Фемінітиви – питання не стільки мовне, скільки політичне. Тож відповідь на запитання «навіщо?» шукати марно, бо замість того, щоб розставити правильно суфікси, можна банально ув’язнути у тривалій й беззмістовній суперечці. Значно продуктивніше відповісти на не менш важливі запитання «чому?» і «як?»: чому постала потреба у фемінітивах і як тепер нам із ними жити.

Від Кайдашихи до міністерки: історія питання

Жив собі Кайдаш. Несолодко велося чоловіку: Кайдашиха натхненно виносила йому мозок, а тоді ще й старший Кайдашенко одружився і привів у хату гостру на язик Довбишівну.

Навіть якщо ви жодного разу житті не чули про «Кайдашеву сім’ю» Івана Нечуя-Левицького, здогадатися, хто кому ким доводиться у цій сімейці з одного цього речення нескладно. Український народ споконвіку вміло жонглював суфіксами, щоб за їхньою допомогою стисло й коротко пояснити, хто кому який родич. Кайдашеві сини були Кайдашенками, син мірошника – мірошниченком, син попа – попенком (або ж поповичем). Дівчата теж не лишалися осторонь цього словотвору: якби Кайдаш мав дочку, то була б вона Кайдашівна, тоді як у мірошника – мірошниківна, а в попа попівна. Дещо складнішим було зі словотвором у дружин: якщо з Кайдашихою й мірошничихою все зрозуміло без додаткових пояснень, то у дружина попа могла бути як попихою, так і попадею. Утім, на цьому вона не зупинялася і могла зватися ще й «матушкою».

На противагу своєму чоловікові – «батюшці». Остання пара слів яскраво свідчить не лише про потенціал «безсуфіксності» фемінітивів в українській мові, але й вказує на соціальну роль: якщо «иха» – це про дружину (ковалиха, гончариха і навіть дячиха), то «матушка» – це більше про соціальні роль і статус. В усі часи дружини священиків були собі такими «першими леді парафії»: в ідеалі займалися благодійністю та іміджмейкерством, а на практиці часто вели справи своїх чоловіків. Сьогодні б ми їх назвали «асистентками керівника», тобто батюшки. Але важить в цьому випадку не назва, а явище: чутливість мови до фемінітивів. Мова – дзеркало суспільної ієрархії: попадя – це лише дружина попа, а матушка – вже соціальна роль. Відчуваєте різницю? Якщо у значенні є різниця, то мова швиденько пропонує спосіб, як її підкреслити, увиразнити, а в разі потреби, закріпити й увіковічнити.

Якщо повернутися до теми суфіксів, перелік яких не вичерпується кількома згаданими вище і частина з яких в сучасній українській мові закріпилися як прізвища, то варто згадати ще й сакраментальне «ш(а)»: професорша, докторша, меценатша. За його допомогою навряд чи вдасться утворити іменник жіночого року від дяка, попа, мірошника або стельмаха. І проблема криється не стільки в фонетичній неможливості приєднати цей суфікс до згаданих основ (спробуйте – і викрутите язика), скільки в його походженні.

Докторша, професорша і навіть меценатша – це покруч із російської. Таке собі зневажливе називання дружини доктора, професора чи мецената. У цей же перелік виром затягує лікаршу, банкіршу і навіть бізнеменшу (хоча могла би бути бізнесвуменша, як на те пішло). Якщо пробігтися переліком основ, до яких заввиграшки додається суфікс «ш», то в око впадає беззаперечний факт: переважна більшість із них – назви професій, що увійшли у слововжиток порівняно недавно і мають основи іншомовного походження. Більш того, йдеться тут переважно про сучасні професії чи посади: жодних шаповалів, стельмахів, старост чи війтів, а лише дизайнери, девелопери, депутати й менеджери.

Тобто, якщо би ми нині й надалі жили в реаліях ХІХ століття, то говорили б про дизайнериху, девелопериху, депутатиху, менеджериху тощо. Але часи змінилися, так само, як і соціальні ролі. Жінкам давно замало просто бути «дружиною когось», а разом зі зміною соціальної ролі (вона не попиха, бо вона – матушка!), мова пропонує жінкам змінити й суфікси. Так з’явилися і закріпилися у слововжитку дизайнерка, депутатка, менеджерка. І навіть девелоперка.

Щодо «докторши» й «професорши», то їм через їхню чужорідну для української мови меншовартість судилося лишитися на периферії просторіччя. Утім, підстав ідеалізувати гендерну «збалансованість» української мови немає: нам також не чужий патріархальний підхід до словотвору, коли жінку у її соціальних характеристиках описують через професійні характеристики її чоловіка. Але якщо «у них» буває «професорша» чи «докторша», то у нас – «пані професорова» чи «пані докторова». І перше, і друге – запозичення. Але різницю вловлюєте?

І ось тут питання словотвору у гендерній політиці варто припинити обмежувати суфіксами. Тому що насправді мова має значно ширший інструментарій для творення іменників жіночого роду, але більшість мовців стали заручниками «членкині» й «міністерки». Творити ж варто не меми, а зручні у вжитку слова.

Не суфіксами єдиними: теорія питання

Спочатку відповімо на майже риторичне: чим завинили суспільству членкиня й міністерка? Насправді – лише невмотивованою складністю у вимові. У членкині проблеми у буквосполученні «нк». Якщо вдатися до спрощених лінгвістичних пояснень, то нам спочатку треба вимовити звук «н» передньою частиною язика, а тоді дуже швидко «к» – його задньою частиною, а після нього ще й широке «и». Спробуйте – і відчуєте, якої тренованості язика вимагає «членкиня»! Саме тому на ній всі й затинаються. А вже затнувшись, починають шукати підтексти до слова «член».

Процес вимови, до речі, можна суттєво спростити: якщо замість «н» твердого вимовляти «нь», тобто «членькиня». Причина полегшення вимови лежить у тій же язиковій площині: «нь» ми творимо не кінчиком, а вже серединою язика, тобто язиковому м’язу треба значно менше зусиль, щоб перескочити до наступного задньоязикового «к», після якого йде ще й «и».

У мові усе насправді закономірно. Якщо ж мовні закономірності порушуються, то мовці переживають мовний дискомфорт – і неохоче користуються новим словом. Наш мовленнєвий апарат натренований вимовляти поєднання звуків саме тієї мови, якою ми користуємося найчастіше (ось звідки береться акцент), тому ми викидаємо все, що нам дається складно.

«Членкиня» – це складно. І «міністерка», до речі, теж. Але в цьому разі не через незручне поєднання звуків, а тому, що всі плутаються у наголосі. Суто філологічно, «президентка» має більше шансів прижитися саме тому, що не містить різночитань наголошування.

Але на той випадок, коли твориться нова форма складно, але суспільний запит вимагає її творити, мова споконвіку має на озброєнні додатковий інструментарієм. Тому у гонитві за модою на фемінітиви не варто забувати, що рід передається не лише за допомогою суфіксів.

Якщо говорити про рід іменників на позначення істот (бо неживі предмети теж мають рід), то існує щонайменше три способи так званої родової диференціації: лексичний, лексико-словотвірний та аналітичний.

Батюшка/матушка – це лексичний словотвір. Тобто коли слова на позначення осіб за статтю утворюються від різних основ. Чоловік/дружина, батько/мати і навіть медбрат/медсестра – це все лексичного поля ягоди. У такий спосіб у мові створено чимало слів, і в переважній більшості випадків жодних запитань до них не виникає, бо в мовному арсеналі ці слова з’явилися давно, а в нашій свідомості їхнє значення надійно пов’язується з особою тієї чи іншої статі. Але навіть і тут не обходиться без суперечок. Наприклад, ще не так давно молодший медичний персонал лікарень йменувався лише «медсестрами».

Звісно, жінки у цій справі справді переважають чоловікв і кількісно, й історично. Але ж у лікарняній сім’ї – не без медбрата! Ось лише слова такого (офіційно) не було, тож мусили медичні брати миритися з тим, що в документах вони – медичні сестри. Це – лише один із багатьох прикладів, як мова на рівні слів закріплює усталений у суспільстві гендерний поділ на ролі. Усе більш, ніж красномовно: спочатку чоловіки у медсестри не йшли, то й окреме слово на позначення чоловіка у цій ролі не сформувалося. Бо чоловіки, якщо йшли працювати в медицину, то ставали лікарями. Але одноосібно панувати в цьому статусі їм довелося недовго, тож до пари лікарю мова створила лікарку. І це вже – лексико-словотвірний підхід до передачі роду.

Лексико-словотвірна родова диференціація, тобто коли для розрізнення/творення слів за родами вдаються до послуг суфіксів, – наш найбільший мовний камінь спотикання. Не останню роль відіграла у цьому питанні найсвіжіша редакція «Українського правопису», в якому окремим параграфом винесли перелік суфіксів, за допомогою яких можна утворити іменники жіночого роду. Не можна сказати, що в у минулій редакції правопису вони не згадувалися. Згадувалися. Але тихо, непослідовно й не окремим параграфом.

Нова редакція правопису послідовності у вживанні суфіксам не дуже то й додала, але організувала їх в один параграф, – і в такий спосіб відкрила філологічну скриньку Пандори. Нині ми маємо офіційний перелік суфіксів, але поки що не маємо офіційних правил, як ними користуватися. Але запит на такі слова існує. Тож допоки мовознавці неспішно упорядковують ці правила, мовці нашвидкуруч витворюють синоптикинь, мовознавиць та інші дивовижні словоформи, складні як для вимови, так і для сприйняття.

Саме це й позбавляє їх будь-яких шансів прижитися. Бо не перечепитися об синоптикиню у тексті практично неможливо. Але, з іншого боку, якщо правопис пропонує скористатися суфіксом «ин», то чому б ним не скористатися? Ось тільки від слова «письменник» і «помічник» ми не утворюємо «письменникиню» і «помічникиню». Чому ж «синоптикиня»? Певно, має бути «синоптиця»? Але ж «ик» у словах письменник і помічник – це суфікс, тоді як у слові синоптик – частина кореня? Чи не кореня? Тоді, може, синоптикиця? Ну, не казати ж на неї синоптичка, еге ж?

Від таких суфіксальних «птиць-киць» у мовців не лише язик заплітається, але й голова йде обертом. А оскільки людина має неабиякий хист відкидати й заперечувати усе, що вимагає зайвих зусиль, то суфікси без правил працюють не стільки на користь фемінітивам, скільки їм на шкоду. Корінь більшості суперечок навколо мовознавок і мовознавиць та їхніх посестер із незручними суфіксами насправді не в тому, чи потрібні такі слова, а в тому, що ними складно користуватися.

Але говорити про це вголос небезпечно, бо в умовах війни за фемінітиви ніхто не шукає правил, але всі шукають ворогів і винних. Відмова творити умовних «помічникинь» на підставі того, що об них можна зламати язика, частенько не сприймається адекватно. Питання миттєво з мовної площини переноситься у соціальну, і замість пошуку відповідної і зручної форми слова перетворюється на звинувачення у всіх можливих і неможливих гріхах патріархальності. Хоча «як?» і «навіщо?» – це різні запитання, й відповідати на них треба на кожне окремо.

На запитання «як?» мають відповісти мовознавці, і чим швидше вони це зроблять, тим більше у фемінітивів буде шансів прижитися. Хоча б тому, що для слова значно більше важить зручність вживання, ніж логіка його творення. Наприклад, чомусь ніхто не ламає списи навколо «спортсменки». А якщо розібратися, то до основи «мен» (чоловік) додали суфікс «к». І якось ми живемо з цим уже не одне десятиліття. Звичка – друга натура. І мовної звички це стосується також.

Утім, відкритим лишається питання, що робити, допоки не розробили чітких і зрозумілих правил для суфіксів? Відмовитися від фемінітивів нібито неправильно, а творити мовні покручі – зло ще більше. Насправді у гонитві за суфіксами ми часто забуваємо, що таке не суфіксами єдиними передається рід слів. Є ще один спосіб. Його називають аналітичним або синтаксично-узгоджувальним. Тобто коли рід іменника ми визначаємо за формами інших слів, що поєднуються з ним у реченні. Насправді найзручніший і найпростіший інстурмент, але користуються ним неохоче. Щоб підкреслити рід, достатньо сказати «пані міністр», «моя знайома синоптик» чи «гід провела екскурсію». І без міністерок, синоптикинь і гідок (чи гидинь?) зрозуміло, що йдеться про осіб жіночої статі.

Але ж кому у священній війні за фемінітиви потрібні прості шляхи? До того ж, використання аналітичного способу розрізнення роду опиняється в зоні ризику ще й тому, що у творенні фемінітивів словотворці воліють звіряти свій крок за англійською мовою. Ну, там же розрізняють не лише policeman та policewomen, але це «мен» або «вумен» додають трохи не до кожної професії. Воно то так, але, на відміну, від англійської, українська мова належить до флективного типу мов (якщо точніше – наша мова синтетична, але це вже деталі). Тобто граматичні категорії у ній (а рід – це граматична категорія) передаються за допомогою закінчень (флексій).

Тобто ми можемо заввишрашки сказати поліцейський і поліцейська або чергова й черговий, а носіям англійської таке не під силу. Власне, як і можливість за допомогою відповідної форми дієслів передати чи то він повідомив, чи вона повідомила. Для того, що в нас закладено на рівні граматики й синтаксису, англійській дуже часто потрібні окремі слова. Але, на жаль, інтернаціоналізація й глобалізація час від часу вилізає українській мові боком: до неї подеколи бездумно підходять з мірилом (й інструментарієм творення слів) іншої за будовою мови.

Це приблизно, як з логікою висадити пальми на Хрещатику: звісно, є шанс, що приживуться, бо клімат змінюється, а в Києві – стільки туристів. Але чим не догодили каштани чи хоча б липи? І до чого тут туристи? Насправді аналітичному або синтаксично-узгоджувальному способу передачі роду можна лише поспівчувати: має неабиякий потенціал, а тулиться в хаті на правах бідного родича.

Правду кажучи, запитань у теорії мовно-фемінітивного питання нині назбиралося значно більше, ніж відповідей. Але мовців не цікавлять теорії. Їх більше хвилює, як з цим усім злітати?

Фемінітивити чи не фемінітивити: практика питання

Фемінітиви нині в моді. І це базова теза для тих, хто ними користується. Саме в моді. Або в тренді. Бо насправді питання іменників на позначення осіб жіночого роду існувало в усі часи. І в усі часи вони творилися. Жінки почали здобувати вищу освіту – з’явилися студентки. Впевнено посіли своє місце в журналістиці – з’явилися журналістки. Теж само свого часу відбулося з лікарками, вчительками, акторками і навіть з уже згадуваними дещо нелогічними «спортсменками». Мова розвивається постійно, бо це – запорука її існування. І фемінітиви їй ніколи не були чужими.

Інша річ, що останнім часом суспільні процеси дуже вже прискорилися. Ми нині опрацьовуємо інформації, отримуємо досвіду й переживаємо за рік емоцій стільки, скільки наші батьки свого часу – років за десять, а бабусі і дідусі, можливо, й за півстоліття. Мова за нами не встигає. І не повинна встигати. Бо інакше два покоління не розумітимуть одне одного. Мові потрібен час, щоб з усього масиву варіантів відібрати найоптимальніші варіанти. Зрештою, мова – це система систем, які самі себе регулюють. І все, що не вписується у внутрішню структуру мови, вона з часом викине на смітник мовної історії. Так уже було не раз і не двічі.

Мода на фемінітиви мине. Але вони у мові залишається. Бо ми потребуємо таких слів. Суспільні ролі змінилися, а мова – інструмент, який обслуговує суспільство. Якщо вона не відповідатиме на його запити і не задовольнятиме їх, то навіщо вона потрібна? Важко сказати, чи є майбутнє у синоптикинь, членкинь та іже з ними, але у фемінітивів майбутнє точно є. Широке й активно вживане.

Єдине, що не треба гнатися за формою, а варто культивувати зміст. Зрештою, ніхто не скасовував процес переосмислення значення слова. Ще якихось сто років тому мірошниченко й коваленко були синами мірошника й коваля, а сьогодні це – звичне чоловіче й жіноче (!) прізвище. І ні в кого немає потреби переписатися з Коваленко на Ковалиху чи Ковалівну лише для того, щоб підкреслити свою стать. Логіка, доведена до абсурду, перестає бути логікою. Тому найкращий спосіб не дати фемінітивам прижитися в мові – це бездумно, беззмістовно і неграмотно їх нав’язувати. Сила мови – у гармонії й послідовності.