Серед усіх варіантів, які обговорювали напередодні проведення у французькій столиці саміту в “нормандському форматі”, для України найкращим був варіант, коли сторони не зможуть домовитися ні про що суттєве, а домовляться продовжити консультації в найближчому майбутньому, коли відбудеться – або якщо відбудеться – наступний саміт. Стверджувати, що президенти і канцлер зустрінуться через чотири місяці знову, я б не став, та й сам Володимир Зеленський на заключній прес-конференції в Парижі визнав, що якоїсь точної схеми домовленостей, яка б зумовила проведення цього саміту, немає.

Зрештою, коли саміт у “нормандському форматі” проходив у 2016 році, теж мало хто думав, що нової зустрічі – у всякому разі, в епоху президентства Петра Порошенка – просто не буде. Ніхто, крім Володимира Путіна. Путін зрозумів, що український президент не схильний до капітуляції та втілення його політичних планів – і вирішив почекати наступного українського президента. У нього ж бо попереду вічність, він не в Києві.

За великим рахунком, за ці три роки російські наміри мало в чому змінилися. Путін привіз до Парижа практично той самий план, який він пропонував у 2016 році в Берліні. Це прямі переговори між керівництвом України та керівництвом маріонеткових адміністрацій “народних республік”, закріплення фактичної автономії окупованих територій в Конституції України та перетворення цієї країни в сателіт Росії при мовчазному схваленні Заходу.

Нічого з цього плану втілити у життя не вдалося, ба більше – Зеленський, який, на відміну від Порошенка, не був учасником підписання Мінських угод, дозволив собі говорити про можливість проведення виборів на окупованих територіях тільки за умови отримання Україною контролю над кордоном, не міг не роздратувати Путіна.

І розказана Арсеном Аваковим історія про роздратування Суркова під час переговорів, коли “архітектор” “народних республік” кинув ворогам “ми ж так не домовлялися!” – це кремлівський політичний вирок новому українському президенту. І хоча кому у виразі “стратити не можна помилувати” російський президент ще не поставив, ясно, до якого варіанту він схилятиметься після зустрічі у Парижі.

Варто звернути увагу, після якого саме моменту Сурков рознервувався, це дуже важливо зрозуміти. Тоді на переговорах говорили про повне розведення військ по всій лінії фронту.

Для того українського обивателя, який хоче миру за будь-яких умов і, власне, заради цього голосував за Зеленського, правда тут буде на російському боці, а не на українському. Що ж поганого у розведенні військ на всій лінії зіткнення, як цього хоче Путін? Чому Зеленський натомість погоджується виключно на розведення військ у чергових трьох пілотних точках – тобто вдається до того ж політичного маневру, яким захищався від Путіна Порошенко в Берліні у 2016 році, коли, власне, і домовилися про розведення у Станиці Луганській, Петрівському та Золотому? Станице Луганской, Петровском и Золотом?

А тому, що путінське розведення військ по всій лінії зіткнення – це, звичайно ж, ніякий не мир. Це створення для окупаційної армії стратегічно вигідних позицій для наступу на українські позиції і “відновлення територіальної цілісності” “ДНР” і “ЛНР” – принаймні, до кордонів областей, якщо не до улюбленої путінської “Новоросії”. І зрозуміло, чому розлютився саме Сурков, який у своїх найближчих політичних фантазіях вже бачив себе куратором “справжніх” самопроголошених республік в стилі Абхазії та Південної Осетії (він же повернувся у Кремль як помічник Путіна з питань Абхазії), а не якихось там безформних недогризків Донбасу.

Але якщо Аваков спостерігав лють Суркова, то ми з вами могли спостерігати в прямому ефірі лють Путіна, коли українська журналістка запитала про ситуацію з газовими домовленостями, а незворушний президент Росії не витримав і став їй читати дитячий віршик і радити купувати дешевше. Тому що якщо Сурков думає про долю своєї нереалізованої вотчини, то Путін думає про свій “гаманець” – “Газпром”. І ідея поєднати «нормандський саміт» із переговорами щодо газу була його власною політичною ідеєю. Тому що із Донбасом він розбереться завтра, а “Газпром” від арбітражів рятувати потрібно вже сьогодні. І Україну на російську “газову голку” потрібно підсаджувати вже сьогодні, поки Зеленський не схаменувся.

Але оскільки нічого цього не відбулося, адже не вдалося домовитися ні щодо Донбасу, ні щодо газу – і весь сенс “нормандського саміту” 2019 року звівся до того ж, що і в 2016 році – до розведення на трьох пілотних точках і домовленості про звільнення частини заручників (у 2016 році такого масового звільнення довелося чекати цілий рік після саміту, дуже хочу сподіватися, що цього разу все станеться набагато швидше) – то нам знову-таки доведеться давати відповідь на запитання: що буде робити Путін?

Зеленський може повертатися із Парижа задоволеним – незважаючи на те, що його юнацькі уявлення про те, що з російським президентом можна домовлятися, це просто Петро Олексійович не вмів та ще й хотів збагачуватися на війні – знищила нещадна реальність. Але це було настільки передбачувано, що навіть не варто це коментувати. Ти можеш безпристрасно дивитися в очі Путіна і вишукувати там щось людське, тільки якщо ти, наприклад, Джордж Буш-молодший і в твоїх власних очах – уся сила політичного, економічного та військового арсеналу єдиної наддержави сучасного світу. А в будь-якому іншому випадку в ці чудові очі краще й не вдивлятися – нічого там немає.

Очі очима, але Зеленський, з одного боку, продемонстрував своєму електорату прагнення до миру і успіхи на шляху до просування до цього самого миру – адже він саме проведення саміту вважає перемогою, а тут ще й домовленості про заручників, і нові пілотні точки, і нові пропускні пункти, і ОБСЄ ночами. Зеленського ця ситуація може цілком влаштовувати – ну або йому пояснять, що вона його влаштовує.

Але Путіна те, що сталося на саміті, влаштовувати ніяк не може, навіть якщо він готувався до такого результату переговорів. І жоден Сурков не зможе переконати його в тому, що все, що сталося, – це добре. Сурков і не буде його в цьому переконувати, він буде переконувати його у протилежному. Адже Суркову потрібен весь Донбас і більше. Міллер теж буде переконувати його в протилежному. Адже Міллеру не потрібен програний арбітраж “Газпрому”. Додамо до цього ще й емоції від публічної прочуханки, якої Путіну, що не звик ні до чого, крім славослів’я та обережних запитань, дали на спільній прес-конференції, коли за кілька хвилин згадали йому і ганьбу з відстороненням російських спортсменів від участі в змаганнях, і вбивства в Лондоні та Берліні, і Крим і навіть – хто б міг подумати! – пенсійну реформу, яка “завалила” його рейтинг. Тому що саме таким елегантним чином Макрон вирішив уникнути неприємного для нього запитання про наслідки французьких протестів з приводу його власної пенсійної реформи.

Якщо хтось думає, що Путін полетить із Парижа і все це забуде, то сильно помиляється. Тому що Путін до всього цього й готувався, готувався до того, щоб все це витерпіти.

Для чого? А тому що якщо для Зеленського ця зустріч була можливістю продемонструвати миролюбство і шансом подивитися в безбарвні очі російського президента, то для Путіна це була звична розвідка боєм, спроба зрозуміти, чи можна стрімкою атакою «дотиснути» недосвідченого клієнта. У нього взагалі будь-яка така зустріч – розвідка боєм. Його на це вчили.

Різниця із самітом 2016 року в тому, що якщо тоді Путін був готовий чекати відходу Порошенка і сприяти зміні влади в Києві, то зараз часу у нього не так багато, як здається. Повноваження російського і актуального українського президента завершуються практично водночас. І Україна вже має виблискувати яскравим алмазом у путінській короні, відтіняючи раніше захоплену і прикріплену до цієї самої корони Білорусь.

Це і є рішення “проблеми 2024”, якщо хтось іще не зрозумів. І тому Путін не буде просто чекати. Він буде діяти. І на нас чекають не дуже прості часи.

Звичайно, відмова від розведення військ по всій лінії зіткнення відтерміновує можливість “грузинського сценарію” для України. У цьому випадку Путіну потрібно зважитися на відкрите вторгнення у нашу країну, чого він робити не буде принаймні до наступного “нормандського саміту”, якщо тільки цей саміт дійсно відбудеться у найближчі місяці. Тому що на цьому саміті буде зроблено наступну спробу “дотиснути” Зеленського.

Але чим Путін буде дійсно займатися – буде саміт через кілька місяців чи ні – то це сприяти внутрішній дестабілізації в Україні. Тому що в Кремлі керуватимуться своєю логікою – що як довести українцям, що Зеленський ніякий не миротворець, а черговий представник горезвісної “партії війни”, “вовк в овечій шкурі”, який до того ж грабує людей непосильними тарифами (memento платіжки!), який збирається продати українську землю чужинцям (memento євреї!) і потурає олігархам (memento Коломойський!), то наступним своїм президентом громадяни обов’язково оберуть справжнього миротворця й друга Росії – Медведчука ну або в гіршому випадку Бойко. І ось цей справжній миротворець принесе мир на Донбас (просто Україна стане “ДНР”), зменшить тарифи (ага), вижене олігархів (ну не всіх, але яка різниця), врятує українську землю (ну не від росіян). Але при цьому чекати чергових виборів в Україні немає сил, адже до 2024 року українське питання треба вирішити.

Тому, кому такий прогноз здається маячнею, я нагадаю, що він живе в Україні, а не в голові Путіна. Я в цій голові, на жаль, теж не живу. Але реконструкція путінської логіки – це саме той підхід, який повинен допомогти нам зрозуміти, до чого нам усім готуватися.

Тим паче після того, як Зеленський заглянув в очі Путіну і нічого там не побачив.