«Ми знайшли вже 24 слідчі ізолятори, в’язниці, виправні колонії – від Бєлгородської області до Красноярського краю. Російська влада не допускає жодних контактів українців із зовнішнім світом, їх тримають у стані інформаційного вакууму. Російські чиновники брешуть про те, що викрадених громадян України немає у тих місцях, де вони точно є. Ми знаємо про випадки, коли цих людей катують, б’ють, змушують співати гімн РФ. Все це – порушення норм міжнародного гуманітарного права, а в деяких випадках – злочини проти людяності» — так коментує масові незаконні викрадення та утримання в полоні цивільних українців з боку РФ член Експертної ради Центру громадянських свобод Михайло Савва.
Чечелюк Мар’яна Віталіївна — корінна маріупольчанка, 5.01.2000 року народження, що під час евакуації зі сховищ “Азовсталі” разом із неповнолітньою сестрою була депортована й дотепер незаконно утримується російськими військовими, працівниками спецслужб у полоні.
Детальніше – в інтервʼю #Букв з батьком Марʼяни — Віталієм.
Джерело: Особистий архів Віталія
— Розкажіть, будь ласка, чим до війни жили Ваші доньки — де вчились, чим займались?
— Старша донька Марʼяна народилась у Маріуполі, як і молодша — Аліна. Після закінчення школи Марʼяна поїхала навчатись до Харківської поліцейськоі академії. Після закінчення вищого навчального закладу повернулась у рідне місто і, за набором, вступила до поліцейської школи. Згодом стала працювати слідчою у Жовтневому районі Маріуполя, де виконувала свої обовʼязки близько року, до 24 лютого. Вона була зооволонтером, дуже любила собак – перед й після роботи готувала та годувала вуличних тварин. Молодша, Аліна й не закінчила 9 клас, як розпочалась повномасштабна війна.
— Чи вірили Ви у повномасштабне російське вторгнення й подібний сценарій блокади Маріуполя?
— Навіть й думки не було. Коли почались перші обстріли на околицях міста, ми гадали, що це на пару днів, як у 2015 році. А воно так сталось…
— Як виживали Ви у блокадному місті? Чи критичним був дефіцит їжі, води?
— Наша пʼятиповерхівка на Лівобережному районі, по проспекту Перемоги, згоріла 30-го березня від влучення реактивної установки “Град”. У будинку підвалу не було, тому певний час ми переховувались у сховищі Будинку культури разом з іншими цивільними, яких було з нами близько п’ятисот. Це недалеко від комбінату “Азовсталь”, на який кожні 4 хвилини безжально скидали бомби з літаків, бомбардували з моря й сусідніх районів. У першу неділю вторгнення у нас були ще свої запаси їжі й води, а потім доводилось все шукати, здобувати під постійними обстрілами. А під “Азовсталлю” був хлібозавод, до якого ми бігали за водою, там уцілів резервуар. Марʼяна протягом усього часу перебування з нами допомагала літнім, готувала й годувала цивільних.
Джерело: Особистий архів Віталія
— Чи була можливість евакуації Вашої родини?
— Ми збирались одразу виїхати, але вже у першу неділю оточення російськими військовими всі дороги були вщент розбиті від снарядів та техніки. Було дуже ризиковано пересуватись містом, не те що виїжджати за його кордони. Колони з цивільними машинами розстрілювали. Я дуже переживав за дочок та дружину, тому ми намагались вже якось виживати у Маріуполі разом.
— Ви до 25 березня перебували разом, учотирьох. Як відбувався момент розʼєднання, коли Ви побігли до хлібозаводу, а доньки – до сховищ “Азовсталі”?
— Позицію, де багато мирних набирали воду, саме під “Азовсталлю”, постійно обстрілювала армія РФ. Маріупольці гинули там щодня. Ми бачили трупи цивільних, масу. Не хочеться навіть це згадувати… Загиблих й закопували там на місці. Доньки під час чергового обстрілу рятувались у сховищах “Азовсталі”, а ми з дружиною не встигли й залишились з іншого боку комбінату — під хлібзаводом. Звʼязку не було з початку березня, тож вийти на звʼязок з Марʼяною та Аліною ми не могли. Донькам дивом вдалось єдиний раз нам подзвонити під час перебування на “Азовсталі”, аби сповістити, що вони живі. Але кожна скинута бомба й вибух на заводі був для нас ножем у серце. Вся наша родина, особливо моя дружина, у надважкому стані й дотепер.
— За Вашими словами, представники ООН та Червоного Хреста під час евакуації цивільних з комбінату пообіцяли вивезти Марʼяну та Аліну до Запоріжжя, але вивезли до с. Безіменне на фільтрацію. Як це відбувалось?
— Багато разів евакуація зривалась через провокації РФ. Але 1 травня все ж було організовано гуманітарний коридор. Разом з Аліною та Марʼяною виходили зі сховища ще сотні цивільних. ООН та Червоний Хрест дійсно обіцяли вивести їх на підконтрольну Україну, до Запоріжжя. Однак завезли до окупованого Безіменного, аргументували це тим, що людям треба пройти фільтрацію, а згодом їх відпустять. Повʼязки на рукавах цивільних були білі — вивіз у східний бік було сплановано заздалегідь.
Джерело: Особистий архів Віталія
— Молодшу доньку Аліну Вам все ж вдалось звільнити?
— Так. Окупантська влада дозволила подзвонити Аліні нам й повідомили, що якщо протягом доби ми не заберемо доньку — її передадуть в інтернат, через те, що є неповнолітньою. Того ж дня ми швидко забрали молодшу доньку з Безіменного. З приводу старшої, Марʼяну нам обіцяли повернути через два дні, потім – через тиждень, згодом обіцянки змінились на заперечення факту, що вона утримується у них.
— Що розповідає донька Аліна як остання, хто бачила та перебувала на фільтрації з сестрою?
— Аліна каже, що 1 травня, близько з 12-ої до 14-ої дня вони пройшли фільтрацію. Далі їх поселили у наметове містечко, а о 21-ій того ж дня до них прийшов якийсь представник ФСБ й забрав Марʼяну. Аліна плакала й просила його залишити Марʼяну, той лише погрожував молодшій інтернатом. Як виявилось пізніше, Марʼяну силою посадили у машину й відвезли у Донецьк.
— Коли востаннє виходили на звʼязок з Марʼяною?
— За 8 місяців утримання був лише один дзвінок. Під час короткої розмови донька лише встигла спитати, що з сестрою Аліною. Склалось враження, що військові РФ шантажували її на цьому ґрунті. Сказала Марʼяна, що дуже нас любить й чекає на нашу зустріч. А потім не втрималась й почала плакати, звʼязок миттєво обірвався. Більше дзвонити їй не дозволяли. Ми не можемо зрозуміти, невже не можна дозволити сказати їй у слухавку два слова? Вона ж не страшний злочинець. Вона цивільна мешканка України.
Джерело: Особистий архів Віталія
— Чи вважається вона полоненою як цивільна, чи як працівник структур?
— Ми не знаємо… Російська сторона сказала нам, що вона проходить фільтрацію й утримується, тому що вона – слідча. Але ж під час війни вона була цивільною й не була на службі. Я й по сьогоднішній день не можу зрозуміти, чому мою доньку затримали. Мені не вкладається це в голові. Як військові російські здогадались, що вона працювала слідчою, за списками якимись, чи за іншими ознаками – ми не знаємо.
— За даними свідків й із чуток відомо, що два місяці її протримали в Донецьку в одиночній камері, потім перевезли до смт Оленівка, до 120-ї колонії, згодом – у СІЗО Таганрогу. Чи відомі Вам умови утримання та теперішнє місцеперебування доньки?
— 17 жовтня, під час обміну наших захисниць, ми дізнались від них, що деякі з них бачили нашу Марʼяну в Таганрозі. За їх словами, вона чим могла, тим допомагала полоненим. Але донька страждає від болів в ногах та спині. До цього вона, на момент теракту, була в Оленівці 4 місяці, та ще певний час – у Донецькому СІЗО. Маю сказати, це лише слова. Прямих підтвердження про минуле та теперішнє місце перебування Марʼяни у нас немає.
— Чи є Ваша донька у списках на обмін?
— Так, є. Ми цього врешті досягли. Але російська сторона поки що відмовляє стосовно її обміну.
Джерело: Особистий архів Віталія
— Ви неодноразово зверталися до правоохоронних органів. України, у Червоний хрест, до ООН, в СБУ України, до Верещук, в Об’єднаний центр з пошуку та звільнення полонених в Женеві, ДНР. Які відповіді від Української влади та самопроголошеної, російської?
— Ми оббивали пороги самопроголошеної влади у Донецькій області. Всюди від їх структур – лише відмова, на більшість листів вони взагалі не відповідають. Дехто з їх працівників взагалі заперечує її перебування у них під контролем. З боку нашої влади є результат звернень — Марʼяна є у списках на обмін. На сьогодні це все, що ми можемо зробити.
— Як сьогодні суспільство може допомогти повернути Марʼяну? Відомо, що українська та світова спільнота підтримує Вашу родину, організовує мітинги, аби бодай якось посприяти визволенню дівчини.
— Це дійсно так. Світ знає про нас, не мовчить. Не бездушні люди виходять з нами на звʼязок, питають дозвіл використання фотографії та історії Марʼяни, роблять відео з її знімками у соціальних мережах, розповсюджують наші публікації про полонену доньку. Серед них є й люди із Росії. Ми нескінченно дякуємо всім. Прошу, не мовчіть про наше горе. Разом ми зможемо повернути всіх наших людей додому. Щиро віримо в це!
