«Херсоне, ми про вас не забули» – дякую, але можна конкретніше? Що відбувається в окупованому Херсоні та Чорнобаївці

30 квітня Олександра опублікувала допис в Instagram про те, як жили херсонці з 24 лютого. Про те, що за історіями про “Чорнобаївка 17/0” та відео з протестів проти окупації, які стали легендарними, ховається важка правда про гуманітарну катастрофу в місті.

Про те, що ранок жителів Херсона розпочинається з обходу магазинів, ринків та аптек з надією придбати хоча б щось необхідне, перед тим відстоявши величезну чергу.

Про те, що в місті розташовано блокпости росіян, на яких проводяться обшуки автомобілів, а іноді людей просто затримують і кудись забирають.

Про те, що протести можуть тривати буквально кілька хвилин, а тоді учасників розганяють, застосовуючи сльозогінний газ, після чого їх чекає дорога до лікарні, в якій вилетіли вікна після одного з обстрілів.

Про міські чати, в яких херсонці діляться історіями про викрадених активістів, чиновників, невдалі спроби виїхати з міста, чутками про запровадження російського рубля, “референдум” і заміну мережі АТБ на мережу російських магазинів.

Після цього люди повертаються додому, де з розваг – російське телебачення під залпи гармат в області. Роботи в місті майже немає.

Херсонці бояться і вірять, що їх не покинули, що ЗСУ звільнять місто, але жити в невідомості, коли навколо окупанти, коли зникає зв’язок з навколишнім світом, стає дедалі страшніше. 

#Букви поспілкувались з Олександрою про те, як починалась окупація Херсону, яка зараз ситуація в місті і як їй вдалось звідти врятуватись.

Про початок повномасштабного вторгнення.

Я пам’ятаю як першого дня [24 лютого – прим. ред.], мама забігла в кімнату і розбудила зі словами: “Все, війна почалася, вставай!”. Я, чесно кажучи, не повірила, почала поволі збиратися… Я виглядаю у вікна, вони у мене й у двір, і на дорогу виходять, і було видно у дворі дуже багато чоловіків та жінок у військовій формі (українські військові – прим. ред.). Тобто, тільки стало відомо про війну, а вони вже виїжджали. 

Поліції не було з першого ж дня. Моя тітка ще в лютому чи на початку березня дзвонила в поліцію, бо її знайомий помер, їй сусіди розповіли, що давно його не бачили. Вона зателефонувала до поліції, а підняла слухавку поліція Тернополя. Тітка не дуже емоційна, але її охопили шок та паніка. Добре, що люди якось самі організовувалися, контролювали вулиці, тих самих мародерів ловили, проте без поліції було складно. 

Ми жили неподалік від Чорнобаївки, до аеропорту було близько 3-4 кілометрів. Всі вибухи було дуже чутно, ми постійно бігали до підвалу, особливо спочатку. Потім ми вже звикли. Спочатку дуже лякалися, і літаків над будинком, і дим бачили, та й взагалі просто божеволіли. 

У Чорнобаївці безупинно були вибухи. Я переписувалася з дівчиною звідти, їм там зараз дуже страшно, бо росіяни зайшли в сільраду, викрали сільського голову, і тепер думають когось поставити замість нього [розмова відбулась 4 травня – прим. ред.]. Прибрали всі прапори українські, все, що пов’язано з Україною. Місцеві дуже хвилюються, бо може припинитись сполучення з Херсоном, і можуть припинити їздити маршрутки. Більшість Чорнобаївки працює в Херсоні, і продукти там же купують. 

До війни в Чорнобаївці проживало близько 10 тисяч людей, зараз багато хто виїхав, бо там багато військових жило. У всіх, кого я в Чорнобаївці знаю, у сім’ї був хтось пов’язаний з військовою службою, і на них чинять сильний тиск через те, що всі один одного знають, і всі відразу ж дізналися, що військових у перший же день не стало там.

Про оборону Херсона та початок окупації.

Я читала історії чоловіків, які пішли у тероборону. Тероборона одразу організувалася, вони молодці, намагалися щось зробити, але, наприклад, про парк вже відома історія, що їх там розстріляли [йдеться про бій у Бузковому (Шевченківському) парку Херсона, під час якого бійці тероборони міста намагалась зупинити колону російської бронетехніки, маючи лише “коктейлі Молотова”. Повідомлялось, що всі вони загинули – прим. ред.].

Шевченківський, або ж Бузковий парк у Херсоні

Я читала історії, як все було в перший день. У Twitter була історія одного чоловіка: він розповів, що ще 23 числа ходив у військкомат, про всяк випадок. Відчував, що щось насувається. Не встиг. Коли все почалося – знову пішов до військкомату і застав там величезні черги, кілометрові. Нікого не пускали. Був повний хаос, не всі військомати було відкрито, і їх просто перенаправляли до інших. Спочатку до Зеленівки, де в школі їм роздали якусь зброю, автомат і трохи патронів до нього, і по гранаті в руки. Їх відправили на захист Антонівського мосту. Вони були за мостом, прикривали підрозділ ЗСУ. 

Він описував те відчуття, коли рухається величезна колона з символікою “Z”, коли ще ніхто не знав, що це “Z” означає. “Раптом це наші, а раптом ні?” – ні в кого не було чіткого розуміння, що робити. Було безліч відео, де колона ніби не закінчувалася. Йому, дякувати богу, пощастило вижити, але в результаті він все одно опинився в лікарні. Але факт того, що не було жодної підготовки, ні зброї, ні боєприпасів. Військових там була просто мізерна кількість. 

Сестра маминої подруги – військова, служила у Чорнобаївці. Вона довго не виходила на зв’язок, потім з’явилась, але сказала що нічого не може пояснити, що вона зараз за 3 000 кілометрів від дому. 

Всі люди в Херсоні знали, що першого дня практично нікого [з українських військових] не було, і вони думали що їх покинули. Вони розуміли, що це не так, але виглядало саме так. Усі дуже втомилися від хибних надій, від цих безглуздих дат, мовляв, “7 квітня вже точно перемога” тощо. Щоразу люди чекають на цю дату, і коли вона настає – всередині приходить величезне розчарування, і з кожним разом стає дедалі гірше. У мене люди у коментарях вже посилають із цими датами. Нікому не потрібні дати визволення, ми розуміємо, що скоро цього не буде, і що треба чекати.

Про життя в окупованому місті.

Через “комендантську годину”, на околиці ще дозволяють, скажімо, доїхати додому, якщо не встиг, а в центрі з цим все вже набагато жорсткіше, бо їх [росіян] там більше. Вже кілька разів писали з Херсона, що, мовляв, дитині стало погано, температура під 40, викликали швидку посеред ночі, а там відповідають, що не можуть приїхати через комендантську годину, і щоб “потерпіли до ранку”. У результаті лікарів вмовили, вони на свій страх та ризик приїхали, дитину врятували. Потім ця жінка мені написала, що як дитині стало легше вони зібралися і поїхали. 

Син моєї сестри, якому скоро буде 3 роки уже починає орієнтуватися у вибухах. Він уже звик, що треба спускатися в підвал, брав маму за руку і вони йшли. Зараз ми виїхали і не знаємо, чи запам’ятав він увесь цей жах чи ні. Тут хоча б є сирени, і я на власному досвіді бачу, що з ними набагато простіше, ніж без них. Звичайно, страшно, але ти розумієш, що про твоє життя дбають, що на вас не байдуже. Ну а в Херсоні, ясна річ, ти цього не відчуваєш, щоб вони там не розповідали, яку б гуманітарку вони не давали. Ти відчуваєш, що це не твої люди, що це чужі, і що їм на тебе начхати. Вони можуть прийти до тебе додому, зробити там все, що їм заманеться, і ти їм нічого не зробиш. 

Скільки у херсонців історій про зниклих чоловіків – це неймовірно. Зрозуміло, чому зникають депутати та активісти, але мирні жителі… Багато історій на зразок: “Тато поїхав за продуктами і не повернувся”. І це люди, які їхали не тільки Херсоном, а і з Нової Каховки до Херсона, або з найближчих населених пунктів. Декілька історій мені вже присилали про те, що в невеликих містечках все набагато гірше. Вони страждають найбільше. Там уже скільки тижнів немає зв’язку, електрики, ні води, ні опалення, нічого. І кілька разів мені вже писали, що всюди ходять орки, і обіцяють нову Бучу. Я спочатку в це не повірила, бо дурниць пишуть дуже багато. Але коли це написали вже кілька разів… Не уявляю  як це людям чути таке. 

Про відсутній зв’язок та доступ до інтернету.

В новинах або взагалі нічого про це, або якісь згадки на зразок: “У Херсоні зник зв’язок”. Усе. І починається ця паніка: “Що там сталося, що могло статися?”. Я спілкувалася з людьми, вони самі не розуміють, що відбувається в місті, що відбувається у світі, може там взагалі нікого немає. Це жахлива невідомість. Люди збиралися в певних точках – стоїть купа людей з телефонами, і махають [сподіваючись упіймати сигнал – ред.].

Мені пишуть люди: “Ми не мовчимо, ми всі знаємо, знаємо що в Херсоні все погано”. Але при цьому отримую десятки повідомлень, що людям, які виїхали, доводиться виправдовуватись, що в Херсоні все тихо. У людей відразу утворюється ланцюжок: тихо = спокійно. Але цей спокій вбиває. Ми просто не витримали. У нас буквально забракло терпіння, і їхали [з Херсона] ми практично в істериці. 

Батьки наші не хотіли їхати. Вони хотіли нас привезти до Одеси, кілька днів там побути, і повернутись назад до Херсона. Ми з чоловіком розуміли, що швидше за все вони залишаться, але вони вірили, що вони повернуться. Коли ми приїхали до Одеси, буквально наступного дня була комендантська година, тобто вони залишилися ще на довше, потім ще на довше, і вирішили вже з кінцями залишитися. Вони вже винайняли квартиру, купують собі речі, бо вони з собою нічого не взяли. Тільки документи та цінності, змінні штани та футболки. Ми з чоловіком набрали речей про всяк випадок, а вони ні. Постійно думаю про свою квартиру: “Треба було те забрати, треба було це взяти, фотографії якісь”. В Одесі добре, звісно, ​​але це не мій дім.

Про поведінку росіян в Херсоні.

До нас приходили додому. Більшість часу ми жили за містом, [в Херсон] виїжджали на машині. До міста їздили чи за продуктами, чи я щось забирала зі своєї квартири. Того ранку нас розбудили батьки, мовляв: “Швиденько, прокидаємося. У нас обхід у селищі”. Ми схопилися, почали ховати все: біля ліжка у нас була бита, ми її сховали. Подіставали документи, щоб одразу показати і вони не лазили особливо.

Швидко почали чистити телефони, у мене було повно усіляких проукраїнських скріншотів, лайків в інстаграмі. Легше було додатки видаляти, ніж їх чистити, але й занадто багато видалити не можна, бо підозріло. Почистили, що встигли. 

У всіх це відбувається по-різному. Спершу стукають в ворота. Хтось не відчиняв і вони йшли далі, хтось не відчинив і їм виламали ворота. Тобто кому як пощастить. До батьків нашого друга прийшли росіяни, оглянули повністю весь будинок, хоча там була маленька дитина, і стріляли в підлогу щоб підігнати їх батька, щоб швидше все відкривав. 

Більше того – ти стоїш на вулиці, чекаєш, поки він у тебе подивиться документи, і бачиш величезний БТР за своїми воротами. Зверху сидить солдат, і ствол кулемета по суті спрямований у бік будинку. Не прямо на тебе, звичайно, але тривога є.

До нас тоді зайшло їх семеро так точно. Зайшли, оглянули територію будинку, взяли одразу документи на перевірку. Перевіряли телефони і з ними виникли проблеми. У нас у всіх айфони, і з цього натовпу з айфоном більш-менш розбирався лише один із них. Йому все дісталося, він оглядав. Інші ходили скрізь: і в підвал, і в сарай, і на горище. Тільки один із них оглянув будинок, і то, по ньому його водив мій чоловік. Вони все оглядали настільки ліниво… У нас там величезні шафи, ліжка, там можна було купу всього заховати. Навіть у деякі кімнати вони не заходили – двері відчинили, зазирнули і все. 

Я це бачу більше як демонстрацію сили: ось ми тепер тут, це “наша територія”, і ми можемо прийти до вас додому, а ви не можете заперечити. Запитували за сусідів, побачили машину і одразу запитали чи вона на дизелі. Машини на дизелі по всьому Херсону вже розікрали. Запитували, що про “орків” пишуть в інтернеті, і так далі. Ми на все відповідали, що не знаємо тощо. 

Найнеприємніше – це були не такі “чмоні” як в Instagram та TikTok. Це були здорові мужики зі зброєю, у серйозному екіпіруванні та з серйозним настроєм [ймовірно, йдеться про підрозділи Росгвардії та поліцейських спецпризначенців, яких Росія залучає для придушення спротиву на зайнятих територіях – прим. ред.]. Було неприємно їх побачити після цих історій з “ваньками”, які ні на що не здатні. Несподівано було, я навіть у ступор упала спочатку. А на блокпостах якраз були такі “чмоні”, як у TikTok.

Про ситуацію з продуктами харчування в окупованому Херсоні.

З моменту, як я поїхала з міста, продуктів стало більше, але в більшості випадків це “кримські” продукти та ліки, які завезли в невеликі магазини. Коли я ще була в Херсоні, ми купували овочі, м’ясо у фермерів. Зараз цих фермерів почали обкрадати і тому вони не можуть продавати ту ж кількість товарів, будучи змушеними залишати щось собі. Мені писала одна дівчина з Херсона, що вона спілкувалася з жінкою, що продає яйця. Їх змушують їздити до Криму, закуповувати яйця там, та продавати їх у Херсоні за завищеною ціною. Коли я була у Херсоні, десяток яєць коштував від 70 до 100 гривень. Раніше цукор коштував близько 30 гривень, коли почалися бойові дії коштував 120 гривень, а зараз коштує близько 50-60 гривень. Націнка є, але вона не така помітна, порівняно з тим, що було. 

Також у місті закінчується готівка, а карткою заплатити практично неможливо. Карткою можна лише сплатити комуналку, але просять сплатити готівкою, щоб вони мали можливість виплачувати пенсії. У багатьох немає роботи, вони не знають, на що жити. Намагаються якось крутиться, але їм дуже складно, і тому люди думають, що можуть ввести рубль.

Також ходять чутки, що так само як і в Мелітополі, замість наших АТБ відкриють якісь російські магазини [місцеві ЗМІ Мелітополя повідомляли про відкриття супермаркетів “Мера” на місці колишніх АТБ – прим. ред.]

Магазини, які окупаційна адміністрація Мелітополя відкриває на місці магазинів мережі АТБ

Люди починають так думати, бо скрізь продаються російські товари, їх доводиться купувати. Як би не хотілося цей весь жах підтримувати, але люди не мають вибору. 

Про ситуацію з ліками.

Ми з чоловіком коли тільки приїхали до Одеси, кілька днів ходили по всіх магазинах і купували різні ліки, щоб відправити в Херсон. “Стандартні” ліки: знеболювальні, багато серцево-судинних, елтероксину багато купували, це гормон. Загалом – життєво потрібні. Писали знайомі моряки, наприклад, бабусям там величезні пакети на величезні суми купувала. Люди просто не мають виходу. Дуже багато просять памперси, але через те, що вони займають багато місця, їх складно доставляти. 

Раніше ми все сортували, складали в пакети, щоб легко розібратися. Потім в одній із передач росіяни на блокпості знайшли цигарки. Тобто хтось під медикаментами сховав цигарки, вони їх знайшли, і почали за це розкривати усі коробки та переривати пакети, і разом із цим забирати деякі упаковки ліків. Батько чоловіка передавав своїм знайомим дорогі ліки, але пакунок не доїхав до пункту призначення. Через це ми більше не можемо передавати ліки, та й дорога до Херсона стала набагато складнішою та небезпечнішою, менше людей впускають і випускають.

Про інформаційну блокаду.

Я думаю, що людям було б легше, якщо хоча б ці чутки про відкриття російських магазинів замість АТБ тощо, розвіювали. У людей тоді буде якась надія, і розуміння, що за ситуацією стежать. Тому що просте “Херсоне, ми про вас не забули” не вселяє довіри. Дякую, звичайно, але можна якось конкретніше? 

Ці радощі з приводу “Чорнобаївки” так само… Ура, “18 разів” і таке інше. А ви не думали, що люди там переживають? Люди без світла, без дахів та вікон залишилися, живуть у підвалах. Я не уявляю просто – якщо нам за 3-4 кілометри було все так чутно, як було в самій Чорнобаївці. У них вибухи були не просто в аеропорту. Росіяни ховалися між будинками, людей із квартир виганяли. 

Пише мені якийсь чоловік із запитанням “Чому всі не виїдуть із Херсона у бік моря та сіл?”. Я думаю: “Як це?”. Усі виїхати в жодному разі не можуть, машин у місті майже не залишилося, дизельні покрали. Автобусами не проїдеш, росіяни їх ніколи не пропускають. У місті багато людей з інвалідністю, багато лежачих літніх людей. Навіть вагітні жінки не виїжджали, бо дорога – це величезний стрес. Якщо почнеш народжувати прямо в дорозі, то кінець і тобі, і твоїй дитині. А там хоча б лікарні поряд будуть, вже добре. 

Один мені пише: “Про Херсон не мовчать, ми знаємо. Вас не обстрілюють”. Якщо ви все знаєте, чому не знаєте про 27 квітня, коли обстрілювали? Вони ж елементарно між собою перестрілюються, ці буряти та кадирівці. Ці блокпости по місту, вони ніби й бажають гарного дня, але з таким поглядом на твою машину дивляться, так вони хочуть собі забрати, особливо якщо машина хороша. Херсонці кажуть, що будуть звільняти, слава Богу. Але як це буде? Вони вже ховаються між будинками, вже навіть стріляють звідти. Одна дівчина мені розповідала, що на тій вулиці, де я живу, вони поставили “Град”, і звідти запускали залпи. Ми розуміємо, наскільки складно звільняти Херсон, і що вони його вже весь знають. Хочеться розуміти як це буде, якоїсь інформації хоча б мінімальної.

Як люди рятуються з окупованого міста.

Вибратися дуже складно. Одна дівчина мені розповіла, що деяким людям довелося виїхати через Крим, бо в Херсоні через Антонівський міст [фактично з’єднує південну і північну частину Херсона – прим. ред.] дуже довго не випускали. І вона розповіла мені про свою подругу із чоловіком, які виїхали через Крим. Їм довелося їхати через Москву, звідти до Латвії, їхали 4 дні без зупинки. Але що цікаво: вона розповіла, що в Росії вони їхали платною дорогою, і вздовж платних доріг там не буде жодного села. Тобто болото, якийсь пісок, берези, риштування. І жодного села. І якось ще більше з таким доходить усвідомлення того, що там відбувається. Людям у Крим страшно виїжджати, бо страшних історій дуже багато – забирають паспорти, забирають машини, забирають телефони, чоловіків викрадають. Когось у полон, когось на фронт. Не хочеться їхати туди, але у багатьох вибору не залишається.

Раніше їздили через Чорнобаївку, і прямою трасою на Миколаїв. Цей маршрут займає близько години. А нам довелося виїжджати в об’їзд, селами, в яких ми ніколи не бували, і дорога до Миколаєва у нас зайняла 12 годин.

Це дуже багато. Меншу частину часу ми стояли, близько 2-3 годин. Дорога дуже вимотує, машин нескінченний потік, багато людей з дітьми, всі на нервах. 

З якогось моменту перестали пропускати в об’їзд, як ми їздили. Люди спочатку просто стояли на блокпостах кілька годин, інші намагалися об’їхати через прилеглі села, у когось там залишалися, і через деякий час виїжджали. На блокпостах ніхто цілодобово не стояв, були досить неуважні солдати. Найчастіше там кілька з них просто сиділи на стільчиках і весь блокпост. Спочатку була можливість виїхати вночі, але згодом окупанти здогадались про це і блокпости стали цілодобовими, людей перестали випускати. Хтось їхав полями, і це досить страшно. Навіть коли ми їхали, ніхто й не намагався виходити з машин, а коли полем вночі їдеш, коли нічого не видно, це страшно.

Ми намагалися їхати ближче до інших машин. Тобто ми приїхали на точку збору і вирушили разом з усіма. Намагалися “притулитися” до якоїсь машини, але нікого там не знали, і тому часто їхали в різному темпі. У моменти, коли нікого довкола не було – набирали швидкість, щоб наздогнати. 

В один момент, коли ми стояли перед блокпостом, почалися обстріли. Вони були далеко, але в напрямку руху, ми вже почали думати: “Раптом щось трапилося з колоною? А якщо дорога якось зруйнована?” Було не по собі через відсутність зв’язку. Моя мама поїхала раніше за мене, і поки я їхала, вона мені писала і писала. Я теж переживала, коли вона їхала, з нею була старша сестра, постійно писала їй. О 5-й ранку отримала повідомлення: “Все, ми поїхали. Все добре”. 

Дуже неприємно бачити росіян навколо блокпосту. Причому в місті вони поводяться максимально пристойно і виховано, на блокпостах – нахабно і грубо. Здебільшого вони розпитують чоловіків: “Чому не служите? Чому їдете, у Херсоні ж спокійно? Куди їдете?”, і так далі. Оглядають машини, у нас забрали відеореєстратор, який лежав у багажнику. Просто лежав, навіть не підключений.

За кермом був мій тато, це була його машина, відеореєстратор був подарунком на день народження. І ось підходить до машини росіянин, причому такий дрібний, брудний і неприємний. Ще й у жилеті червоному як у двірників. Підходить і запитує: “У вас є ось це ось?” Ми сидимо, не розуміючи, про що він говорить. Підійшов його товариш, уточнив про реєстратор. Тато не зорієнтувався, сказав, що є, але в багажнику. “Відкривайте багажник, ми забираємо”.

Зараз [в Херсоні] вже ніхто не їздить з відеореєстраторами. Ми коли виїжджали у місто бачили, як знімають камери на дорогах, просять вимкнути реєстратор. Мені писали що в деяких навіть телефони забирали і ми, перед тим як їхати, повністю очистили телефони, взяли інші, старі та побиті, щоб у разі чого їх забрали. У деяких забирали телефони, якщо щось знаходили, а в когось і просто так забирали. Обіцяли, що потім “поштою відправлять якщо нічого не знайдуть”. Дехто навіть вірив їм! 

[Коли їхали з міста] бачили, як у бік Херсона їхали автобуси, що нас дуже здивувало. Тобто жовтий автобус “Богдан” і він був по стелю заповнений хлібом. Гуманітарку як не як, але все ж пропускають. Я знаю людину, яка допомагає водіям автобусів. Вони возять туди гуманітарну допомогу, а назад вивозять людей з Херсона. Збирають гроші на допомогу, паливо, на ремонт автобусів. Дороги там жахливі. Їдеш і просто страшно за свою машину, страшно стати десь посеред поля, і незрозуміло буде біля тебе хтось чи ні.

Блокпостів всього було 9, але два з них це такі “сигаретні”, тобто стоять два [російські] солдати посеред дороги, зупиняють і щось запитують. Я не пам’ятаю скільки годин ми добиралися саме до українських блокпостів, але це було дуже довго, дуже страшно, і це внутрішнє почуття коли бачиш український прапор, наших хлопців, таких гарних, добрих. До них люди вибігали з машин, віддавали їм продукти, все, що було з собою, обіймали їх, плакали, цілували. Це було неймовірне почуття. Їдеш, і аж дихати стає легше. Український прапор, що так гарно розвивається на вітрі, і аж не віриться, що ти його бачиш. І тільки коли ти опиняєшся на підконтрольній ЗСУ території, лише тоді приходить усвідомлення того, наскільки складно було в окупації, наскільки сильним був тиск. Вони ніби нічого не робили, але їхній вигляд настільки пробирає зсередини…