Однак через небезпеку обстрілів, придушення свободи слова, викрадення цивільних з проукраїнськими поглядами та активною громадською діяльністю 8 із 10 волонтерів вимушено покинули рідне місто. Залишились підтримувати діяльність штабу ще майже 2 місяці в окупованій Новій Каховці два кіборги-волонтери — Данило та Микита. Лише у кінці вересня хлопці наважились виїхати з міста, коли шлях на підконтрольну Україну вже було закрито. Аби приїхати з Нової Каховки у Київ, волонтери долали кордони 4 країн — Росії, Латвії, Литви та Польщі, проходили допити й випробування на міцність.

Джерело: особистий архів волонтерського штабу

Як розпочалась, власне, ваша волонтерська діяльність?

Данило: З самого початку повномасштабної війни для себе я вирішив, що маю бути корисним. На фронт я не поїхав, про ТРО Нової Каховки всі знають історію (від ред. — влада й силові структури Херсонщини запевняли населення у неможливості окупації території та повній готовності давати відсіч ворогу. Підрозділ ТРО у Новій Каховці, за словами міського голови, був повністю сформований, забезпечений та оснащений. Однак вже у перші години повномасштабного вторгнення ані зброї, ані силовиків у військкоматах та відділі поліції не залишилось), тому нам залишилось лише волонтерити. 27 лютого мені подзвонив Стефан — співзасновник волонтерського штабу “Humanity” й запропонував стати частиною тоді ще майже несформованої команди. Ввечері наступного дня ми стояли у першій черзі за ліками для населення.

Микита: Я побачив пост Макса, що у команду шукають волонтерів. Сумнівів не було, я відразу зрозумів, що маю бути там й по максимуму приносити людям користь у цей непростий час.

Існує багато підтверджених випадків переслідування волонтерів на тимчасово окупованих територіях з боку самопроголошеної влади. Чи доводилось вам переховуватись від ворога?

Данило: Так, але переховувались навіть від “своїх”. Спершу штаб розгорнув діяльність у моїй квартирі, але вже у першу добу місця для комфортної роботи нам стало мало — разом з командою ми перейшли у підвал багатоповерхівки. Тоді ми ще не дуже розуміли, хто нас оточував… Через тиждень після того, як ми переїхали до підвалу, до нас прийшли озброєні військові разом з активісткою одного з селищ, яка попередньо брала зі штабу медикаменти та продукти. Окупанти у балаклавах на чолі з, як виявилось, колаборанткою та з автоматами збирались знімати нас для російського телебачення. Ми спитали: “Ми можемо відмовитись, і що нам за це буде?”. Російські військові пішли з підвалу, а ми почали пакувати речі й шукати нове місце дислокації волонтерського штабу. Один з наших друзів віддав у користування свою квартиру, куди ми вже наступного дня переїхали.

Микита: В цілому переслідування нас оминуло, тому що ми намагались дотримуватись усіх заходів безпеки — менше з’являтись на блокпостах, оминати всі головні вулиці, тихо, без розголосу працювати. Але одного разу ми все ж таки попали на вояк. Нас зупинили “наші”, новокаховчани, які перейшли на бік окупантів. Одягнені були “по формі”, з шевронами, все красиво, а бронежилети з українських часів ще, з написом українською “Міліція”. Ми якраз привезли пенсіонерам їжу під під’їзд, з собою у нас був балон газовий, який окупанти ліквідували, та велика сума грошей, за яку нас ретельно допитували. Нас хотіли вже забирати, але підбігли бабусі, до яких ми й приїхали, і сказали цим сепарам озброєним: “Не трогайте их, они к нам приехали. Мальчики, ну мы же все русские!” Тоді це було єдиним, що нас врятувало від затримання.

Більша частина вашої команди та населення міста виїхали. Що думали ви, чому так довго залишались на окупованій території?

Данило: Я чекав наших (прим. ред. — ЗСУ), думав, що деокупація буде швидше. Я готовий був сидіти у підвалі, підтримувати штаб далі, а як переможемо — вийти помахати прапором й попросити, аби мені дали базуку якусь, щоб в Леніна стрельнути (прим. ред. — місцева влада після декомунізації все ж зберегла пам’ятник Леніну, який російські військові одразу ж після окупації встановили на головній площі міста)

Микита: У мене були абсолютно аналогічні думки. Допоки працювало волонтерство, я знав, що маю залишитися у місті. Я не боявся, до певного часу прильотів, я радів, бо знав, що це працюють наші. 

Джерело: особистий архів волонтерського штабу

Джерело: особистий архів волонтерського штабу

Як ви все ж наважились евакуюватись з Нової Каховки та припинити роботу штабу?

Данило: З кожним днем обстріли посилювались, все ставало гірше. У мене почалось навчання в Києві, я сумував за країною, за дівчиною. Ми прийняли рішення зупинити волонтерство, бо просто не мали більше змоги закуповувати продукти, доставляти гуманітарку з підконтрольної України й просто нормально працювати.

Микита: З 8 вересня ми за два дні розфасували останні продукти по пакетах і роздавали населенню. Те, що нас ще дуже сильно підштовхувало до виїзду — літні люди, запити на допомогу яких знизилися до мінімуму. Більшість отримала вже рублі й мають змогу купити собі на них продукти та ліки, фактично дефіциту у місті більше немає.

Чи виникали складнощі знайти перевізників та скільки коштує виїзд з окупованої Нової Каховки?

Данило: Нас погодились взяти водії, які вивозили людей за нашою програмою безкоштовної евакуації на підконтрольну країну. Ми чекали їх два тижні, однак в один день шлях чоловікам через Запоріжжя заборонили через часткову мобілізацію в Росії. Більшість перевізників відмовляли нам через стать, вік та татуювання. Залишився шлях лише через Крим.

Микита: Тягнути та чекати дива більше не можна було. Ми їхали з Данилом окремо, з різницею у пару діб, однак з одним перевізником. “Спутник” — смітник страшний. З людини з Нової Каховки до Варшави виїхати коштує 420 доларів, я евакуювався разом із мамою, тож заплатив 840.

Джерело: особистий архів волонтерського штабу

Джерело: особистий архів волонтерського штабу

Як ви проходили КПП Криму?

Данило: Дуже нервово, з боку прикордонників – максимум психологічного тиску. Люди йдуть мов на забій, на жодному кордоні такого не зустрічав. Мене, на диво, не запитували нічого ані про Азов, ні про війну. Я писав у міграційній картці, що їду у Варшаву, аби не було зайвих запитань, про Україну їм взагалі краще нічого не говорити. Коли прикордонник перевіряв мій телефон, який я заздалегідь почистив, відкрив наш з тобою діалог: питав, що це за Соня й із чим я тобі допомагав? Я відповів: “Это прихожаночка з нашей Андреевской церкви. Помогал ей по нашим православным вопросам”. Питав про кожне з моїх татуювань. Я був готовий до будь-якого запитання, тому розмова наша тривала хвилин 7.

Микита: Російські працівники подібних структур — це жах… Працівниця на КПП крила матом чоловіків з нашого автобуса просто за те, що вони палили. Військові змушували потім одного з них підмітати пісок біля урни. У цьому не треба шукати пояснень. Люди для них — худоба, якій можна погрожувати й принижувати. Російських прикордонників дуже дратувало, що цивільні, коли питали, з якою причиною вони виїжджають, відповідали через роботу за кордоном. Люди у формі кричали, що херсонці бояться мобілізації, а насправді “не потрібні російський могутній армії”. Допит мій проходив так: “Вот скажи мне, в чем для тебя смысл жизни?”, “Ты любишь маму?”, “Жену хочешь?”, а потім він у найнеочікуваніший момент запитав: “Когда ты в последний раз кричал “Слава Украине”?” Я відповів: “Ой, давно! В 2013 еще, когда революция была, имел такую неосторожность по глупости обронить…” Військові РФ чомусь дуже скептично ставляться до атеїзму. Смішно, правда? Мені у процесі спілкування дуже довго доводилось пояснювати їм, чому на моїх колінах – тату “Верь в себя”.

Джерело: Особистий архів Микити

Маршрут передбачав собою ще й проїзд через Москву? Що відчували ви, коли їхали Росією й столицею держави-агресора?

Данило: Москва – гумова, це факт. Коли їдеш нею, відчуваєш себе ніби у серці й у долонях ворога. Москва, як виявилось, дійсно беззупинно забудовується. Я бачив, як стояли будівельні контейнери, в яких живуть якісь бідні заробітчани. Поруч з ними – стіл із фанери, якісь матраци, поруч калюжі. Це не жарт. Але треба визнати, що дороги в столиці Росії – якісні й нові, так само як і Криму. Що найбільше мене здивувало — скільки ж порожнечі по країні, крізь незасаджені поля, ліси, зарослі. Це з тим фактом, що західна частина є найзаселенішою. Для українця Росія — це шок. Я їхав й думав, скільки ж тут Херсонських областей вміститься…

За розповідями очевидців й матеріалам багатьох видань, люди добами стоять на латвійському кордоні. Розкажіть, як проходили ви його?

Данило: Ми проіснували на сумках під дощем декілька діб. Кордон (Лудонка) Росія — Латвія просто не передбачений для такої кількості людей. Там я теж проходив допит, цього разу вже більш серйозний.

Джерело: Особистий архів Данила

Микита: Автобус висадив нас в одному з прикордонних сіл Псковської області. Кордон мали ми проходити пішки. Черги кілометрові, здебільшого авто з херсонськими номерами. Для того, щоб дійти саме до КПП, треба пройти декілька кілометрів з сумками. Крізь ліс, ані туалету, ані адекватних умов для перебування. Ми спали, їли та просто жили на сумках на узбіччях. Якраз був період дощів, ми накривались просто пакетами, діти спали у картоні… Російські прикордонники ніби навмисно знущались зі звичайних людей, годинні допити, ретельні перевірки речей й телефонів. Є речі, про які взагалі краще не згадувати. Скажу наостанок — російська ФСБ працює на славу своїй державі-терористу.