Заява гауляйтера Криму Сергія Аксьонова про відсутність заборгованості щодо сплати комунальних платежів за розташовану в Криму квартиру, яка належить Олені Зеленській, досить швидко потонула у вакцинаторських потугах МОЗ, до порятунку яких долучили самого Володимира Зеленського. Однак вона все ж викликала певний ажіотаж у суспільстві. Дехто вважає такий стан речей державною зрадою, дехто – колабораціонізмом, ще дехто закликає не вірити Аксьонову на слово. Ми ж спробуємо абстрагуватись від категоричних суджень і поглянути на ситуацію в цілому.

Спершу визначимось з вихідними даними – про наявність у власності сім’ї Зеленських нерухомого майна в окупованому Криму ми знаємо не зі слів Сергія Аксьонова. Цій інформації уже не один рік, писали про це навіть західні ЗМІ. Щодо слів самого Аксьонова, то нічого нового чи несподіваного він не сказав – будь-яка власність зобов’язує, зокрема, нести витрати на її утримання.

Тут слід одразу зазначити, що на державну зраду, принаймні в розумінні статті 111 Кримінального кодексу України, такі дії, як сплата комунальних платежів чи податку на нерухоме майно, не тягнуть. Хоча б тому, що кваліфікація за статтею 111 потребує прямого умислу саме на нанесення шкоди суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України. Власне, і на будь-який інший склад злочину, передбачений статтями з Розділу І Особливої частини КК України, ця історія не тягне. Проте на Кримінальному кодексі юридичні наслідки того чи іншого діяння не закінчуються.

Слід зробити невеликий відступ для пояснення практичної та загальнотеоретичної складових проблеми. Практична полягає в нормах Закону України “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України”. Частини 2, 3 статті 9 цього закону встановлюють, що діяльність будь-яких органів, їхніх посадових та службових осіб на тимчасово окупованій території вважаються незаконними, якщо ці органи або особи створені, обрані чи призначені у порядку, не передбаченому законом. А, відповідно, і будь-який акт (рішення, документ), виданий цими органами, особами, є недійсним і не створює правових наслідків. Частина 5 статті 11 того ж закону конкретизує все сказане вище щодо правового режиму нерухомого майна. 

Перекладаючи українською – все, що робить в Криму окупаційна адміністрація, включно з її гауляйтером – не має значення, не існує. Навіть не є незаконним (тому що незаконність діяння породжує юридично значущі наслідки), а просто нікчемним (в розумінні частини 2 статті 215 ЦК України). Будь-яка їхня вимога, рішення, дозвіл і так далі не створюють жодних наслідків з точки зору законодавства України, а, відповідно, і міжнародного, оскільки юридично Крим є територією України, і Верховна Рада є органом, який уповноважений встановлювати та визначати особливості здійснення правового режиму на тій чи іншій частині території України.

Наприклад, купівля квартири в Криму за російськими законами не зробить вас власником цієї квартири в Україні. Ви просто “подаруєте” комусь свої гроші. Причому така точка зору прийнята і в міжнародній судовій практиці, наприклад, у справі Everest Estate LLC et al. v. The Russian Federation Арбітражний суд у місті Гаага 2 травня 2018 року ухвалив рішення про стягнення з Російської Федерації компенсації – як наслідок експропріації РФ майна позивачів в Криму. Аналогічне рішення було прийняте Арбітражним трибуналом в Парижі у тому ж році, за заявою АТ “Ощадбанк” до РФ.

При цьому органи державної влади України не зробили вигляд, що Криму та окупованих територій Донецької і Луганської областей не існує як таких, передбачивши, наприклад, окремий порядок в’їзду на ці території. Однак цей порядок є фактично одностороннім з боку України і не означає визнання російського суверенітету над окупованими територіями. Аналогією тут може слугувати встановлення особливого порядку в’їзду на територію надзвичайної екологічної ситуації, яка ніким не окупована.

Тепер перейдемо до загальнотеоретичного аспекту проблеми, який ми вже зачепили в попередньому абзаці. Почнемо з того, що будь-яка вимога держави витікає з принципу державного суверенітету. Держава стягує податки – це реалізація її суверенітету, держава встановлює певний порядок дій в певних ситуаціях – це реалізація її суверенітету, держава щось забороняє – ви розумієте. Якщо дуже узагальнено та спрощено, то державний суверенітет можна описати як верховенство публічної влади в межах території держави та незалежність її у відносинах з іншими державами. Нас цікавить перша частина цього визначення, оскільки в контексті Криму може йтися виключно про внутрішні справи України.

Як уже згадувалось, Україна, реалізовуючи свій державний суверенітет шляхом прийняття Закону “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України”, встановила нікчемність будь-яких дій та рішень органів і посадових осіб, створених чи призначених у спосіб, не передбачений законами України. Таким чином, дії, спрямовані на виконання їхніх рішень або визнання дій – заперечують державний суверенітет України над Кримом… і визнають державний суверенітет Росії, від імені якої ці органи та особи діють.

Тут ми і потрапляємо в доволі незручне становище – формально складу злочину нема, законодавства про колабораціонізм у нас теж нема, отже, про притягнення до якогось виду юридичної відповідальності не йдеться. З іншого боку – перші особи держави своїми діями фактично визнають Крим російським, визнаючи вимогу окупаційної адміністрації щодо сплати тих чи інших платежів. А як ми знаємо, “дружина Цезаря повинна бути поза підозрами”…

Ще більшої пікантності ситуації додає те, що родина Зеленських не єдина в такому незручному становищі. Не так давно стало відомо про казус з головою КСУ паном Тупицьким, який примудрився взагалі “зареєструвати” право власності на земельну ділянку в Криму за російськими законами. А вже за українськими – не вніс її в декларацію (що, до речі, не є порушенням, оскільки пам’ятаємо, що рішень та правомочності реєстраційних органів окупаційної адміністрації Україна не визнає). 

Цікаво, чи не стане спільна проблема приводом для примирення цих високоповажних державних діячів, які останнім часом трохи побили горшки?