Вперше за 5 років в Україні впало аграрне виробництво – на 2,2% (за січень-квітень 2020 року) проти аналогічного періоду 2019 року. За цими сухими даними криється цілий ланцюжок особистісних трагедій, що відбулись за останній місяць на тлі посухи та карантину через Covid-19.

Наприклад, 26 квітня близько 200 фермерів перекрили автошлях поблизу Херсона із вимогою відновити роботу продовольчих ринків. 11 травня стало відомо про самогубство фермера на півдні Одещини, котрий через посуху втратив увесь майбутній врожай на 150 гектарах свого поля. А 17 травня соцмережі збурила звістка, що фермер в Гостомелі під Києвом викинув на звалище тонни моркви.

Але Кабмін Шмигаля та Зеленського має лише дві пропозиції, як зарадити аграріям. Обидві – з нульовим ефектом.

Перша – дати субвенції на створення нових 85 тисяч робочих місць в агровиробництві. Але така ідея не просто суперечить життєвій логіці – якщо фермери не можуть спродати врожай, то їм нема сенсу збільшувати виробництво, а отже, і додаткові працівники не потрібні. Аграрії досі створювали нові робочі місця на селі скоріше для того, щоб утримати лояльність пайовиків, аби ті не продали свою землю за тіньовими схемами. Логіка проста: пайовик має стабільну роботу, аграрій має стабільний банк ріллі, і на цьому тлі можна було закрити очі на гальмування в продуктивності агровиробництва. Але тепер на тлі старту ринку ріллі з 1 липня 2021 року, аграріям уже нема інтересу створювати нові робочі місця у збиток собі. Їм потрібніші гроші на викуп ріллі та на купівлю нової агротехніки (показово, що на цьому тлі аграріям досі не перерахували обіцяних ще в 2019 році 567 млн грн субсидій на купівлю агромашин українського виробництва).

Не слід взагалі забувати, що АПК – і так найбільший працедавець в Україні: усього в агровиробництві зайняті 2,2 млн осіб.

Друга ідея від Кабміну фермерам – дати компенсацію в 5 тисяч гривень за гектар тим фермерам, які через посуху втратили весь свій майбутній врожай (озимина засохла на площі майже 400 тисяч гектарів). Формально в рамках такої програми аграріям мають дати додаткові 2 млрд гривень (для порівняння, усі заплановані дотації на АПК в 2020 році – 4 млрд гривень). Але й такі вливання не покриють усіх збитків агровиробників: якщо зважити, що минулоріч один гектар поля давав 4,7 тонни врожаю, а зараз зерно коштує $200/тонна, то так виходить, що аграрії втратили майже 2 мільйони тонн потенційного врожаю зерна та майже 9 мільярдів гривень потенційних доходів.

Хто думає стратегічно

Звісно, у всіх країнах трапляється, що в нештатній ситуації уряд не може знайти влучного вирішення проблем. На такий випадок будь-яка цивілізована країна тримає спеціальні державні експертні центри, які, власне, мають консультувати перших осіб держави на тлі прильоту чергового “чорного лебедя”. В Україні є така установа – Національний інститут стратегічних досліджень (НІСД). Але в тому й проблема, що оточення Зеленського по суті відсунуло НІСД від процесу консультування очільників держави як мінімум з економічних питань. Тут показовим є скандал із “плівками Гончарука”: проблема не тільки в тому, що очільник уряду спільно із колегами з НБУ вигадували “зручну” версію для пояснень президенту, але і в тому, шо главі держави ситуацію в економіці мали би пояснювати напряму експерти НІСД.

Але члени Кабміну Шмигаля могли б у пошуках натхнення просто зайти на сайт НІСД і знайти дві аналітичні записки, за лютий та квітень, пропозиції з яких використати для підтримки агровиробників.

Перша ідея – стимулювати на рівні держави в Україні не лише класичне агровиробництво, але й так званий аграрний туризм. Тобто – коли господарство не тільки виробляє якийсь продукт із доданою вартістю, а туди ще й туристи приїжджають, щось скуштувати смачненького та психологічно розвантажитись. Особливо така ідея актуальна для півдня України, де відсутня розвинута інфраструктура відпочинку, а класичне землеробство – занадто ризикова справа через особливості клімату.

Зазвичай такі проєкти на локальному рівні стимулювали місцеві влади завдяки грошам Державного фонду регіонального розвитку. Але як ми знаємо, в правках до бюджету на 2020 рік Шмигаль “порізав” ДФРР – від 7,5 млрд грн до 4,9 млрд грн, а субвенцію на розвиток громад у 2,1 млрд грн забрали взагалі.

Друга ідея – щоб більше не було ексцесів, що фермери викидають харчі або перекривають дороги, бо не можуть продати вирощене, держава має допомогти організувати такі собі електронні маркет-плейси з продажу фермерських продуктів. Така ідея також має свою логіку. Наприклад, якщо Шмигаль планує найняти на держслужбу 15 тисяч “діджиталізаторів”, то їм треба дати і корисне навантаження, а не лише “оцифровку паперів”. Тим паче, що державні установи через ProZorro купують також і харчі, як мінімум, на 8 мільярдів гривень, за експертними оцінками.

Така зміна структури зайнятості виглядає доречною на фоні того, що “класичне” вирощування зернових стає все більш непередбачуваною справою. Особливо після послідовної публікації прогнозу щодо врожаю 2020 року спочатку від українського Мінекономрозвитку, а потім – від американського USDA. За першим прогнозом, ми цьогоріч зберемо не більше 65 млн тонн зерна, за другим – як мінімум 78 млн тонн, і лаг в 10-13 млн тонн здатний суттєво похитнути ціни на майбутній врожай. А значить – і доходи нашої країни від основного сектору економіки.

Аква віта

Через посуху цієї весни аграрії стали використовувати більше води на полив. За даними Держводагентства, станом на 8 травня цього року водою поливають 243 тисячі га полів (на 8 травня 2019 року – лише 99,2 тисячі га полів). При цьому використання води зросло у 2,8 разів, або до 393 млн кубометрів. А щоб фермери не мали нестачі живильної вологи, Держводагентство мусило обмежити подачу води на греблю Кременчуцької ГЕС.

Вочевидь, засуху слід сприймати не як тимчасову, а постійну загрозу для наших аграріїв. І тут варто згадати, що в публічному просторі є два інші взаємовиключні прогнози: що до 2030 року Україна наростить щорічний урожай зерна до 100 мільйонів тонн і водночас – що до 2035 року південь нашої країни стане фактично пустелею через глобальне потепління.

А щоб в аграріїв більше не гинув урожай через нестачу вологи, треба вирішити такі проблеми.

В Україні фактично безконтрольно використовуються майже 30 тисяч водойм. Законодавство вимагає окремо підписувати договір про оренду дна водойми, і окремо – про оренду водної поверхні. Натомість орендарі без усіляких бюрократичних клопотів напряму “домовляються” з місцевою владою, а наскільки ощадливо використовується вода із взятих у користування озер – уже ніхто не контролює. Держводагентство сподівається вирішити цю проблему за допомогою законопроєкту №0853, котрий був поданий у парламент 29 серпня цього року. Основна ідея – договір оренди можна буде підписувати одразу на всю водойму як цілісний комплекс. Наразі законопроєкт досі не дійшов до другого читання.

Але мало просто зберегти “живильну вологу” для аграріїв, її ще потрібно подати на поля. І тут слід згадати, що в неробочому стані наразі перебуває система поливу для 1,2 млн га полів на півдні України. Відновлення цих систем дало би змогу  розширити обсяг виробництва агропродукції із доданою вартістю.

Під такий проєкт Світовий банк ще у 2015 році пообіцяв дати $1 мільярд, але натомість Україна мала розв’язувати проблему зі статусом власності цих поливних систем: вони були якби нічиї. Рішення  для цієї системи наша ВР знайшла лише у 2019 році: кооперативи фермерів-користувачів систем поливу мали би стати їх новими власниками.

Більш того – наприкінці свого урядування Кабмін Гройсмана 14 серпня 2019 року ухвалив Стратегію зрошення та дренажу в Україні на період до 2030 року. За цією концепцією, на відновлення меліорації на 1,18 млн гектарів полів доведеться витратити майже $4 млрд, натомість наша країна збільшить щорічний збір урожаю на 10 млн тонн зернових та 3 млн тонн технічних культур, що даватиме додатковий дохід у 100 млрд гривень. Звісно, вагу такого документа не слід перебільшувати, бо схожі документи українська влада ухвалювала у 2000 році та в 2010 році, і особливого результату це не дало.

Але проблема в тому, що “меліоративні” напрацювання свого попередника Гончарук та Шмигаль взагалі проігнорували. А в березні цього року новий очільник уряду взагалі обмовився про відновлення подачі води в Крим, а відступити від цієї ідеї Шмигаль та Арахамія мусили через негативний медійний резонанс.

Якби вони справді пішли на такий крок, втрати українських аграріїв через посуху могли бути набагато важчими, аніж втрата потенційного врожаю в 2 млн тонн зерна. Якщо до 2014 року в Крим подавали кожного року 1,3 млрд кубометрів води, то в 2018 році на зрошення полів на півдні України було потрібно 1,6 млрд кубометрів води.

Порожні засіки Батьківщини

Світова економічна криза та пандемія Covid-19 посилили страх українців залишитися без харчів, зокрема – без резервів зерна, яке буде масово вивезене на експорт. Відповідно, забезпечення продовольчої безпеки стало прямим обов’язком нашої держави.

Навіть якщо глава держави сказав правду, і в нашому Держрезерві нема ніяких запасів, то ця установа все одно має 10 хлібоприймальних комбінатів, що можуть одночасно зберігати 500-700 тисяч тонн зерна.

Теоретично таке продовольство в “засіки Батьківщини” можуть поставити не тільки приватні агропідприємства, але й державні агропідприємства (якщо, звісно, вони ще залишились). Актуальні та достовірні дані щодо аграрних ДП за 2019 рік відсутні, а у 2018 році близько 100 державних радгоспів обробляли 250 тисяч га ріллі, з якої зібрали 0,9 млн тонн зернових та зернобобових.