Бог як завжди виявився найкращим сценаристом. Оскільки при всій відмінності контекстів є в збігу цих новин щось літературне. Контраст цих подій лише  підкреслив драматизм ситуації, в якій опинилася Україна під керівництвом нинішнього президента.

Звичайно ж урядовою кризою в Росії відставку Дмитра Медведєва можуть назвати лише дуже необізнані в російській політиці кореспонденти іноземних ЗМІ. Оскільки жодною кризою ця подія не може вважатися за визначенням. Урядова криза можлива в демократичних системах, в яких уряд формується вільно обраним парламентом, а не підпорядкованим інтересам президентської вертикалі “скаженим принтером”.

Багато експертів в області кремлівської політики встигли назвати те, що відбувається в російській політиці початком процесу транзиту влади. Причому процесом транзиту влади за моделлю Казахстану. Зерно істини в такому аналізі є.

Авторитарні режими подібні за типологією і логікою дій. Ключова проблема їх стабільності завжди базована на фігурі першої особи. Який би титул не носила ця перша особа — аркадаг, вождь або просто лідер нації, проблема завжди стоїть в біологічному старінні. І в тому, що саме авторитарний лідер, strongman, як ведеться говорити в американській традиції, є центром легітимності та влади подібної системи. Без нього не встає сонце, не дояться корови, не родить картопля і вже точно не функціонує держава. Держава в принципі стає синонімом влади однієї людини. І зі смертю або відходом від влади цієї людини всі стримувані десятиліттями конфлікти в суспільстві та еліті вивільняються, загрожуючи самому існуванню країни.

У разі, якщо зістарений strongman, поєднує титул лідера нації з посадою президента, викликом легітимності режиму і точкою конфлікту стають кожні наступні вибори, які хоча б формально, але мають  відповідати певним рамковим стандартам.

Так звана казахська модель транзиту влади дає змогу назавжди, до самої смерті лідера, розв’язувати зайву проблему виборів. У випадку з Казахстаном модель ця була вирішена через відхід постарілого султана Нурсултана Назарбаєва з поста президента, з призначенням довіреного наступника. І переміщення центру влади до Ради безпеки країни, яку сам Назарбаєв і очолив. Крім іншого лідер Казахстану отримав посаду члена Конституційної ради та залишився лідером партії влади “Нур Отан”.

Розпочаті в Росії процеси та правда йдуть за казахським сценарієм. Анонсовані Володимиром Путіним зміни в Конституцію РФ спрямовані на ослаблення влади наступника Путіна на президентській посаді — адміністративний центр влади, в тому числі повноваження щодо призначення уряду, будуть перенесені до парламенту. У Радбезі РФ буде створено нову посаду заступника голови ради, яку займе експрем’єр-міністр Дмитро Медвєдєв. Очевидно, що сама посада глави Ради буде відділена від посади президента. А Путін займе місце голови Ради та одночасно пост голови нової партії влади, яка прийде на зміну “Єдиної Росії”.

Таким чином, центр влади буде перенесений до Радбезу, або Держради Росії, а елітний консенсус пост’єльцинської Росії, що полягає в рівновазі інтересів путінської еліти  зі старими олігархами,  близькими до сім’ї Єльцина, яких і представляв Медведєв, не буде порушений.

На цьому схожість з казахською моделлю закінчується. І починаються погані для України новини. Два головних посилання федерального послання Володимира Путіна — це майбутня відмова Росії від пріоритету міжнародного права над російським. Росія повинна бути трансформована в “систему міцну, надійну, невразливу і по зовнішньому контуру абсолютно стабільну”.

Те, що ми спостерігаємо в Росії — це ні в якому разі не лібералізація режиму і не  інструментальний транзит влади. По суті, це перетворення Росії з країни “керованої демократії”, яка змушена співпрацювати з західними країнами й про людське око дотримуватися хоча б видимості відповідних стандартів,  у   систему “суверенної монархії” імені Володимира Путіна. До іранської, а не казахської моделі, при якій верховний лідер стає не над системою, а поза нею.

Фактично  в Росії починається інституалізація путінізму як панівної моделі управління. Путінізму, не зв’язаного жодним, навіть формальним, зобов’язанням з цивілізованим світом. Путінізму, який заради міфічного захисту від впливу Заходу приступить до самостійного будівництва нової залізної завіси. Путінізму, який буде ще більш жорстким і безпринципним в реалізації своїх планів щодо відродження імперії. І буде докладати всіх можливих, в тому числі військових, зусиль для того, щоб Україна опинилася включена у “внутрішній контур” нової залізної завіси.

А що ж Україна? І до чого тут Гончарук? Прем’єр-міністр як фізична особа звичайно ж ні до чого. Однак черговий касетний скандал дає яскраву ілюстрацію деградації та ерозії інститутів української держави.

Інститутів, які виявляються безсилими в питанні самозахисту не лише  від такого сильного ворога, як Росія, але навіть від атаки інтегрованого у владу олігарха Коломойського. Адже нікого вже не дивує не лише  той факт, що кабінет прем’єр-міністра можна прослуховувати, а й те що саме парламентські багнети Ігоря Валерійовича зі складу президентської фракції “Слуга народу” опиняються біля порога прем’єра відразу ж після оприлюднення плівок.

Не дивує нікого й  фраза про “порожнє місце” в голові Зеленського. Так само як і показове мовчання президента у відповідь на  дії формально його ж депутатів з дискредитації його власного Кабінету міністрів. Відсутність держави як дійової  системи інститутів синергійно чинних для реалізації виразної політики, як і відсутність самої виразної політики — те, що перестало дивувати нас ще восени.

Росія та Путін — природні та найлютіші вороги України, готуються до переходу  на посилення власного режиму, до ще агресивнішої політики, до рішучого вовчого стрибка, який повинен стати остаточним для українського питання.

Водночас троє українських поросят замість побудови кам’яниці розбирають  рештки  будинку  з соломи. І пропагують політику співіснування зі зграєю голодних вовків. Невдачі влади звичайно не тішать і опозицію. Адже те, що відбувається,  давно перестало бути просто політичною боротьбою. Демонтаж держави руками некомпетентних мрійників закінчиться однаково і для Зеленського, і для Порошенка, і Тимошенко, і для Гончарука з Коломойським, і для всіх нас. На бенкеті на славу нового путінського режиму ми можемо стати коронною стравою.