На жаль, про Казахстан та Центральну Азію в цілому в Україні відомо небагато. Реально сподіватися на те, що протестувальники у Казахстані вимагають невизнання Криму російським можуть хіба що дуже наївні люди. Зауважу, що ані фактор спільного у 30-х роках Голодомору, ані численна українська діаспора на території Казахстану не сприяли зближенню позицій Києва та Нур-Султана. 

Акції протесту у Казахстані розпочалися на початку січня 2022 року, їх каталізатором стало суттєве зростання ціни автогазу, який у країні використовують активно і комерційні автомобілі, і приватні автівки. Пікантність ситуації полягає тому, що газ казахстанського видобутку відправляють на завод “Газпрому” в Оренбурзі, звідки він повертався до країни у вигляді палива для автівок.  Автогаз виявився чудовим каталізатором масових протестів, які в автократичному Казахстані відбуваються достатньо регулярно. Запроваджений президентом Токаєвим надзвичайний стан став третім за 30 років незалежності Казахстану. Його втілення стало першою реальною силою для другого президента Казахстану.

Наскільки справедливими були вигуки “Шал, кет” (“Дід, йди”) від протестувальників на адресу Нурсултана Назарбаєва? Його правління нагадує центральноазійську адаптацію серіалу “Династія” з драматичними поворотами у ставленні до трьох доньок, зятів з різним ступенем опозиційності, смертю онука Айсултана та періодичним викиданням в опозицію або за межі країни (часто це одне і те ж саме) популярних управлінців. Нурсултан Назарбаєв, якому зараз 81 рік, протягом власного правління побудував вітринну автократію, у якій уживаються низький рівень життя більшості громадян Казахстану, прагнення перейти з кирилиці на латинку, використання британського права для розв’язання комерційних суперечок та масштабна корупція. Сценарій транзиту влади, у відповідності з яким президентом Казахстану став у 2019 році Касим-Жомарт Токаєв, а Назарбаєв став “Єлбаси”, не передбачав повного відходу Назарбаєва від важелів управління країною. Проте події останніх днів дозволяють припустити, що його все ж  усунули від реального впливу.

Масові протести охоплюють Казахстан не вперше, однак варто звернути увагу на низку особливостей “автогазових” виступів. Вони спалахнули зразу після Нового року у Жанаозені, де понад 10 років тому відбувся розстріл протестувальників. Протести швидко поширювалися країною, проте не подарували політичному життю нових помітних лідерів. Відомі опозиціонери, які зі зрозумілих причин перебувають поза межами країни, повернутися додому не зуміли або не захотіли. До економічних вимог швидко додалися вимоги щодо відходу від влади Назарбаєва, родичі якого мають потужні важелі впливу на економіку, та заклики до проведення позачергових парламентських виборів. Далеко не всюди протестувальники зуміли захопити органи влади, а у Нур-Султані – столиці Казахстану – взагалі зберігається спокій. Вогнища протесту створюють вражаючу медійну картинку, епіцентром якої можна назвати Алмати – стару столицю Казахстану. Людські жертви, сутички з правоохоронцями, роззброєння військових, дії мародерів – все це сформувало відповідний інформаційний фон протягом короткого часу.

5 січня президент Токаєв виступив по телебаченню, оголосивши про відсторонення Нурсултана Назарбаєва з посади керівника Ради безпеки, яку той посідав понад 30 років. Перестановки проведено і у керівництві силових органів Казахстану. Токаєв наголосив, що перебуває у Нур-Султані та має наміри діяти жорстко. Він заявив про терористичну загрозу, підготовку груп протестувальників на території інших країн та звернувся до ОДКБ по військову допомогу у боротьбі з терористами. Крок, як видається, був заздалегідь обговорений та прорахований.

Поясню свою думку. У Росії неодноразово висловлювали територіальні претензії на північні області Казахстану, проте характер цих заяв не набував масової істерії, як це спостерігається сьогодні щодо України. Назарбаєв ще у 90-х роках забезпечив домінування представників титульної нації у керівних органах держави, проте про публічні утиски росіян у країні мова не йшла. На території Казахстану розташовано космодром Байконур та полігони з випробування ракетної зброї.  Казахстан не здійснював спроб вийти зі сфери впливу Москви, зробивши однозначну ставку на Анкару та зближення з Заходом. Казахстанські військові брали, наприклад, участь у навчання “Захід-2021” та інших спільних навчаннях учасників ОДКБ. 

Як видається, Касим-Жомарт Токаєв розміняв усунення Нурсултана Назарбаєва від влади на демонстрацію підвищеної лояльності Росії через активацію використання ОДКБ. Розрахунок доволі простий: усунення родини Назарбаєва дозволить зменшити соціальне напруження та задовольнити апетити оточення другого президента Казахстану, адже всерйоз говорити про зміну моделі управління не доводиться. Цікаво, що про участь у колективних діях ОДКБ на території Казахстану заявив і прем’єр Вірменії Нікол Пашинян, попри те, що Вірменії восени 2020 року ця організація не допомогла. Часткову додаткову легітимізацію через участь білоруських військових у діях ОДКБ отримає і Олександр Лукашенко – для нього дії у кільватері Росії є одним з факторів власного політичного виживання. 

На жаль, Росія отримує найближчим часом можливості для посилення власних позицій у Казахстані та Центральній Азії в цілому. Присутність “миротворців” ОДКБ може розтягнутися на невизначений термін.  Для Кремля перенесення прикордонного контролю якомога далі від Москви (або просто території РФ) має сакральний характер, адже за висловом Путіна “кордони Росії ніде не закінчуються”. Важливим психологічно є залучення до операції військових з Вірменії та Білорусі та подальше закріплення на території Казахстану російської військової присутності. Путін намагається максимально зосередитися та продемонструвати масштаби власного впливу напередодні обговорення з Заходом кремлівських ініціатив про “гарантії безпеки”, суттєво розширюючи сферу власного впливу.