Сьогодні, у 147-у річницю з дня його народження, згадаймо найцікавіші історії про відданого борця культурного фронту.
Майбутній диригент народився 12 вересня 1875 р. у селі Ромашки на Київщині. Батько Кошиця був священником, але Олександр обрав собі іншу долю. Після навчання у Богуславській єпархіальній бурсі Кошиць подався студіювати богослов’я у Київській духовній академії (надалі КДА – ред.), навчальному закладі, який відкрили на зміну Києво-Могилянській академії. У Києві й розпочалося його професійне становлення.
Олександр Кошиць (1875-1944). 1919. Фото: esu.com.ua.
Кошиць часто критикував КДА за те, що вона втратила дух справжньої Могилянки під негативним впливом асиміляційної політики Російської імперії. Та він був не з тих, хто мирився з таким станом справ.
Якось він задумав “воскресити в Академії нашого великого Веделя, академічного вихованця. Вся його творчіть ґрунтується на українських мелодіях, хоч і опрацьованих в стилі італійської школи 17 століття, але з яскравим, чисто національним українським характером“. Задум був не з простих, адже деякі російські клірики погрожували відсторонити від управління хорами тих, хто буде ставити Веделя. Нагадаю, що талановитого Артемія Веделя імперська влада запроторила до божевільні.
Всупереч цьому, 26 вересня 1898 р. як диригент академічного хору Кошиць дав концерт із творів композитора. На щастя, його підтримав виходець з Волині, єпископ Дмитро Ковальницький, який тоді був ректором КДА. У підсумку, Кошиця не покарали. Ба більше, духовні концерти під його керівництвом збирали аншлаги у Братській церкві.
Після закінчення академії Олександр подався вчителювати на Кубань. Завдяки приязним стосункам із Миколою Лисенком, видатний композитор написав Кошицю рекомендацію. Вона дозволила йому долучитися до етнографічної експедиції козацькими станицями, яку спорядила російська влада з надією скріпити “патріотичний” дух свого війська. Головне завдання експедиції полягало у зборі козацького фольклору.
Для самого ж Кошиця ця робота стала відкриттям української Кубані. Як сам диригент напише згодом: “Доля дала мені найбільше щастя – балакати наче в якомусь містичному тумані з самою історією, чути, як б’ється серце всієї нації, сама моя батьківщина шепотіла мені на вухо усі свої жалі, свої образи, свої скарги, свої сподівання.”.
Праця на Кубані була плідною. Кошицю вдалося зібрати матеріал із 500 пісень, які він упорядкував. За іронією долі, більшість упорядкованих зошитів з піснями не потрапили до нащадків, а зникли у радянські часи. Єдиний примірник зберігся в архіві самого Кошиця у Вінніпезі, в Канаді.
На Кубані сталася ще одна цікава подія – Кошиць познайомився з Симоном Петлюрою, який там упорядковував архів Кубанського козацтва. Цікаво, що тоді він і не підозрював, що Петлюра стане його перепусткою до світових сцен.
У 1904 р. Кошиць повернувся до Києва. Тут диригент викладав у семінаріях, вдосконалював свої навички у класі композиції в Музично-драматичній школі Миколи Лисенка та одночасно викладав там курс хорового співу. Кар’єра Кошиця стрімко рухалася вгору: у 1916 р. він став диригентом Київської опери.
1917 рік став доленосним – і для нашої держави, і для Кошиця особисто. Крах Російської імперії та початок визвольних змагань українського народу відкрив нові горизонти. На той час відомого та авторитетного диригента запрошують стати членом Театрального Комітету. Невдовзі після цього Кошиць очолює Музичний відділ Міністерства народної освіти Української Народної Республіки.
Відданий розвитку національної музичної справи, Кошиць мріяв про державну програму збору пісенного фольклору та про створення хорової капели для гастролей Україною і світом. У цьому намірі він був послідовним. Відтак, коли укотре влада у Києві змінилася, і Українську Державу очолив гетьман Павло Скоропадський, Кошиць пропонував ці ідеї йому. Однак з першої спроби не вдалося реалізувати мрію: “…замість цієї Капели Гетьман “ізволіл” затвердити Церковну “Придворну Півческую Капелю” під орудою кацапа Надєждінського, і ця капеля співала у Гетьмана в церкві.”.
Плани стали реальністю, коли Директорія усунула Скоропадського від влади. “1-го січня 1919-го року, на святі 25-літнього ювілею М. Вороного С.В. Петлюра, здоровкаючись зі мною, сказав: “Олександре Антоновичу! Заберіть з собою Стеценка і приходьте до мене завтра – єсть важні справи“, – пригадував початок великої історії диригент. Сталося це після виконання “Легенди” Миколи Леонтовича хором під керівництвом Олександра Кошиця.
Головний отаман військ УНР Симон Петлюра розумів перспективи створення капели. Сила українського мистецтва мала пробудити інтерес до українців, яких тоді європейці часто оцінювали у світлі імперського наративу про “єдиний народ”. Відтак культурна дипломатія для знекровленої війною з білогвардійцями та більшовиками держави мала стати рятівною.
Після доручення Петлюри організувати капелу, музичний відділ на чолі з Кирилом Стеценком і Олександром Кошицем взявся розробляти проєкт Закону УНР про створення і відрядження капели до Парижа. Хор отримав від влади фінансування – кілька мільйонів карбованців і французьких франків та чітку дипломатичну місію. Співаків не просто зібрали з різних куточків держави, але й буквально надали їм статус державних службовців. Головним диригентом призначили Кошиця.
Репертуар Української Республіканської Капели складався із народних пісень в обробці композиторів Лисенка, Стеценка, Кошиця, Леонтовича. Також хористи виконували гімн держави, в якій давали концерт.
Українська Республіканська Капела, Прага, 1919 рік. ЦДАВО України. Ф. 3965. Оп. 2. Спр. 110. Арк. 10
Європейська прем’єра відбулася у Празі 11 травня 1919 р. Цього дня Європа вперше почула “Щедрика” Миколи Леонтовича. Власне, він і стане родзинкою усіх наступних концертів. Лише уявіть, що протягом 1919-1922 рр. капела провела 200 концертів у різних європейських державах і отримала сотні схвальних відгуків від глядачів і критиків.
Не складно уявити, кого дратував цей успіх. У “Спогадах” Кошиць розповідав, що під час концертів чимало російських емігрантів заважали місії капели: вони псували афіші, хотіли освистати виступ та представити українців “сепаратистами”. Щоправда, їм нічого не вдавалося.
Світ закохувався в українське звучання та висловлював шану таланту диригента Кошиця та політичному рішенню Петлюри спорядити таку місію. На шпальтах європейських газет з’являлися статті про захоплення українським мистецтвом та навіть співчуття до національних прагнень нації.
“Єдиний і найкращий для народів спосіб зрозуміти і полюбити один одного – обмінятися своїми митцями. І ось тому доказ: досі до України мені було цілком байдуже, але тепер я ладен скрізь відстоювати Мистецтво цієї країни!“, – ці слова напише критик Саламандра у нідерландській газеті “La Gazette de Hollande” (24 січня 1920 р.). І таких схвалень буде чимало.
Головнокомандувач УНР також стежив за успіхом свого проєкту. Проте, в умовах наближення радянської окупації, фінансово підтримувати хористів ставало дедалі важче. Навпаки, попри зубожіння, капела організовувала збір коштів на підтримку армії УНР. Пізніше хористам у питаннях фінансів довелося покладатися на власні сили.
У 1920 році капела Кошиця, яка тоді вже називалася Український Національний хор, вирушила з концертами до Північної та Південної Америки. Протягом 1922–1924 рр. гастролі хору включали США, Мексику, Аргентину, Уругвай, Бразилію, Канаду та Кубу. Як і в Європі, публіка високо оцінила українську музику та пісні.
Концерт Хору в “Пляца де Торос” в Мехіко-Сіті, де встановлено світовий рекорд присутності 32 тис. глядачів, 26 грудня 1922 р.// сайт УІНП
Та ці гастролі стали фіналом існування капели. На жаль, УНР повністю була окупована більшовиками, а учасники хору опинилися в еміграції. Світ був готовий визнати талант українців, але не виявив рішучості у справі військової і політичної допомоги.
Диригент мріяв повернутися на рідну землю, але радянська влада не давала на це дозволу. На віки СРСР затаврував видатного Кошиця та Петлюру як ворогів народу та поховав славу про їхні успіхи.
Після розпаду хору доля занесла Кошиця у Нью-Йорк, де він керував групою зведених українських хорів “Сімкою” та шукав можливості реалізувати себе як композитора. Пізніше він викладав у Колумбійському університеті та працював над написанням спогадів. Нам пощастило, що Кошиць залишив для наступних поколінь чимало мемуарної спадщини.
Решту свого життя він тужив за Батьківщиною та часами слави: “Якби Ви уявили собі, які спокуси мені траплялися, щоб звернути з українського шляху, та які гарні перспективи мене чекали б, якби я пішов на чужу ниву працювати. А, отже, Бог допоміг мені встоятись, не згинати спини, і хоч нічого не маю, як і не мав, але в чужі руки не заглядав і до кінця життя докалатав на власному возі..”, – писав у листі до друга Кошиць.
У 1941 році він переїхав до Вінніпегу у Канаді на запрошення освітньої референтури Українського Національного Об’єднання. Тут він став очільником хору і викладав на диригентсько-вчительських курсах.
Помер Кошиць 21 вересня 1944 р. у Канаді. Його поховали на цвинтарі “Ґлен-Іден”, хоча він і мріяв, щоб його прах повернули в Україну.
Програма репертуару прем’єрного концерту Капели у Празі 11 травня 1919 року. ЦДАВО України. Ф. 3965. Оп. 2. Спр. 5. Арк. 35.
Цікаво, що ім’я Кошиця нещодавно набуло розголосу внаслідок скандальної заяви Спілки письменників про потребу перетворення Літературно-меморіального музею Булгакова у музей Кошиця. Проте дослідники київських адрес відомого диригента доводять, що він ніколи там не мешкав. Це лише помилка (хоча й цікава) в одному з адресних довідників тогочасного Києва.
Та у цій історії прикро зовсім не те, що Кошиць не має стосунку до будинку на Андріївському Узвозі, 13А. Прикро те, що доки Булгаков мріяв про повернення імперії, Кошиць волів переконати увесь світ, що Україна заслуговує на незалежність. Одначе й досі у Києві стоїть музей Булгакова, а єдиним в Україні (!) музеєм Кошиця є кімната у київській школі № 296. Ще частина артефактів про нього розпорошена по інших київських музеях.
Прикро й те, що ця проблема не обмежується лише Києвом чи постаттю Булгакова – це дискусія масштабів усієї держави. Скільки ще осіб таланту Кошиця несправедливо малознані в Україні? І скільки ще чужих нам митців/ письменників/ музикантів гріються у світлі слави?
Чи не настав час, щоб почати робити свідомий вибір, кого ми хочемо вшанувати, а кого – забути?
