Нетландія Володимира Зеленського

“На мене ніхто не тиснув”, “Приїжджайте в Україну”, “Новий Рябошапка”, “Нікому не дзвоню”, – Володимир Зеленський виглядав як переляканий шкільний хуліган, що виправдовується за розбитий ніс однокласника. Причому, директором школи в цій мізансцені був зовсім не Трамп, цей enfant terrible американської політики. Ні, колективним директором виступали ЗМІ, які спостерігають за публічним самоприниженням Володимира Зеленського.

Самоприниження це було спровоковано необхідністю дезавуювати власні ж слова, які були сказані в приватній розмові з Дональдом Трампом наприкінці липня, відразу після парламентських виборів. Читати стенограму розмови, опублікованої Білим домом на вимогу Конгресу, без почуття іспанського сорому складно. І навіть не через численні розшаркування Зеленського перед Трампом, через слово званим українським президентом учителем.

Маючи справу з егоцентричним соціопатом, який за сумісництвом є президентом США, доводиться займатися грубими лестощами заради досягнення мети. Соромно за інше. За те, як охоче і з радістю Зеленський потрапляє в усі розставлені Трампом капкани. Байден? Та будь ласка, генпрокурор – мій в дошку, все виконаємо. Меркель і Макрон? Туди їх в гойдалку! Нікого крім вас, Дональд, немає в нашому серці. Приїжджайте до Києва. Можемо полетіти на вашому літаку. Він у вас тааакииий крутий!

Пам’ятаєте всіх тих людей, які розповідали про гострий розум і здібності Зеленського? Про те, що образ коміка і забіяки приховує під собою інтелектуальну брилу найбільшого правителя сучасного світу? Продемонстрована стенограма стала дуже гарною ілюстрацією реальних політичних здібностей Зеленського, нагадуючи ручне цуценя лабрадора, яке з радісним вереском прямує назустріч зграї досвідчених вовків.

Не хочеться навіть писати про можливі наслідки цього скандалу. Про втрату довіри у членів Демпартії США, тоді як саме двопартійний консенсус завжди був запорукою нашої підтримки. Про те, що президент України дав втягнути себе у внутрішньоамериканський політичний конфлікт, чого традиціоналістична еліта США ніколи йому не пробачить. Про те, які негативні емоції стосовно нашого президента тепер будуть відчувати лідери Німеччини і Франції. Європейська преса вже рясніє обуреннями.

Написати тут варто все ж про інше. Багато доводилося писати про те, що грати президента в дешевому серіалі і бути ним – це дві різні ролі. І що реальне життя рано чи пізно наздожене героя серіалу. Цей момент настав. І що примітно, настав саме в США. В країні стабільної демократії, розвинених політичних інститутів. У країні з вільною, впливовою і зубастою пресою. У країні, в якій імпічмент президенту ініціює глава парламенту. І де незалежно від ступеня твоєї популярності Конгрес має непорушні повноваження з контролю над твоїми діями.

Володимир Зеленський і Дональд Трамп. Фото із відкритих джерел

У цьому світі дорослої політики, дорослих інститутів і дорослих загроз дитину нагадує не тільки Володимир Зеленський. Дітей, що живуть в своїх фантазіях, нагадують самі українці. Ми всі живемо в країні Нетландії з книг про Пітера Пена.

Тільки в країні загублених дітей ватажком племені може бути обраний самий завзятий хлопчисько, крокодил стане підмогою в полюванні на пірата, а запис зрежисованої розмови з актором буде вважатися гострим інтерв’ю.

У дорослому світі дитину не вибирають лідером, крокодил залишається просто голодною байдужою рептилією, пірат з легкістю відрубає руку підлітку, а журналісти і парламентарії – відрубають голову президенту.

Україна – це Нетландія, що населена дітьми, які сподіваються на диво. І наш Пітер Пен знову залетить в рідне вікно після невдалих гастролей в Америці. Буде найулюбленішим хлопчиком. Буде топати ніжками на піратів і інших “розбійників” під оплески оточуючих. З особливою дитячою жорстокістю покалічить людей. Дасть ще десяток інтерв’ю своїм колегам з юнацької студії самодіяльності. А потім все це різко скінчитися. Корабель перетвориться в картонну коробку. Плащ – в ковдру. А політ – на падіння. Хрестовий похід дітей завжди закінчується якою-небудь трагедією. І шансом на дорослішання. Яким діти, втім, в черговий раз можуть не скористатися.