На українському напрямку в російській політиці – важлива кадрова заміна. Місце конструктора патріотичних рухів і квазіреспублік Владислава Суркова посів Дмитро Козак – спецслужбіст, петербуржець, іще з середини 1990-х соратник Володимира Путіна.

В Україні прізвище Козака з’являлося хіба що у світлі недавніх обмінів в’язнями між Росією, ОРДЛО та Україною: чиновник опікувався цим питанням з боку російського уряду. Тепер, за свідченням російських політтехнологів та журналістів на кшталт Олексія Венедиктова з “Еха Москви”, Козак врегульовуватиме ситуацію з “ДНР” та “ЛНР” і налагоджуватиме взаємини з новою українською політичною верхівкою.

Попри відносну новизну цієї особистості для України, мало хто не знає про Козака в сусідній із нами Молдові. Це прізвище зазвичай лунає у комплекті зі словами “федералізація”, “повернення Придністров’я” та “політичний переворот”. Як Дмитро Козак двічі став ключовим гравцем молдовської політики? Чого він прагне і як досягає своїх цілей? Як взагалі реагувати на це нове призначення? “Букви” дізнались молдовську історію Дмитра Козака та поспілкувалися з одним із найдосвідченіших політиків сусідньої держави, учасником переговорів із Козаком Оазу Нантоєм.

Жорсткий компроміс

Вечір 24 листопада 2003 року. Група активістів готується лягати на злітно-посадкову смугу Кишинівського аеропорту. До молдовської столиці вже прибув перший літак від команди президента Росії з технічними працівниками, на ранок очікують і самого Володимира Путіна. Він має взяти участь у церемонії підписання договору між Молдовою та невизнаним Придністров’ям. Велика подія: бунтівна республіка погодилась повернутися до складу Молдови. Офіційний Кишинів, натомість, пристав на ідею федералізації. За моделлю, яку досі називають “меморандумом Козака”.

Дмитро Козак зайнявся молдовською темою влітку 2003-го, коли президент Молдови, комуніст Володимир Воронін прямо попросив Володимира Путіна допомогти із залагодженням молдовського конфлікту. Той призначив уповноваженим Козака, який за кілька місяців, їздячи туди-сюди між Тирасполем та Кишиневом (лідери Молдови й ПМР напряму між собою не спілкувались), запропонував модель примирення. Її ключові пункти корисно знати й зараз. Ось вони:

  1. Молдова є єдиною країною, однак – федеративною. Суб’єкти цієї федерації – Придністров’я та Гагаузія – можуть мати свої парламенти, верховні суди, герби, гімни та інші атрибути державності. Придністров’я – навіть президента.
  2. Молдова може бути лише нейтральною країною, що не входить у жодні військово-політичні союзи.
  3. Рішення Кишинева щодо зовнішньої політики мають силу, лише якщо з ними згодні в Тирасполі та Комраті, столиці Гагаузії.
  4. Парламент Молдови перетворюється на двопалатний, і половину місць у верхній палаті парламенту закріплено за представниками Придністров’я та Гагаузії. 5 із 11 місць автономним утворенням віддано в Конституційному суді.
  5. Лише спільними можуть бути рішення в сфері мовної політики, назв населених пунктів та вулиць, присудження нагород.
  6. На території всієї Молдови державними визнаються дві мови – молдовська й російська.
  7. Молдова відмовляється від власних збройних сил. Гарантом дотримання порядку на цій демілітаризованій території виступає Російська Федерація, яка розміщує на території країни свої “стабілізаційні миротворчі сили”.

Спершу обидві сторони опирались такому компромісу, але Козак виявився ефективним перемовником. Керівництво Молдови пішло на декларативні поступки – зокрема, Воронін припустив можливість компенсації сім’ям загиблих у війні 1992-го придністровців, тим самим визнавши вину Молдови у розпалюванні війни. Офіційний Тирасполь випустив на волю кількох учасників війни з молдовського боку. До 24 листопада на кожній сторінці пропонованого документа стояли підписи і президента Молдови Вороніна, і очільника Придністров’я Ігоря Смирнова. От тільки крім них, про документ мало хто знав. І суспільство, й іноземні партнери Молдови дізнались про зміст меморандума за лічені дні до візиту Путіна.

І Володимир Воронін здав назад. Численні представники ЄС, пані посол США в Молдові Хізер Ходжес особисто переконували президента: така конфігурація фактично позбавить офіційний Кишинів можливості приймати самостійні рішення. Хай не вся Молдова буде сателітом Росії, визначати курс країни будуть саме проросійські її частини. Пізно ввечері Воронін зателефонував Путіну, щоб повідомити про відмову підписувати меморандум.

Путін такого не пробачає. Він розірвав контакт із тодішнім керівництвом Молдови, звинувативши його в “дефіциті політичної мужності”, Воронін, боячись, що Росія якось перешкоджатиме його владі, почав шукати союзників у ЄС, Грузії, Україні. На вибори 2005-го Комуністична партія Молдови пішла під гаслом “Європейську Молдову будуємо разом”. За лічені тижні до них Воронін показово тиснув руки Михаїлу Саакашвілі й Віктору Ющенку.

Козак повернувся до Москви. Займався номенклатурною роботою, тоді курував будівництва в рамках зимової Олімпіади в Сочі, із 2014-го – інфраструктурні проєкти в анексованих Криму та Севастополі. А у травні 2019-го, наче Фенікс, знову виник у політичному порядку денному Молдови.

Друге пришестя

На той час країна вже третій місяць перебувала в політичній кризі. Формально країною керував соціаліст Ігор Додон, реально ж найвпливовішою людиною в Молдові був лідер Демократичної партії Володимир Плахотнюк. Через медійні, фінансові та політичні активи він узурпував владу: в ЄС країну через це називали “окупованою державою”. На виборах до парламенту в лютому 2019-го місця між собою поділили Демпартія, соціалісти та опозиційний проєвропейський блок ACUM. Як лебідь, рак і щука, вони були надто різними для утворення необхідної для призначення уряду коаліції. Перспектива іще одних виборів ставала все реальнішою.

І знов молдовський президент попросив Путіна допомогти Молдові розібратися у своїх справах. Наприкінці травня Дмитро Козак, вже кілька місяців як відповідальний за розвиток торгово-економічних відносин між двома країнами, прибуває до Кишинева. І починає проводити зустрічі, невдовзі після яких соціалісти утворюють коаліцію з ACUM. Літо в Молдові видалося бурхливим: Володимир Плахотнюк організовує вуличні протести, змушує Конституційний суд штампувати рішення про незаконність усіх змін довкола, звозить з усієї країни “тітушок”. Але без бажаного результату: після розмови з американським послом він змушений був утекти з країни.

Росія теж мала зуб на Плахотнюка, адже той не пускав на свою територію нікого. Після знешкодження головного опонента стало простіше. Коаліція розпалась, проросійські соціалісти знайшли союзників у деморалізованих демократах. Козак ще кілька разів приїздить до Молдови й Придністров’я, а тамтешні урядовці – до Москви. Офіційний Кишинів стає все лояльнішим до Росії. Та ж у відповідь знизила для Молдови вартість свого газу і говорить про кредит у 500 мільйонів доларів. Опоненти з ACUM запевняють, що наступний крок – втілення оновленої версії “Меморандуму Козака”. Соціалісти мовчать. Втім, ідею федералізації країни вони офіційно підтримують, а фраза “Меморандум Козака” згадується навіть в офіційній програмі партії – в ностальгійному ключі.

“Не суть важливо, які холуї, коли пахан той самий”

Оазу Нантой був серед тих, хто збирався лягати на посадкову смугу Кишинівського аеропорту в 2003-му, і серед тих, хто прийшов на переговори до Козака від ACUM 2019-го. Народжений 1948-го у Величківцях на Хотинщині, він бере активну участь у молдовській політиці всі майже 30 років незалежності країни. То як заступник голови Народного фронту Молдови (місцевий аналог Народного руху України), то як член Демократичної партії Молдови (до її захоплення Плахотнюком), то як кандидат у мери Кишинева (третє місце). Він двічі був депутатом парламенту Молдови, двічі – членом міськради молдовської столиці. Під час перерв у політичній діяльності займався дослідженням конфліктів при молдовському Інституті публічної політики.

Оазу Нантою не відмовиш ні в активності (в свої 71 досі стрибає з парашутом), ні в емоційності: Додона він називає “людиною, народженою, аби зрадити свій народ”. Що він думає про роль Козака в Молдові та його тактику? Чого радить очікувати від переходу українського питання до цього російського чиновника? Нантой розповів “Буквам” усе.

– Кажуть, Дмитро Козак – жорсткий і прагматичний перемовник. Ви це відчули?

– На його літній зустрічі з представниками від проєвропейського блоку я ніякої жорсткості не відчув. Прагматик? Так. Цинічний? Так. Не схильний до сурковської фантасмагорії зі створенням фейкових держав, “Новоросій” чи громадських рухів. Він намагається кожному запропонувати те, чого той прагне. Чи, принаймні, подати це таким чином.

Про жорсткість Козака краще запитати Додона, адже Плахотнюк вважав його повністю підконтрольною людиною – але той перейшов на бік, фактично, Росії. Хоч і боявся в процесі за своє життя страшно: все запитував у Майї Санду (головну опонентку Додона на президентських виборах, лідерку ACUM, донедавна очільницю коаліційного уряду – “Букви”), чи не змінить вона позиції, чи ввійде з ним у коаліцію? Тобто Козак знайшов для нього достатньо аргументів.

– Чому на коаліцію погодились ви?

– Ми розуміли, що за будь-яких інших розкладів переможе Плахотнюк. А він був усім, як кістка в горлі.

– Але ж тепер ви програли?

– Розраховуємо на наступні президентські вибори: вони мають відбутись цьогоріч. Додона підтримують слабко, особливо серед молоді. Інша річ, що молодь із країни виїжджає, а старі голосують за “лівих”, тобто проросійські партії.

Козак, до речі, дарма що ГРУшник, влітку досить відкрито відповів на запитання, яким він бачить майбутнє Молдови. “Спочатку тимчасова коаліція соціалістів і ACUM, тоді позачергові вибори на пропорційній основі”. Якщо проводити за пропорційною системою, соціалісти точно виграли б. Козак грає на їхньому боці – із тим, щоб рано чи пізно все закінчилось тріумфом Росії. А там і до вас черга дійде.

– Тобто?

– Щойно ставши президентом, Додон почав запускати якісь безглузді ініціативи на кшталт міжнародних конференцій з пошуку шляхів об’єднання Молдови, говорити про “консенсус великих держав”. Стало ясно, що є сценарій нав’язати Молдові якийсь особливий юридичний статус. Після цього Путін заявить: “Подивіться: я ж не тільки кров в Україні проливаю, Крим анексував і МН17 збив. Я ще й миротворець. І оцей успішний прецедент – чому б не спробувати його і в Донецьку-Луганську?” Тобто, нав’язати Україні федералізацію. При цьому хочу уточнити, що “федерація” як слово нічого не означає: щоб пересвідчитись, погляньте на сьогоднішню нібито федеративну Росію. Йдеться лише про нав’язування статусу, за якого підконтрольні Росії регіони матимуть право вето – і у нас, і у вас.

– Чого чекати, чого остерігатись Україні від заміни Суркова на Козака?

– Вам можуть пропонувати швидкі й нібито прості способи вирішення проблеми. І, дивлячись на вашу молоду команду, якій бракує досвіду – розумію, що це їхнє слабке місце. Коли президент приходить до влади з такою шаленою перевагою в голосах, від нього чекають чудес. Та й він сам радий би щось таке зробити. У ситуації, коли проблема Донецька й Луганська не має швидких рішень у принципі. Це проблема на покоління.

– Чому?

– На виборах кілька років тому праворадикальна партія “Альтернатива для Німеччини” на території колишньої НДР набрала удвічі більше голосів, ніж у ФРН. Що дало підставу Ангелі Меркель сказати, що процес об’єднання двох Німеччин іще не завершено. Досі. Йдеться про ментальність. А у вас іще 2010-го носили футболки з написами “Спасибо жителям Донбасса” – а тепер, після цього розриву з оцим масовим озвірінням… Після всіх смертей, після того, як всю піну й бруд людський привабили ця війна й можливості “сірих” зон… Вам зараз можуть просто запхати в український організм ракову пухлину. Думаєте, стане краще?

– Щодо Придністров’я у вас такі ж відчуття?

– Там інша пісня. По-перше, збройний конфлікт у нас був недовгим. І з 1992-го минуло 28 років, виросло нове покоління. Торік наше Бюро з реінтеграції оголосило цифри: на території Придністров’я, офіційне населення якого – менше пів мільйона людей, 332 861 особа має громадянство Молдови. Після того, як у 2014 році ми отримали безвізовий режим, усі помчали за молдовськими паспортами. Ніякі суперечності не завадили.

Зараз це штучно заморожений конфлікт. Так, промивання мізків ніде не поділось. Але якби хтось за ніч прибрав усі ці пости вздовж Дністра – люди почухали б потилицю й виявили, що так набагато простіше та легше жити. Зараз із теперішньої ситуації годуються бюрократи, Росія контролює військову компоненту, а бандити використовують її для міжрегіональної мережі організованої злочинності й контрабанди. А на міжособистісному рівні, не враховуючи природний відсоток неадекватів, нічого немає. Люди не вбивають одне одного. Це не Україна.

Словом, Сурков чи Козак – не суть важливо, які холуї, коли пахан той самий. А вірити в те, що після Мюнхенської промови 2007-го, після війни в Грузії, після анексії Криму Путін змириться із втратою України – це все одно, якби Сталін пішов у монахи. Так, він може обманювати Зеленського в якийсь новий спосіб. Затягувати його в діалог, аби потім, підключивши своїх європейських друзів, нав’язати якусь херню. “Не мытьем, так катаньем” затягти за червоні лінії, де вже не комільфо буде рубати кінці. І все це для того, щоб вас підкорити.

Україні зараз найкраще просто мати терпіння. Стратегічне терпіння. Відбиваючись, чекати, доки режим Путіна впаде. А не намагатись будувати з ним мости.