Нещодавно на сайті Верховної Ради було зареєстровано законопроєкт за №3500, поданий нардепами від “Слуги народу” – Денисом Монастирським, В’ячеславом Медяником та Владленом Неклюдовим. Законопроєкт, який займає всього сторінку друкованого тексту, може нанести відчутну шкоду тим залишкам незалежності судової влади, які ще збереглися  в нашій країні.

Практично кожне скасоване рішення будь-якого судді може стати підставою для внесення щодо нього відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань і початку кримінального переслідування судді. При цьому, мотив, з якого апеляційна чи касаційна інстанція скасувала рішення суду попередньої інстанції, не має жодного значення, оскільки мова не йде про справжнє притягнення до відповідальності, лише про одержання важелю тиску на суддів, можливості отримати доступ до матеріалів справ, які перебувають у його провадженні, паралізувати роботу судді, і так до безкінечності.

Звісно, ви могли подумати – “то й що з того – це суддівсько-прокурорська кухня, хай роблять там що захочуть, мене це ніяк не стосується”. Проте, стосується, як прямо, так і опосередковано. Прямо, тому що подібний формат взаємовідносин у стилі “прокуратура підкрадається, суд ховається” [“Крадущийся тигр, затаившийся дракон”] неминуче матиме наслідком затягування часу розгляду справ, який і зараз далеко вийшов за межі як відміряного законом, так і розумного.

Суди, відчуваючи над собою дамоклів меч кримінальної справи, всіляко затягуватимуть з винесенням рішення і намагатимуться виписати його так, щоб перестрахуватися на всі можливі випадки життя (що теж не буде швидко, оскільки судді й так перенавантажені справами через недобір).

У результаті середній строк розгляду справи може збільшитися з кількох місяців-року до будь-яких часових значень. Опосередковано – тому що незалежний суд є першочерговою гарантією того, що ви зможете захистити свої права та відстояти інтереси.

Можна скільки завгодно реформувати судову систему та влаштовувати конкурси з набору суддів, але якщо з моменту винесення свого першого рішення вони попадають до “групи ризику” – жодних позитивних змін ми не дочекаємося. Суд, який постійно живе під страхом кримінальної справи – незалежним не є жодною мірою, хоча б з тієї причини, що рано чи пізно в основу своїх пріоритетів поставить збереження власного життя і кар’єри, а не ті фундаментальні, але маловідчутні повсякдень принципи, на яких має базуватися його діяльність.

Тепер детальніше.

Причиною всього викладеного є пропоноване законопроєктом №3500 розширення змісту статті 375 КК України. Наразі диспозиція частини першої  цієї статті передбачає відповідальність за “постановлення суддею (суддями) свідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови». Законопроєктом 3500 пропонується викласти частину 1 статті 375 у такій редакції: “постановлення суддею (суддями) упередженого судового рішення (вироку, ухвали або постанови), в якому свідомо неправильно застосовано норму матеріального права, або яке постановлено з грубим порушенням норм процесуального права, або в якому  свідомо є невідповідність висновків суду фактичним обставинам справи».

Розглянемо ситуацію на прикладі Кримінального процесуального кодексу. Згідно зі статтею  409 цього кодексу, підставою для скасування або зміни судового рішення при розгляді справи в суді апеляційної інстанції є: невідповідність висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження; істотне порушення вимог кримінального процесуального закону; неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність.

Аналогічні за змістом, хоч і по-іншому сформульовані норми містяться і в інших процесуальних законах – статті 376 Цивільного процесуального кодексу, статті 317 Кодексу адміністративного судочинства, статті 277 Господарського процесуального кодексу. На стадії касаційного оскарження діють схожі норми та ситуація повторюється уже і для рішень судів апеляційної інстанції.

За таких умов скасування рішення суду з мотивів істотного порушення норм процесуального права фактично дає слідчим та прокуратурі універсальну формулу обвинувачення, при чому, жодних зусиль щодо доведення своєї позиції від них не вимагатиметься – фактично всю роботу зробить суд вищої інстанції своїм рішенням (які, починаючи з рішень судів апеляційної інстанції, набувають чинності з моменту їх винесення).

Окремо слід зауважити примітку до законопроєкту №3500. Згідно з нею, рішення суду вважається постановленим з моменту складення суддею його повного тексту та проголошення або надіслання чи вручення хоча б одному учаснику судового провадження, або з моменту приєднання до матеріалів справи належним чином оформленого оригіналу судового рішення.

Те, що у пропонованому законопроєкті судове рішення не має набрати чинності, а достатньо лише його складання та проголошення чи надання учаснику справи, є лише додатковим свідченням того, що насправді мова йде про замах на незалежність суддів, а не про “забезпечення принципу правової визначеності та запобігання тиску на судову владу з боку правоохоронних органів”, як це нам хочуть подати автори законопроєкту в тексті пояснювальної записки, тому що, якщо вже йдеться про кримінальне покарання за винесення неправосудного рішення, то це рішення повинно бути таким, що набрало чинності, тобто здійснило реальний вплив на права та обов’язки учасників справи.

Крім того, така система фактично руйнує принцип ієрархічності судових ланок, оскільки нівелюється роль судів апеляційної та касаційної інстанцій як таких, що забезпечують перегляд рішень судів попередніх інстанцій з метою дотримання законності при встановленні обставин справи та винесенні судових рішень з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Підсумовуючи, хочеться сказати таке. Жодним чином не можна назвати теперішню судову систему України досконалою, ефективною чи такою, що відповідає тим стандартам, які проголошує. Ще менше це можна сказати про діяльність правоохоронних органів, передусім у контексті політичного їх застосування. Проте недоліки судової системи не є причиною знищити те, що хоч трохи, але працює. Незалежність та безсторонність суду – наріжний камінь його ефективної роботи, що полягає в захисті прав та інтересів кожного. Кожне посягання на цю незалежність є посяганням на підвалини правової держави, і як таке, не може бути проігнороване чи злегковажене, зважаючи на те наскільки глобальними для держави та кожного її жителя є наслідки, які воно тягне за собою.