення пальця руки сторонньої людини. Спосіб проникнення не має значення для кваліфікації за статтею 152 ККУ, однак у тому ж висновку експерта міститься важливе зауваження: при огляді потерпілої на 20 добу після події можуть бути виявлені наслідки розривів у вигляді рубців, яких у потерпілої не було виявлено. А поверхневі ушкодження у вигляді саден, синців, гіперемії загоюються в середньому до 14 доби після травматизації. 

Іншими словами – внаслідок того, що огляд потерпілої було проведено з великим запізненням, виникла імовірність загоєння заподіяних проникненням травм, що й мало наслідком перекваліфікацію злочину за ч.3 ст.153 ККУ, враховуючи, що потерпіла у своїх первісних свідченнях підтвердила факт проникнення, а в суді вже змінила свідчення на такі, що узгоджуються з висновком експерта.

Варто зауважити, що суд із невідомих причин не дослідив причин зміни свідчень потерпілою та не надав оцінки цьому факту в мотивувальній частині вироку, хоча він є важливим для розуміння обставин справи та правильності кваліфікації злочину.

У тексті вироку також згадується й відео, яке було зняте злочинцями під час скоєння злочину. За умов неналежних умов для проведення судово-медичної експертизи, саме цей доказ міг стати вирішальним для кваліфікації злочину. Однак – судом не надано цьому доказу жодної оцінки, не описано зміст цього відео, крім короткої фрази «відеозапис під назвою «OMVH8284», що підтверджує вчинення насильницьких дій щодо потерпілої з боку обвинувачених». 

Обидві статті (152 та 153 ККУ) передбачають настання відповідальності за скоєння дій сексуального характеру без добровільної згоди потерпілої (чи потерпілого), однак саме факт проникнення в тіло є вирішальним для кваліфікації за «тяжчою» 152-ю чи менш «тяжкою» 153-ю статтею ККУ. На тлі зміни, вже під час розгляду справи в суді, свідчень потерпілої, які дозволили остаточно підтвердити кваліфікацію за ч.3 ст.153 ККУ, цей факт є одним з найбільш кричущих проявів непрофесійності з боку сторони обвинувачення та суду у цій справі.

Це рівень третьокурсника юридичного факультету, і залишається незрозумілим, чому троє фахівців у галузі права (слідчий, прокурор та суддя), які отримують заробітну плату та ряд бонусів коштом платників податків, є нездатними оцінити значення цього доказу для правильної кваліфікації справи, захисту інтересів потерпілої та суспільства, а також належно описати його в тексті судового рішення. Відтак, це завдання покладається на суд апеляційної інстанції, до якого справа могла б і не дійти, якби не масштабний суспільний розголос та обурення.

Однак, припустимо, що на відео дійсно немає доказів проникнення в тіло потерпілої і кваліфікація за ч.3 ст.153 ККУ є правильною. Що тоді – чи слід буде суспільству визнати свою неправоту, а рішення суду першої інстанції – правильним та справедливим? Щоб відповісти на це запитання, поглянемо на справу з точки зору суду.

Оцінка обставин, відомих нам з вироку суду: троє неповнолітніх, за попередньою змовою, маючи чітко сформований задум, заздалегідь розподіливши ролі – вчиняють насильницький злочин стосовно неповнолітньої, скориставшись існуванням між ними дружніх та довірливих стосунків, що спростило реалізацію їхнього злочинного наміру. Скоєний злочин ґвалтівники знімають на відео, яке згодом розповсюджують серед своїх знайомих, тим сами завдаючи додаткових стаждань потерпілій. Стосовно них це свідчить про відсутність каяття щодо скоєного – навпаки, замість каяття є очевидне бажання похизуватись. Крім того, як відомо зі слів свідка, відео використовується ґвалтівниками для шантажу потерпілої, ймовірно з метою уникнення ними відповідальності за скоєне та з метою подальшого домінування їхньої волі над волею потерпілої (з того, що потерпіла не одразу повідомила про злочин, і як наслідок – медичний огляд пройшла лише через 20 днів після скоєння злочину, можна зробити висновок, що принаймні частково ґвалтівникам це вдалось).

Слід розуміти, що хоч різні статті розділу IV Особливої частини Кримінального кодексу України (Кримінальні правопорушення проти статевої свободи та статевої недоторканності особи) описують різні способи скоєння злочину, але в усіх випадках суть залишається однаковою – придушення та підкорення волі потерпілої особи заради задоволення інтересів злочинця. 

В цьому сенсі йдеться не лише про скоєння конкретного злочину в означених законом межах, а про порушення приписів статті 3 Розділу І «Загальні засади» Конституції України, яка встановлює:

Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Іншими словами, скоюючи будь-який злочин проти волі потерпілої особи (не обмежуючись переліченими у розділі IV ОЧ ККУ), злочинець порушує не лише якусь окрему заборону на певні дії, але й фактично ставить свої бажання та інтереси, а відтак і себе, вище інтересів суспільства та самої держави, частиною якої є суд, що ухвалює рішення іменем України, а не іменем «Н-ського суду» чи конкретного судді. 

Усі ці обставини мав оцінити суд, вирішуючи питання щодо застосування статей 75, 104 ККУ, тобто, призначаючи «умовне» покарання. До речі, проаналізуймо це покарання: зловмисників звільнено від відбування покарання у вигляді 5 років позбавлення волі за умови дотримання таких вимог упродовж двох років: періодично з`являтися для реєстрації до уповноваженого органу з питань пробації, повідомляти уповноважений орган з питань пробації про зміну місця проживання, роботи або навчання. Не отримувати дозвіл, а просто повідомляти. 

Що ж до суми відшкодування завданої моральної шкоди, то, не оцінюючи її розміру, слід розуміти – оскільки злочинці є неповнолітніми, то це не їхні гроші. Вони їх не заробляли, вони не можуть ними вільно розпоряджатись. Це гроші їхніх батьків. При цьому, суд ніяк не пояснив рішення відмовити у стягненні 450 000 гривень, а натомість стягнути сумарно 180 000 гривень.

Відтак, доводиться визнати, що суд дійшов висновку, що належним покаранням за груповий насильницький злочин проти неповнолітньоїє відсутність будь-якого покарання.

Які ж аргументи лягли в основу такого рішення? Передусім, той, що вже викликав хвилю обурення та кепкувань – факт, що злочинці виховувались в сім’ї з обома батьками та належним матеріальним забезпеченням. Такий аргумент, безумовно, є дискримінаційним та обурливим для людей, що виховують дітей самостійно чи виховувались в сім’ї з одним з батьків, або є сиротами, або стикаються чи стикались з фінансовими труднощами. Однак найбільша проблема – навіть не в цьому.

Цей аргумент є на 100% нерелевантним. Він буквально не означає нічого. Адже якби факт виховання у сім’ї з двома батьками дійсно мав вирішальне значення для формування свідомої, відповідальної, законослухняної особистості – предмета цієї розмови взагалі б не було. Щонайменше двоє з трьох підлітків не змовлялись би скоїти сексуальне насильство стосовно своєї знайомої, зняти це на відео та хизуватись цим серед однолітків, тому що усвідомлювали б весь масштаб неправильності подібного. 

Але на практиці вийшло інакше. На практиці, батьки усіх трьох ґвалтівників повністю провалили свій головний обов’язок – їхнє виховання. Незалежно від «повноти» складу сімей, троє неповнолітніх вчинили злочин, і це був один і той самий злочин, що, своєю чергою, доводить повну відсутність у судді бодай розуміння того, що написано у її власному рішенні.

Те саме стосується і позитивних характеристик з місця навчання. Дві класні керівниці та психологиня школи, в якій навчаються ґвалтівники та потерпіла, прямо в судовому засіданні визнали власну некомпетентність та сумнівну профпридатність, заявивши, що про жахливий злочин, про який в тому ж суді свідчили ще 5 учнів школи, вони дізнались лише від працівників поліції, які прийшли за ґвалтівниками. І навіть знання про факт скоєного останніми не завадило «педагогам» позитивно охарактеризувати злочинців. Те саме зробила і представниця служби у справах дітей.

Суд же проігнорував фактичні обставини справи, яку розглядав, натомість поклавши в основу свого рішення докази, які не мають жодного стосунку до обставин злочину; надані особами, чия професійність та навіть обізнаність щодо справ в безпосередньому оточенні були спростовані їхніми власними словами; та ухваливши рішення, яким фактично звільнив злочинців від будь-якого покарання.

Окремо слід зазначити, що в тексті вироку суд зауважив: обтяжуючих обставин справи згідно ст.67 КК України немає. Однак п.2 ч.1 ст.67 ККУ визначає вчинення кримінального правопорушення групою осіб за попередньою змовою як обтяжуючу обставину, а кількома абзацами раніше цей же суд зазначив, що ґвалтівники діяли групою. Жодних мотивів невизнання цієї обставини обтяжуючою суд не навів, порушивши вимогу ч.2 ст.67 ККУ.

Що у підсумку?

Згідно з нормами статті 50 Кримінального кодексу України, покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами.

Спробуємо зрозуміти, якої мети досягає вирок Воловецького районного суду Закарпатської області від 16.03.2023 у справі № 936/285/22. 

Кара – ні, суд звільнив злочинців від відбування покарання.

Виправлення – ні, серед обов’язків, які стаття 76 ККУ дозволяє суду покласти на звільненого від відбування покарання засудженого, суд не обрав жодного, який би міг сприяти виправленню того, в чому провалились батьки та школа стосовно злочинців. Таким обов’язком могло б бути виконання заходів, передбачених пробаційною програмою (п.4 ч.3 ст.76 ККУ) для неповнолітніх, одною з затверджених Мін’юстом. Або інші заходи, необхідні та достатні для виправлення засуджених. Але нічого з цього немає у вироку.

Запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень засудженими – теж ні, адже суд щойно дозволив злочинцям уникнути покарання, відправивши їх не за ґрати, а додому, туди ж, де вони вже одного разу скоїли груповий злочин і хизувались цим.

Запобігання вчиненню кримінальних правопорушень іншими особами – ні, адже своїм рішенням суд дав зрозуміти, що саме є необхідним для того, щоб уникнути покарання, і що його взагалі можна уникнути.

Наостанок слід зазначити, що хоч вирок суду і став тим фактором, який привернув увагу громадськості, дозволивши з’явитись у цій справі бодай шансу на справедливість, однак проблема значно глибша. 

Послідовність байдужості, некомпетентності, непрофесійності, лицемірства та зневаги до моралі та закону, які завершились уникненням винними покарання – охопили більшість так чи інакше причетних до цієї трагедії. 

Батьків, які виростили ґвалтівників. Вчителів, які ігнорували злочин, про який знала чи не вся школа, а коли ігнорувати вже не було можливості – позитивно охарактеризували злочинців. Місцевих чиновників, які відреагували тільки тоді, коли внаслідок суспільного обурення з’явилась загроза для них самих. Правоохоронців, які, судячи з усього, всупереч традиційній практиці не збирались оскаржувати вирок суду першої інстанції, що породжує певні припущення. І, нарешті суд, який всупереч своєму призначенню, зробив все залежне, щоб винні не були покарані.

Висновки залишу вам.