У системі, в якій лідер є стрижнем, Альфою і Омегою, єдиним джерелом легітимності, всенародне святкування виглядає логічно. Якщо держава в такій системі влади невіддільна від особистості вождя, отже, і день народження чергового “дорогого нашого Леоніда Ілліча” – синонімічний дню народження країни.

Святкування дня народження лідера в “дорослій” авторитарній системі, крім утішання его вождя, вирішує кілька дуже важливих завдань. По-перше, будь-який вождизм – ієрархічний і вертикальний. Цілий рік мовчазні народні маси слухають лідера і його меседжі. Про успіхи народного господарства, швидку вакцинацію, велике будівництво або про якихось чергових заокеанських або локальних розбійників, які заважають нам жити, будувати і творити.

День народження вождя – це не просто дата, коли будь-яка людина може подумки подякувати вождю за його титанічні зусилля. Ні, це і день зворотнього зв’язку. День, в який маси, колективи трудящих або окремі громадяни з перших сторінок партійних газет або за допомогою мітингів можуть, скажімо так, підтвердити легітимність лідера та його невіддільність від народу: он як ми тебе любимо, керуй іще!

По-друге, день народження вождя задає єдиний пропагандистський стандарт – демонструючи населенню на прикладі його ж, населення поздоровлень, як саме і в яких словах варто любити дорогого нашого каудильйо в найближчий рік, щоб не попасти на підвал.

До речі, спонтанні, не підготовлені черговим обкомом прояви народної любові в авторитарній державі – явище вкрай підозріле. В інтернеті досі гуляє весела байка про чоловіка, якого довго тягали по КДБ за те, що в день народження Брежнєва він вирішив відправити тому телеграму з власної ініціативи.

З точки зору авторитарної системи він і правда виглядав або провокатором, або ідіотом. Тому що навіть щира любов до вождя в деспотії не може починатися без команди. До чого я це все пишу?

У день народження президента Володимира Зеленського ми побачили кілька дуже дивних для демократичної держави подій. Ні, звичайно ж ніякого державного комітету з відзначення 43-річчя дорого нашого Володимира Олександровича, не було, Боже збав. Але, відео з привітанням «простими громадянами» на сторінці Офісу президента виглядало дивно.

Так само дивно виглядала новина про те, хто з лідерів держав і в якій послідовності привітав наше все зі святом. Ну а публікації глави офісу президента Єрмака і штатного пропагандиста Банкової Подоляка взагалі були написані по справжньому близькосхідним каноном. Особливо в душу запав пасаж Подоляка про те, наскільки Зеленський вище цих наших українських «хутірських хитрощів».

Дивно, чому радник Єрмака жодного разу не вжив у своєму тексті слова «хохол». Воно там так і просилося! І я з цим твердженням звичайно згоден! Адже лідер – він завжди найкращий з народу, він завжди перший, він розумніший, чесніший і справедливіший! Спасибі товаришу Зеленському за наші рівні дороги! УРА товариші!

Цей недовождізм Зеленського настільки очевидний, що це і правда стає комічним. Реакція найближчого оточення чітко показує яким би хотів себе бачити сам президент. Він хотів би відчувати себе вождем і купатися в океані народної любові. Але його власних сил і сил його наближених вистачає тільки на теплу ванну на сайті. Щоб потішити самолюбство і довше побути в ілюзіях щодо власної ролі в історії і державі.

Будь-яке спливання з цієї ванни на поверхню суворої реальності загрожує психічному і моральному здоров’ю. В теплих обіймах Єрмака і Подоляка ти відчуваєш себе великим лідером сучасності. А в реальності не можеш навіть змусити вийти зі своєї ж фракції Дубінського. І люди, які по ідеї повинні забезпечувати реалізацію твоєї політичної волі – щоб Дубінський, наприклад, сам прийшов до тебе і з’їв свій мандат на телекамери, співають тобі колискову. Наймають акторів на роль «народу». Душать тебе в обіймах. Займаючись за твоєю спиною відправленням реальної влади і збиранням не менше реальних грошей. Але ти цього вже не бачиш. Тому що в своїй голові ти вже став вождем. А в реальності ти вже і не зовсім президент!