Залишаються тому, що в центрі сучасного світу, світу потрібно не просто бути, а приймати сміливі нестандартні рішення, не боятися сильних світу цього, наполягати на своєму. Просто потрібно вміти не боятися.

Саме тому після президентських і парламентських виборів минулого року в Україні відбулося повернення на хутір, повернення до страху. Можна сказати, що підсумки цих виборів – це не тільки колективний протест проти самої можливості існування України як самостійної країни, яка здатна приймати рішення без оглядки на Москву, не просто тріумф колективного “совка”, прикритий сором радянськості міфом про “народного президента” і іншою телесеріальною нісенітницею. Це ще й протест минулого проти майбутнього, хутора проти хмарочоса.

Іронія долі в тому, що цей  хуторянин-переможець вивчив модні слова “діджіталізація” і “держава в смартфоні” і думає, що це і є сама справжня сучасність.

Але сучасність – це зовсім не вміння за допомогою планшета управляти зливом води у всіх туалетних кімнатах свого хутора, хоча і це теж не так погано. Зрештою, мобільні телефони сьогодні є у жителів навіть найбільш маргінальних релігійних кварталів, мракобіси можуть читати проповіді прямо в смартфоні, а ворожки надавати послуги  за допомогою розумних годинників. Це ніяка не сучасність. Сучасною державою роблять не лише технології. І те, що ці технології почали розвиватися в Україні, аж ніяк ще не перевело нашу державу з “третього світу” в перший.

Сучасність – це якраз те, чого не вистачає нинішній українській владі і суспільству – відповідальність, мужність, реалізм. Ось чому Україна все ще виглядає як скансен, а не як країна, просто після появи на Банковій Зеленського вона стала радянським скансеном з “Різдвняних зустрічей” Алли Пугачової, про які молоді українці нічого вже й не знають, що не заважає їм залишатися персонажами цієї старої телевізійної передачі.

Дивним чином саме після обрання Зеленського президентом – тобто після остаточної перемоги хутора над країною – Україна опинилася в центрі двох найсерйозніших міжнародних криз останніх років. Криз, не менше серйозних, ніж наша війна з Росією. Тому що для цивілізованого світу – щоб ми про це не думали – наша війна з Росією залишається боєм варварів на території варварської імперії і нам доведеться докласти грандіозні зусилля, які ми не хочемо докладати, щоб довести, що ми – не придаток цього страшного дикого світу.

А ось імпічмент президента Сполучених Штатів – це історія про справжній цивілізований світ, до якого ми до розмови Зеленського і Трампа не мали очевидного стосунку і який тільки після цього скандалу нами зацікавився по-справжньому. І що ми змогли зробити з цим інтересом? Чи стали гравцями в цій великій грі? Ні, ми, як маленькі діти, просто намагалися знайти можливість потрапити в Білий дім і сфотографуватися, у вирішальний момент обезголовили посольство в США, а коли потрапили в Америку, то опинилися між молотом і ковадлом – та й там і лежимо. Можна сказати, що це не ми, а Зеленський. Але так ми будемо говорити, коли Зеленський знову почне виконувати свої комічні куплети на корпоративах. А поки він наш президент, всі ми виглядаємо художньою самодіяльністю.

І ось – нове випробування. Загибель українського літака в Ірані в  розпал конфлікту між США та Ісламською Республікою. І замість того, щоб стати поруч з цивілізованим світом, коли цей цивілізований світ вказує пальцем на Тегеран – і каже правду! – ми щось мимримо, заперечуємо очевидне, стаємо сміливими тільки після того, як сам аятола Хаменеї все сказав. Чому? Тому що ми так заплуталися в наших контактах з Москвою і нашому страху перед Путіним, що не знаємо, що робити або тому, що просто не знаємо, що робити? І знову всі ми виглядаємо художньою самодіяльністю. І коли скандал, і коли трагедія – тільки так і виглядаємо. Безпорадно і незрозуміло.

Треба зауважити, що ми вже опинилися в центрі світових проблем і нікуди з цього центру не дінемося. Те, що з нами зараз відбувається – не просто збіг обставин, а прямий наслідок цього переміщення в центр. І при цьому, перемістившись, ми залишаємося хутором, влада якого – і жителі якого – просто не знають, що їм робити в центрі.

І це жахливо. Кожен з нас не раз спостерігав, що відбувається з безпорадними жителями старих районів, що опинилися в центрі великого будівництва і намагаються пасти своїх кіз посеред чужих будівництв.

Їх хутір облаштовують інші. І ще добре, якщо вони вибудовують на його місці нові будинки. Набагато гірше, коли вони обносять його парканом, ремонтують будиночки, перетворюють в музей – скарб ЮНЕСКО і беруть квитки за вхід.

На екскурсію в такий заповідник, зрозуміло, приємно приходити. Ось тільки жити не дуже.