#Букви поспілкувалися з отцем Сергієм (Дмитрієвим) або ж “Падре”, як його називають бійці.

Як так сталося, що зі священника ви стали керівником громадсько-соціальної ініціативи?

Я багато де служив людям, крім зони АТО. Був і на Херсонщині, і на Сумщині, і на Чернігівщині, в Криму, і навіть у Польщі. Та все ж повернувся до  України, певно, на те була воля Божа.

Свого часу Філарет запросив мене заснувати громадський напрям при церкві, який назвали “ELEOS-Україна”. Тепер я голова правління, маємо 16 осередків організації, благодійні їдальні та понад 100 працівників.

Розкажіть про цю організацію?

ГО “ELEOS-Україна” – це самостійна мережа, яка є офіційним представником синодального управління соціальної служби ПЦУ. Це як інструмент впровадження соціальної роботи. Релігійні організації не мають права отримувати гранти від міжнародних фондів та організацій, а у форматі громадської організації ми можемо залучати й міжнародне фінансування.

Ми працюємо не тільки зі своєю конфесією, а й з іншими релігійними організаціями у сфері адвокації, навчаємо священників, які також є і громадськими лідерами. Наприклад, зараз у програмах прихильності до вакцинації ми працюємо з релігійними організаціями, які не є прихильниками вакцинації.

Ми – громадська мережа і ми дуже світські. Наша унікальність полягає в тому, що ми використовуємо ресурси релігійних організацій, їхню мотивацію. Це і стабільність, і внутрішній фандрейзинг, і залучення коштів релігійних організацій.

Які джерела фінансування організації? ПЦУ фінансово допомагає вашій діяльності?

Звісно, і церква допомагає, і парафіяни також. Наприклад, митрополит Епіфаній з особистих коштів оплачує комунальні послуги в шелтері вже майже рік, як ми існуємо.

З травня ми спробуємо залучити державне фінансування – надаватимемо соціальні послуги за замовленням місцевих громад. Відповідно до Закону України “Про соціальні послуги” ми братимемо участь у конкурсах на загальних підставах. У конкурсах можуть брати участь як державні установи, так і громадські, але досвід показує, що саме громадський сектор надає  якісніші послуги, певно, через наявність більшої мотивації.

Це світова практика і європейська. Громадські організації входять у бюджетування як надавачі соцпослуг державі, і наступний можливий крок – це передача на баланс держави, або й надалі працювати з державними органами. Коли я працював у Польщі, деякі місцеві католицькі монастирі надавали соціальні послуги дітям з особливими освітніми потребами (наприклад, дітям з аутизмом, ДЦП). Вони поступово переходили на державне фінансування, а потім передавали це державі у форматі, що церква утримує приміщення, а держава утримує працівників.

У нас подібна мета: не конкурувати з державою, а допомогти державним органам надавати якісні послуги шляхом налаштування роботи закладу та передачі його державі.

Чи планується розвиток мережі, створення нових осередків?

Наступного року плануємо відкрити кризові кімнати у Львові та Сєвєродонецьку, шелтер та кризову кімнату у Дубно на Рівненщині. Готуємо документи та шукаємо шляхи фінансування. А в Херсоні вже закінчили ремонт і невдовзі буде відкриття кризової кімнати для дітей, які постраждали від сексуального насильства в родинах.
Взагалі бажаю, щоб у кожній області був хоч один шелтер, або й більше. Якщо не помиляюсь, на всю Київську область є приблизно шість шелтерів та 2 кризові кімнати від різних організацій. Це дуже мало.

Коли був наплив людей, у нашому шелтері жили 14 жінок і 9 дітей, ми ставили додаткові ліжка, і в нас не було вільних місць. І не було місць у наших партнерів – у шелтері в Ірпені. За нашими спостереженнями є певні сезонні пікові періоди, коли навіть за один день до нас можуть привезти, наприклад, 5 жінок, а потім місяць – тиша. Ми вже орієнтовно знаємо, в яких місяцях у нас буде більше чи менше людей.

Нещодавно в нас “випустились” дівчата. Станом на вчора проживало 5 жінок і 6 дітей, а місяць тому в нас все було зайнято.

Як ви обираєте локації для осередків?

Потреба в наших закладах є повсюди, в кожному регіоні. Але ми обираємо локацію там, де є наша команда, і там, де ми можемо залучити до фінансування донорів або кошти з місцевого бюджету.

Наприклад, кризова кімната для дітей у  Херсоні буде за грант уряду Німеччини, оскільки це для них один із пріоритетних регіонів для фінансування через високі статистичні дані. До того ж у Херсоні в нас є команда, зареєстровано ГО “ELEOS-Херсон”.

У Дубно відкриваємо, бо там в нас є приміщення. Ми хотіли б відкритись і безпосередньо в Рівному, бо там більше випадків домашнього насильства щодо жінок, але ми розуміємо, що Рівне – це все ж маленьке місто, і кривдник досить швидко може знайти шелтер.

Яких заходів вживаєте з огляду на пандемію COVID-19?

Усіх новоприбулих тестуємо на коронавірус швидкими тестами, на гепатити, на ВІЛ, робимо флюорографію. У нас є домовленість із сімейним лікарем; якщо немає декларації з лікарем, прибулі можуть її укласти, проводимо відразу медичні огляди, є період карантину. Люди в нас вакциновані, за потреби ми і проводимо вакцинацію, добровільну. Також працюємо з психологом.

У нас є свій жорсткий медичний порядок, щоб потрапити до шелтера. Бо хоч люди і проживають у різних кімнатах, але ж мають і спільний побут: спільну кухню, пральню, душ, дитячу кімнату. Але попри суворі умови, все ж 2 жінки наразі хворіють, тому весь шелтер поки закрили на карантин.

Буває потрапляють жінки в стані алкогольного і наркотичного сп’яніння чи залежності. Звісно ж, ми їх не засуджуємо, адже до цього могло призвести чи навіть змусити як оточення, так і кривдник. З жінками працюють спеціалісти, психологи, юристи, у разі потреби допомагаємо відновити документи.

Ми можемо спершу забезпечити всім необхідним, адже до нас, буває, потрапляють люди, які тікали від кривдника в самій лиш спідній білизні і капцях, і навіть не мають грошей на існування. Але надалі ми допомагаємо влаштуватися на роботу та повернутися до самостійного життя, так би мовити, “випуститися” з шелтеру.

Чи має значення віросповідання жінки, яка хоче потрапити до вас у шелтер?

Ми не говоримо про релігію, в цьому плані в нас безбар’єрний простір. Наша мета – лиш допомогти кожній конкретній людині, незалежно від її конфесії, чи вона, можливо, взагалі атеїстка, для нас це неважливо. Для нас досить того, що люди знають, що їм допомагає релігійна організація.

З якими громадськими організаціями співпрацюєте?

Ми активно працюємо з громадським сектором. Є така організація “Конвіктус Україна”, яка дуже давно працює в сфері захисту прав жінок. Співпрацюємо з “Ла Страда”, з Фондом ООН у галузі народонаселення (UNFPA), Центром соціальних служб, з патрульною поліцією, БО “100% життя”, благодійним фондом “Альянс громадського здоров’я”.

Фонд “Відродження” зробив для нас виняток і придбав нам будинок, але в ремонт, меблювання та інше ми вклали майже таку саму суму.

Для нас важливо, що це власність нашої організації і нам не потрібно постійно шукати гроші на оренду. І якщо в Україні, можливо, покращиться ситуація, то ми зможемо переформатувати будівлю, наприклад, під дитячий будинок сімейного типу, щоб і надалі працювати заради добрих справ.

Чи не виникають труднощі на релігійному ґрунті під час співпраці з представниками інших віросповідань?

Ми з багатьма працюємо в соціальному полі спільно. Наприклад, з муфтієм Саїдом Ісмагіловим та іншими. Ми взагалі не ставимо питання – це православні організації чи, скажімо, мусульманські, ми не акцентуємо на цьому. Для нас це все – релігійна спільнота України, і нас об’єднує допомога людям.

Це взагалі стереотипи щодо якоїсь ворожості в релігійних колах. На Майдані всі чудово бачили, як злагоджено діяли представники різних релігій. Для багатьох це був шок, але це ж не почалось саме на Майдані, тому що ми і раніше дружили.

У нас є тільки одна конфесія, яка з нами не хоче дружити – Московський патріархат. В медичному капеланстві нещодавно пішла з ними трохи комунікація, але це на низовому рівні, не у верхах.

А як взагалі щодо безпеки, місце розташування шелтеру – це відкрита інформація? Як жінки його знаходять?

Жінки звертаються через телефон гарячої лінії, соціальну службу, патрульну поліцію або через сторінку у фейсбуці. Місцеперебування ми не говоримо. Наша машина виїжджає, зустрічає жінку в зазначеному місці, і навіть якщо родичі проводять, ми їх в машину не пускаємо і місцеперебування не повідомляємо. Жінок ми просимо не користуватися власним мобільним телефоном, даємо інший телефон та доступ до інтернету.

Хоча в Європі жінки зазвичай живуть самі, а соціальний працівник приходить раз на тиждень, у нас поки що інші реалії. В Україні вже трапився летальний випадок, коли кривдник застрелив соцпрацівника в Одесі. Тому ця робота певною мірою небезпечна. При цьому в шелтері працюють лише жінки, оскільки навіть візуальна зустріч з чоловіками може травмувати жінку, яка перебуває у такому вразливому психоемоційному стані.

І в нас теж був випадок, коли кривдник за мобільним телефоном – певно, скориставшись послугами детективів – визначив місцеперебування жінки, та вночі до нас приїхала група чоловіків. Але тільки вони підійшли до паркану, ми їх помітили завдяки камерам зовнішнього спостереження. Тож ми змушені були скористатися тривожною кнопкою виклику поліції. Добре, що правоохоронці були поруч, їх попередили про нашу діяльність, і вони доїжджають до нас буквально за кілька хвилин.

Коли ми обирали будинок, ми враховували й сусідів. Наші сусіди мають охоронну службу та камери відеоспостереження, тож і з боку сусідів ми теж у безпеці. Хоча щодо самої будівлі були сумніви через її стан.

Хто допомагає вам в облаштуванні шелтеру?

У нас є меблі, які подарувала церква мормонів, у нас є кімната Аміни Окуєвої, яка була повністю облаштована коштом її матері. Оскільки вони мусульмани, то там дуже багато речей, пов’язаних з ісламом, навіть чеченський прапор висить. Є кімната, облаштована римо-католиками з посольства Литви, де висить фотографія Вільнюса. Є й кімната від нашої діаспори.

В нас загалом таких чотири тематичні кімнати, де теж проживають жінки. Після облаштування кімнатами продовжують опікуватися, можуть, наприклад, надати нові комплекти постільної білизни чи навіть замінити/поремонтувати ліжко за потреби.

Спершу, коли ми купували будинок, були великі сумніви, тому що він був у дуже занедбаному стані, і ми навіть пішли на деяку авантюру, сподіваючись на допомогу небайдужих. І завдяки меценатам нам вдалося зробити першочергові роботи, наприклад, капітально поремонтувати аварійний дах, який би просто не пережив зиму. За що ми вдячні таким людям, як Ігор Кононенко, який фінансово допоміг з ремонтом даху. Щиро вдячні, що є люди, які взагалі це роблять та звертають увагу на такі проєкти.

Я не проти будівництво соборів з золотими куполами, але для мене справжній золотий купол – це перекриття даху над головами жінок, які в буквальному сенсі слова потребують даху над головою.

Шелтер ніхто не побачить, ми навіть адресу приховуємо. І от людина-благодійник навіть не зможе показати знайомим, що ось шелтер для жінок, якому він допомагає. А храм з хрестами умовний благодійник завжди може показати, щоб всі побачили.

І для мене це про справжню благодійність, не публічну.

У нас в шелтері діти навіть хочуть намалювати дерево благодійників, де будуть прізвища людей, які допомагають, щоб кожна жінка знала, хто ці люди. І це дійсно важливо.