Артем Савін з перших днів повномасштабного вторгнення взяв до рук зброю, записавшись добровольцем. Воїн із загостреним почуттям справедливості та обов’язку перед державою, який понад усе любив життя і завжди прагнув змінити його на краще. Артем поповнив лави небесної варти, захищаючи спокій своєї родини та Батьківщини.

Фото: особистий архів Катерини

Про щирий патріотизм, збереження пам’яті крізь покоління та боротьбу до останнього подиху – в інтерв’ю з Катериною, дружиною Артема.

Катерино, розкажіть, будь ласка, про Артема. Який він був?  

Артем Савін, Тьома, синок, малий, Койот, кот-бутерброд, коханий, зайчик, сонечко. Кожен називав його по-своєму. Він – дійсно ідеальний чоловік і прекрасна, світла людина. Я так пишаюсь, що саме він – мій чоловік. Артем запалив вогонь у моїй душі, мої очі світились від щастя. Навіть зовнішньо я стала світитися від його кохання. Він підкорив мене своїми добротою, щирістю, любов’ю до людей і, звісно, патріотизмом. Він завжди був готовий стати на захист слабших, тому війна стала його стихією. Артем любив свою сім’ю, Батьківщину, тому пішов на війну з перших днів, щоб захистити усіх нас.

В якому місті та відколи Артем був на передовій? 

Артем нещодавно повернувся з АТО, де був з 18 років. Приїхав до бабусі з дідусем в гості і у цей день ми вперше зустрілися. Наступного дня ми вже почали зустрічатися. Через 7 місяців розпочалось повномасштабне вторгнення, і з першого дня він поїхав до військкомату добровольцем. Вранці 26 лютого його вже призвали. 

Коли ворог підійшов майже до самого Кривого Рогу, міста, де жили ми і всі наші рідні, батальйон Артема відправили на цей напрямок. Вони дали гідну відсіч ворогам та почали витісняти їх і деокуповувати територію Херсонщини.

Фото: особистий архів Катерини

Як вам вдавалося тримати зв’язок за таких умов?

Він постійно заспокоював мене, коли я нервувалась, що він довго не на зв’язку і в небезпеці, і завжди знаходив можливість написати мені “Я тебя люблю”. 

Постійно хвилювався, що я його не дочекаюсь з війни, а для мене це очікування було сенсом життя. Чекала закінчення війни і того, як ми нарешті будемо разом. Жити, втілювати наші мрії і плани в життя.

Чи говорив Артем про свої очікування щодо власної долі у війні? Якою вбачав власну місію?

Артем дуже любив життя і дуже боявся смерті. Останні місяці, коли приїжджав додому, обіймав мене і плакав, бо бачив багато смертей побратимів, цивільних і не хотів опинитися в їх переліку. Він дуже боявся залишити мене одну.

Проте ще більше він боявся сидіти вдома, поки його хлопці – під обстрілами. Він боявся, що ми будемо під окупацією. Боявся за інших, але не за себе. Він був впевнений, що буде жити, бо мав досвід і вірив, що вистоїть до кінця війни. Саме його віра давала мені спокій, а моя вірність і підтримка давали сили йому.

Фото: особистий архів Катерини

Пам’ятаєте вашу останню розмову? Якими були його слова?

Наша крайня зустріч була 19 вересня. Він приїхав без попередження. На декілька годин. Дуже міцно обіймав, постійно повторював, як сильно кохає і не хотів їхати назад. Не хотів прощатись, як ніколи раніше. Його тіло тремтіло від небажання їхати з дому. Я так сильно вмовляла його не їхати в той день. Але треба було. Артем поїхав о 16-ій, і це була наша остання зустріч на землі. 

Поділіться, будь ласка, за яких обставин загинув Артем?

Він загинув 20 вересня о 6:30 ранку, разом зі своїм побратимом. Вони отримали поранення, несумісні з життям, внаслідок підриву на потужному вибуховому пристрої, поблизу селища Архангельське Херсонської області. 

Їхні тіла дуже сильно обгоріли, Артем був без кінцівок, м’яких тканин обличчя, зубів. Опізнати було неможливо, тому довелось чекати експертизу ДНК майже три місяці, щоб забрати його – і як належне, гідно поховати.

Фото: особистий архів Катерини

Чи є слова Артема, які ви хотіли б, щоб були почуті українцями? 

Це те, що він говорив найчастіше:

“У мене є кохана людина, батьки, сім’я. 

Як я, дорослий чоловік, можу сидіти вдома і чекати, поки ті нелюди прийдуть до нашого будинку і знущатимуться з моєї сім’ї, зруйнують наше життя? 

Я буду стояти до останнього кацапа на нашій землі. Вони потраплять до мого дому тільки через мій труп. Якщо вони зайдуть в наше місто – то знай, мене вже немає серед живих. 

Я не опущу зброю, не здамся до полону, буду битись до останнього подиху, якщо доведеться. І так має робити кожен. Кожен, хто любить свою родину, цінує свою свободу, цінує те, що він – громадянин квітучої і незламної України. 

Якщо мене не стане, пообіцяй сина іменем моїм назвати і не залишати моїх батьків”.

Фото: особистий архів Катерини

Катерино, як ви зараз почуваєтеся? Що стало найтяжчим викликом після загибелі коханого?

Перший тиждень я майже не пам’ятаю. Постійний тремор по тілу, через який я не могла зігрітися, безсоння, провали в пам’яті. 

Через тиждень у мене чомусь були думки і надії, що все-таки це не Артем, що він може бути в полоні, бо на час підриву поряд нікого не було. Я живу з болем, сильним невимовним болем. З ненавистю до рашистів. Зі співчуттям до тих, хто теж когось втратив. Зі страхом за тих, хто живий і бореться за наші життя і незалежність.

Найтяжчим не можна назвати щось одне конкретне, адже кожен день без нього – страшний і важкий. Але найболючішим для мене був момент, коли його винесли в день поховання з рефрижератора у чорному мішку і поклали до білосніжної труни, прямо на порозі моргу. Просто на землі. 

Мені дали хвилину, щоб його обійняти. Це була найцінніша і водночас найстрашніша хвилина після його загибелі. Обіймати льодяне скручене тіло через чорний поліетиленовий мішок… Тіло твоєї найдорожчої і коханої людини.

Фото: особистий архів Катерини

У часи, коли болить найдужче, що дає вам життєві сили?

Знаєте, як сказали мені служителі церкви: життя на землі, як одна мить – пролетить і не помітиш. А потім буде довгоочікувана зустріч. 

Ми обов’язково зустрінемось і будемо разом. Він був, є і буде. Буде в моєму серці і пам’яті назавжди, як перше і взаємне кохання. Я втілю наші плани, пронесу кохання скрізь земні роки і буду чекати зустрічі вже там, на небі.

Ви маєте зв’язок з побратимами Артема?

Після загибелі Артема його побратими підтримали мене матеріально, і я маю з ними зв’язок через соцмережі. З деякими знайома особисто, бо бачила їх, коли приїжджала до чоловіка в штаб. Командир Артема півтори години мене заспокоював по відеозвязку після того, як я тільки дізналась цю страшну новину.

Чи є те, чого вам бракує для відновлення справедливості?  

Минув п’ятий місяць після його загибелі, нашої втрати. Влада жодного разу не підтримала та не дізнавалась, як я, його батьки. 

Мені б хотілось, щоб чоловіка нагородили хоча б посмертно, адже він цього заслуговує, як і всі захисники. Артем з 18 років був у зоні АТО, а потім, з перших днів повномасштабної війни, був на передовій.  Він є Героєм України і має бути нагороджений. 

Фото: особистий архів Катерини

На вашу думку, чому українці повинні знати історії захисників?

Дуже важливо висвітлювати історії окремих захисників. Абсолютно кожен воїн ЗСУ є Героєм. А Героїв треба знати в обличчя та берегти цю пам’ять крізь покоління.

Я також після загибелі чоловіка не перестала вести свій блог, а навпаки зараз постійно розказую про нього і його подвиг, щоб якомога більше людей про нього дізнались. Це історія. 

Сьогодні більшість українців об’єднані втратою близьких людей. Чи маєте ви слова для них?

На жаль, зараз дуже багато людей зі схожим болем і горем. Хочеться побажати вам сил, мудрості і Віри, щоб пережити втрату. Відкрийте серце Богу, і він вам допоможе жити, полегшить біль. А ще намагайтеся втілити хоч якусь мрію вашої близької людини, яку втратили. Так ви відволічетесь від поганих думок на певний час, і вам стане трішки легше, коли ви будете робити щось в пам’ять про свою кохану людину, якої більш немає поруч, але яка обов’язково бачить, як ви живете.

Фото: особистий архів Катерини