Було б великим перебільшенням сказати, що промови президента України мають шанси потрапити в аннали історії. За майже 9 місяців президентства Володимира Зеленського багато з нас вже змирилися з його, м’яко кажучи, своєрідним стилем виступів. Однак брифінг за підсумками термінового засідання РНБО у вівторок перевершив найсміливіші очікування навіть таких критиків Зеленського як я.
Рано вранці позиції української армії були атаковані спільниками Росії. В результаті наступу в зоні розведення, а радше відведення українських військ, Україна втратила ще одне життя нашого захисника, поранення отримали четверо бійців. Так само в результаті російської атаки був втрачений український опорно-спостережний пункт на висоті.
Президент відреагував на перший наступ російських військ з 2018 року вельми своєрідно. Відповівши, що ніякі провокації ворога не зупинять його на мирному шляху: “Ми йдемо впевнено, наближаємося до припинення війни і до миру”. В цілому атаці росіян було присвячено приблизно дві хвилини. Після завершення яких, висловивши співчуття загиблому бійцеві, Володимир Зеленський перейшов до питання коронавірусу. І погроз на адресу неназваних партій, які сіють паніку. Погроз так само вельми специфічний – у вигляді обіцянки привезти евакуйованих громадян України до Кончи-Заспи. Як якихось небезпечних шкідників.
За підсумками публічних заяв Зеленського стало зрозуміло, що коронавірус – це не лише захворювання. Це ще й психдіагноз, який надто сильно впливає на розумові здібності окремо взятих лідерів держав.
Адже, здавалося б, сьогоднішня атака ворога повністю розбиває ілюзію миру, в якій Зеленський жив ще три дні тому, коли на Мюнхенській конференції з безпеки вирішив розповісти, що його розум вільний не лише від стратегії, але і від війни. Бо в його голові війна вже давно закінчена. Він навіть погодився на якісь незрозумілі спільні патрулі з “представниками ОРДЛО” на кордоні Росії й України. Заява ця виявилася настільки скандальною, що дезавуювати її довелося і міністру внутрішніх справ Авакову, і секретарю РНБО Олексію Данілову. Вони запевнили, що ні про жодні спільні патрулі з проросійськими бойовиками мова не йде. І що “сила буде лише з українського боку”.
Офіс президента разом з радником секретаря РНБО Сергієм Сивохою готував презентацію “Платформи діалогу і примирення”, і тільки людські жертви змусили перенести цю спробу примирення.
Але чи зрозумів президент, що сталося і навіщо Росія пішла у відкриту атаку на українську армію? У цьому є великі сумніви.
Якщо дивитися на війну з кремлівської дзвіниці, то дії Росії виглядають логічними. Власне кажучи, як і в інших спровокованих Росією конфліктах на пострадянському просторі, Кремль використовує активізацію бойових дій для посилення внутрішньої дестабілізації України. І для провокування нашої влади до прямих переговорів зі своїми маріонетками на окупованих територіях. Саме про це Путін вустами свого прес-секретаря Дмитра Пєскова і вустами глави МЗС Росії Сергія Лаврова говорить вже майже шість років. Хочете миру? Хочете спільних патрулів? Хочете виборів? Говоріть прямо з “бунтівними республіками”! Нас там немає! Але перед цим гарантуйте особливий статус Донбасу в Конституції. І, боронь Боже, не називайте “ЛДНР” якимись особливими районами Луганської та Донецької областей. Мир в українському внутрішньому конфлікті можливий лише в разі визнання особливих прав Донбасу, федералізації. І в цьому питанні Росія звичайно ж може бути посередником. Посередником, для ефективної ролі якого варто відмовитися від антиросійської риторики і зняття санкцій.
Здавалося б, Зеленський підіграє цим сигналам Кремля. Він не називає Росію агресором. Він продовжує називати бойові дії російської армії “провокацією тієї сторони”. І як бульдозер, пробиратися крізь в’язке болото політики, вважає за краще нести своє послання миру українцям і міжнародним партнерам без огляду на всі перешкоди у вигляді пеньків і трясовини. І в принципі поводиться так, ніби в Україні справді відбувається внутрішній конфлікт, а не зовнішня агресія. Чим непомірно дратує пасіонарну патріотичну меншість. Однак, вражає, що при цьому Зеленський ніяк не може погодитися з російською версією того, що відбувається. І засвоїти, що капітуляція можлива виключно на російських умовах.
Зеленський вічно виписує реверанси Путіну. Заглядає йому в очі з різних ракурсів. І говорить про те, що в цих очах він бачить не українську кров і бажання відновити померлу імперію, а бажання миру. Геть не розуміючи сигналів від російського керівництва. Сигналів, які правильно розшифрував би професійний політик, який сам володіє цією майстерністю. Адже ранкова атака – це просто попередження Кремля про те, що чекає на Зеленського в разі, якщо він не погодиться з російською версією того, що відбувається.
Володимир Зеленський унікальний тим, що в зацикленості на власній особі він вірить не в об’єктивні дані розвідки, а в світ, який сконструював у власній фантазії.
Світ цей парадоксально інтегрує в собі суперечливі поняття. Прагнення Путіна миру і обстріли. Атаки на “войовничу меншість” і подяку за захист країни на адресу її ж. Зниження інтенсивності міжнародних комунікацій і водночас вимоги зберегти санкції. Ця реальність в голові першої особи України настільки сильна, що пробити її бар’єр не здатна жодна об’єктивна реальність фактів. І тут Зеленський чимось нагадує короля-шизофреніка з безсмертної п’єси Євгенія Шварца “Звичайне диво”. Благодушного тирана, який хоче труїти всіх навколо отрутою при першій же зустрічі, і доброті якого заважає виключно погана спадковість.
У цьому фантазійному світі можливо все. І президента зовсім не цікавить, що думає про ці фантазії українське суспільство або особисто Володимир Путін. Який прагне не спільних патрулів на кордоні, а того, щоб кордон назавжди залишалася під контролем його військ, а Україна нарешті стала головним діамантом в його короні.
Подальші дії Кремля зрозумілі. За відмову капітулювати перед обличчям Кремля Путін вважатиме Зеленського просто вертким брехуном. А отже найближчим часом на нас чекають нові атаки й жертви. Так само, як і нові пачки компромату з Оману, або з інших таємних переговорів, в які Зеленський дозволив себе втягнути.Значно важливішим питанням залишається питання про те, чи зможе Володимир Зеленський розплющити очі й побачити всю загрозливу міру навислої над ним і нами небезпеки. Чи зуміє зрозуміти, що “войовнича меншість”, що кидає своє життя заради оборони України — його єдина надія на збереження держави та власної влади. Або, перебуваючи в летаргії, прокинеться лише в день початку широкомасштабної війни. Лише для того, щоб втратити владу.