Після тривалих пошуків, Хмельницький обрав своїм союзником царя Московії Олексія Михайловича (Романова). У 1654 році відбулася Переяславська рада і підписання так званих “Березневих статей”, згідно з якими, на думку царя, козаки мали йому підпорядковуватися як піддані. Але козаки розглядали Переяславську раду лише як ситуативний союз з Москвою, який мав би їм допомогти перемогти Річ Посполиту.

Таке різне трактування одного договору може бути зумовлене тим, що козацька старшина та московський цар були вихідцями з абсолютно різних цивілізацій. Козаки функціонували в межах Речі Посполитої. Держави, в якій шляхта “брала на роботу” короля, обираючи його на елекційному сеймі. На противагу цьому, маємо Московське царство-державу, в якій неможливий діалог між підданим та сувереном. Саме через це представники обох сторін мали зовсім різні уявлення про те, як їхній союз функціонуватиме в майбутньому.
 Існує відомий сюжет, згідно з яким під час Переяславської ради козаки склали присягу на вірність царю Олексію і попросили його представника Василя Бутурліна, аби той від імені царя склав присягу на вірність козакам. Така вимога пролунала від них, оскільки в Речі Посполитій король мав присягнути шляхті, яка його обирала. Монарх мав заявити, що не порушить її “золотих прав та вольностей”. У відповідь на звернення козаків  Бутурлін сказав: “царь своим холопам не присягает”.

Попри такі світоглядні відмінності сторін, договір було укладено. Всього за 2 роки після Переяславської ради, у 1656-му, Московське царство укладає Віленське перемир`я з Річчю Посполитою. Фактично, цей договір був сепаратним миром. Московити припинили війну з Польсько-Литовською державою без згоди козаків, союзниками яких вони й були. Приблизно в той же час цар Олексій Романов наказав розмістити московські гарнізони в декількох найбільших містах Гетьманщини. Такі дії були обурливими для козацької старшини, оскільки в “Березневих статтях”, укладених за кілька років до того, не йшлося про перебування московських залог у містах Лівобережжя. Через це козакам довелося шукати іншого союзника, який би допоміг їм у протистоянні з Реччю Посполитою.

Портрет царя Романова

Влітку 1657 року Богдан Хмельницький помер. Його наступником став Іван Виговський. Зрозумівши, що з Московією не вдасться налагодити зв`язки, Виговський вирішив повернутися “під руку польського короля”. Далеко не всі представники старшини підтримували його курс на реінтеграцію Гетьманщини назад до Речі Посполитої. Серед невдоволених такою політикою гетьмана були зокрема полтавський полковник Мартин Пушкар та кошовий отаман Яків Барабаш, яких почав підтримувати московський цар.

Портрет Івана Виговського

Виговський планував повернутися до польсько-литовської держави і “модернізувати” її. Річ у тім, що з моменту свого створення у середині XVI ст., Річ Посполита мала бути “державою двох народів”: польського та литовського. Слово “народ” тут вжито у не зовсім звичному для сучасної людини значенні: йдеться про “політичний народ”. “Політичним народом” в Речі Посполитій була шляхта з територій Корони Польської та Великого князівства Литовського (очевидно, і з українських земель у складі цих державних утворів).

Ідея, яку хотів втілити в життя Іван Виговський, мала додати до цього рівняння третю складову: Велике князівство Руське, в якому роль “політичного народу” мала грати козацька старшина. Очолювати ВКР мав би призначений королем Речі Посполитої гетьман.

На думку багатьох сучасних дослідників, ця ідея була нездійсненною через те, що Річ Посполита від початку створювалася як держава “двох народів”, а наявність “третього” у ній не передбачалася. Проєкт “Гадяцьких пунктів” 1658 року не мав практичної реалізації, проте він чітко показав Москві, який політичний курс було обрано Виговським.

Восени 1658 року московське військо вторглося на Сіверщину і протягом наступних місяців воно намагалося заручитися підтримкою місцевого козацтва. За сприяння московитів, опозиційні до Виговського полки обрали своїм гетьманом Івана Безпалого, який отримав статус “наказного”, тобто, тимчасового гетьмана. 

Протягом наступних місяців взаємини між козаками та московитами ставали все більш напруженими, поки у березні 1659 року на територію Гетьманщини не вторглася нова частина московського війська. Цього разу вже під командуванням князя Олексія Трубецького.

Багато істориків застерігають від проведення історичних паралелей, проте в деяких випадках останні вже самі напрошуються: в царських грамотах, які розпочали поширюватися на території, куди заходили окупаційні війська, йшлося про те, що царська армія заходить до Гетьманщини, “аби навести порядок”, бо на думку монарха тут відбувалося “смута і метушня”.

В наукових колах немає одностайності щодо чисельності московського війська, яке брало участь у кампанії 1659 року. Так, наприклад, історик Олексій Сокирко вважає, що чисельність військового корпусу московитів становила від 35 до 50 тисяч осіб. Сокирко також вважає, що цифри у 100 тисяч вояків, які наводили у своїх повідомленнях сучасники подій (козацькі урядовці та польські дипломати)- дуже сильно перебільшені.  

Проте нові дослідження показують, що реальна чисельність московського угруповання була навіть меншою, ніж 35 тисяч осіб. Так, наприклад польський історик Пьотр Кроль вважає, що реальна чисельність московського з`єднання, яке перебували під Конотопом в червні 1659 року, сумарно складала всього близько 27 тисяч вояків. 

За своїм етнічним складом військо Виговського було доволі розрізненим: до нього окрім українських козаків входили татари, поляки, німці, серби, волохи та ін. 

Оцінити чисельність цього корпусу також доволі складно. Олексій Сокирко наводить такі цифри: 16-17 тисяч козаків, 4 тисячі найманців, 30-40 тисяч татар. П. Кроль наводить загалом подібні цифри: близько 16 тис. козаків, близько 25 тисяч татар та 4 тис. найманів. Тобто сумарна чисельність козацько-татарського війська могла становити близько 45 тисяч вояків. 

З огляду на це, можемо констатувати значну перевагу об’єднаного козацько-татарського корпусу над московським формуванням. Варто зауважити, що в обох сторін залишалися резерви, які вони не використали в генеральній битві.

За 4 дні до початку бою, 24 червня 1659 року козацьке військо об`єдналося з татарським. Це відбулося в урочиші Кручиполе, яке знаходиться на південь від Конотопа. А більша частина московського війська все ще залишалася в таборах біля Конотопа, який московити тримали в облозі протягом кількох попередніх місяців. 

Князь Трубецький виділив частину війська, що розпочала рух навперейми Виговському, який з півдня прямував на допомогу обложеному гарнізону Конотопа. Відряджене князем військо майже повністю складалося з кінноти. Таке рішення Трубецького дослідники пояснюють відсутністю надійних розвідданих у московського полководця. Завданням кавалерії було з`ясування точного напрямку руху козаків Виговського та “розсіяння його сил”.

Козаки разом з татарським військом Мухамеда IV Ґерая розпочали рух на північ, в напрямку міста, готуючись до великого бою з ворогом. Московити зустріли об`єднане козацько-татарське військо на переправі через річку Куколка, що біля села Соснівка, де й відбулася чергова сутичка. 

Схема Конотопської битви. Джерело: О. Сокирко Конотопська битва 1659 р.: Тріумф в час Руїни”.

Кульмінація битви припала на 28 червня. Козацько-татарське військо розділилося на 3 групи: Виговський спрямував своїх козаків до Соснівки,  основна частина татарського війська пішла на схід, в напрямку урочища Пуста Торговиця, де й влаштувало засідку. Другий загін козаків разом з невеликою групою татар вирушив на захід, форсувавши річку Куколку.

Схема Конотопської битви. Джерело: О. Сокирко Конотопська битва 1659 р.: Тріумф в час Руїни”.

Козаки гетьмана розпочали обманний маневр: спланований відступ вздовж річки Куколки до Пустої Торговиці, де на московитів вже очікували татари. Московська кіннота “з`їла” приманку та розпочала погоню за козаками. В цей момент в тил ворога зайшла татарська кіннота, яка разом з другим угрупованням козаків завершила оточення московського війська. 

Схема Конотопської битви. Джерело: О. Сокирко Конотопська битва 1659 р.: Тріумф в час Руїни”.

Внаслідок бою, московити зазнали дуже серйозних втрат. Проте при їх обчисленні історик стикається з тією ж проблемою, як і при підрахунках загальної чисельності армій учасників битви. Але можна стверджувати, що в цьому бою полягло від 3300 до 4000 московських вояків. 

У відсотковому відношенні найбільших втрат зазнали московські рейтари (різновид кавалерії — прим. авт.):  їх загинуло 1700 осіб, тобто кожен другий від початкового їх числа. В інших московських підрозділах ситуація була не такою катастрофічною, проте число загиблих все одно було дуже великим.  

Втрати козацько-татарського війська також були значними. Під час битви загинуло від 2500 до 3000 представників коаліційного формування. Ці цифри показують, наскільки важким був цей бій і якою ціною далася перемога над ворогом.

Перед вступом до бою, між гетьманом та ханом було укладено домовленість, згідно з якою всі полонені передавалися останньому. Всіх полонених Мухамед IV Ґерай наказав стратити, проте історичні джерела не повідомляють про точне число вбитих в такий спосіб полонених.

Гетьману Івану Виговському не вдалося розвинути успіх перемоги, здобуту під Конотопом в червні 1659 року. Розгромна поразка війська шокувала весь царський двір, а в Москві вже навіть розпочиналася паніка щодо потенційної татарської атаки на столицю. Але ця перемога козацько-татарської коаліції не поставила хрест на амбіціях царів Романових щодо контролю над Гетьманщиною. 

Зокрема, через те, що невдовзі після Конотопської битви татари були змушені повертатися до Криму, бо якраз в той час група козаків під командуванням Івана Сірка напала на їхні поселення, а відтак військо Виговського залишилося без підтримки союзника.