Було б великим перебільшенням сказати, що промови президента України мають шанси потрапити в  аннали історії. За майже 9 місяців президентства Володимира Зеленського багато з нас вже змирилися з його, м’яко кажучи, своєрідним стилем виступів. Однак брифінг за підсумками термінового засідання РНБО у вівторок перевершив найсміливіші очікування навіть таких критиків Зеленського як я.

Рано вранці позиції української армії були атаковані спільниками Росії. В результаті наступу в зоні розведення, а радше відведення українських військ, Україна втратила ще одне життя нашого захисника, поранення отримали четверо бійців. Так само в результаті російської атаки був втрачений український опорно-спостережний пункт на висоті.

Президент відреагував на перший наступ російських військ з 2018 року вельми своєрідно. Відповівши, що ніякі провокації ворога не зупинять його на мирному шляху: “Ми йдемо впевнено, наближаємося до припинення війни і до миру”. В цілому атаці росіян було присвячено приблизно дві хвилини. Після завершення  яких, висловивши співчуття загиблому бійцеві,  Володимир Зеленський перейшов до питання коронавірусу. І погроз на адресу неназваних партій, які сіють паніку. Погроз так само вельми специфічний – у вигляді обіцянки привезти евакуйованих громадян України до  Кончи-Заспи. Як якихось небезпечних шкідників.

За підсумками публічних заяв Зеленського стало зрозуміло, що коронавірус – це не лише  захворювання. Це ще й  психдіагноз, який надто  сильно впливає на розумові здібності окремо взятих лідерів держав.

Адже, здавалося б, сьогоднішня атака ворога повністю розбиває ілюзію миру, в якій Зеленський жив ще три дні тому, коли на Мюнхенській конференції з безпеки вирішив розповісти, що його розум вільний не лише  від стратегії, але і від війни. Бо в його голові війна вже давно закінчена. Він навіть погодився на якісь незрозумілі спільні патрулі з “представниками ОРДЛО” на кордоні Росії й  України. Заява ця  виявилася настільки скандальною, що дезавуювати її довелося і міністру внутрішніх справ Авакову,  і секретарю РНБО Олексію Данілову. Вони запевнили, що ні про жодні  спільні патрулі з проросійськими бойовиками мова не йде. І що “сила буде  лише  з українського боку”.

Офіс президента разом з радником секретаря РНБО Сергієм  Сивохою готував презентацію “Платформи діалогу і примирення”, і тільки людські жертви змусили перенести цю спробу примирення.

Але чи зрозумів президент, що сталося і навіщо Росія пішла у відкриту атаку на українську армію? У цьому є великі сумніви.

Якщо дивитися на війну з кремлівської дзвіниці, то дії Росії виглядають логічними. Власне кажучи, як і в інших спровокованих Росією конфліктах на пострадянському просторі, Кремль використовує активізацію бойових дій  для посилення внутрішньої дестабілізації України. І для провокування нашої влади до прямих переговорів зі своїми маріонетками на окупованих територіях. Саме про це Путін  вустами свого прес-секретаря Дмитра Пєскова  і вустами глави МЗС Росії Сергія Лаврова говорить  вже майже шість років. Хочете миру? Хочете спільних патрулів? Хочете виборів? Говоріть прямо з “бунтівними республіками”! Нас там немає! Але перед цим гарантуйте особливий статус Донбасу в Конституції. І, боронь Боже, не називайте “ЛДНР” якимись особливими районами Луганської та Донецької областей. Мир в українському внутрішньому конфлікті можливий лише  в разі визнання особливих прав Донбасу, федералізації. І в цьому питанні Росія звичайно ж може бути посередником. Посередником, для ефективної ролі якого варто відмовитися від антиросійської риторики і зняття санкцій.

Здавалося б, Зеленський підіграє цим сигналам Кремля. Він  не називає Росію агресором. Він продовжує називати бойові дії російської армії “провокацією тієї сторони”. І як бульдозер, пробиратися крізь в’язке болото політики, вважає за краще нести своє послання миру українцям і міжнародним партнерам без огляду на всі перешкоди у вигляді пеньків і трясовини. І в принципі поводиться так, ніби в Україні справді відбувається внутрішній конфлікт, а не зовнішня агресія. Чим непомірно дратує пасіонарну патріотичну меншість. Однак, вражає, що  при цьому Зеленський ніяк не може погодитися з російською версією того, що відбувається. І засвоїти, що капітуляція можлива виключно на російських умовах.

Зеленський вічно виписує реверанси Путіну. Заглядає йому в очі з різних ракурсів. І говорить про те, що в цих очах він бачить не українську кров і бажання відновити померлу імперію, а бажання миру. Геть не розуміючи сигналів від російського керівництва. Сигналів, які правильно розшифрував би професійний політик, який  сам володіє цією майстерністю. Адже ранкова атака – це просто попередження Кремля про те, що чекає на  Зеленського в разі, якщо він не погодиться з російською версією того, що відбувається.

Володимир Зеленський унікальний тим, що в зацикленості на власній особі він вірить не в об’єктивні дані  розвідки, а в світ, який сконструював у власній фантазії.

Світ цей парадоксально інтегрує в собі суперечливі поняття. Прагнення Путіна  миру і обстріли. Атаки на “войовничу меншість” і подяку за захист країни на адресу її ж. Зниження інтенсивності міжнародних комунікацій і водночас вимоги зберегти санкції. Ця реальність в голові першої особи України настільки сильна, що пробити її бар’єр не здатна жодна об’єктивна реальність фактів.  І тут Зеленський чимось нагадує короля-шизофреніка з безсмертної п’єси Євгенія Шварца “Звичайне диво”. Благодушного тирана, який хоче труїти всіх навколо отрутою при першій же зустрічі, і доброті якого заважає виключно погана спадковість.

У цьому фантазійному світі можливо все. І  президента зовсім не цікавить, що думає про ці фантазії українське суспільство  або особисто Володимир Путін. Який прагне не   спільних патрулів на кордоні, а   того, щоб кордон назавжди залишалася під контролем його військ, а Україна нарешті стала головним діамантом в його короні.

Подальші дії Кремля зрозумілі. За відмову капітулювати перед обличчям Кремля Путін вважатиме Зеленського просто вертким брехуном. А отже  найближчим часом на  нас чекають нові атаки й  жертви. Так само,  як і нові пачки компромату з Оману, або з інших таємних переговорів, в які Зеленський дозволив себе втягнути.Значно важливішим питанням залишається питання про те, чи зможе Володимир Зеленський розплющити очі й побачити всю загрозливу міру навислої над ним і нами небезпеки. Чи зуміє зрозуміти, що “войовнича меншість”, що кидає своє життя заради оборони України — його єдина надія на збереження держави та власної влади. Або, перебуваючи в летаргії, прокинеться лише в день початку широкомасштабної війни. Лише  для того, щоб втратити владу.