Звісно, можна зробити зауваження, що й до 1945 року у світі відбувались юридично значущі події. Наприклад, близько 1750 року до нашої ери був прийнятий кодекс законів вавилонського царя Хамурапі, якому досі присвячується чимало навчальних годин на юридичних факультетах. Або 529 рік нашої ери – був оприлюднений кодекс римського імператора Юстиніана, який до 534 року трансформувався у зведення «Corpus iuris civilis», яке своєю чергою є класичним прикладом як тяглості нормативно-правових актів у часі, так і їх видозміни вслід за видозміною суспільних відносин, а також одним з основоположних нормативних актів в історії римського, та, як наслідок, європейського права. Можна згадати й «Руську правду», яка датується XI-XII століттям та є однією з основоположних пам’яток правового регулювання суспільних відносин на українських землях.

Чому в ДБР приділили майже три повних сторінки тексту установчим документам ООН, проігнорувавши решту нормативних документів, які також не мають жодного стосунку до справи – відомо лише ДБР. Зрештою, хоча б ООН, а не ОСББ. Саме тому ті сторінки, на яких ідеться про історію російської агресії в Україні та мету і завдання Л/ДНР ми пропустимо і перейдемо до суті – дій міністра Демчишина та їх юридичної кваліфікації з точки зору ДБР.

Зробімо лише одну невеличку позначку на полях – як стверджують на сторінці 7 підозри слідчий та прокурор, метою та одним із завдань терористичних організацій ДНР та ЛНР є “зміна меж території та державного кордону Україн”. Трохи згодом ми до цього повернемось.

А поки що розглянемо норми частини 1 статті 111 та частини 1 статті 258-3 Кримінального кодексу України, які інкримінують ексміністру. Перша передбачає відповідальність за скоєння діяння, умисно вчиненого громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України: перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту, шпигунство, надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України.

Обов’язково перекладемо це з юридичної на українську, але спершу ще трохи юридичної. Стаття 2 КК України встановлює, що для притягнення особи до кримінальної відповідальності мають бути дотримані такі умови:

  • скоєння самого діяння (у формі дії чи бездіяльності);
  • відповідне правопорушення передбачене Кримінальним кодексом;
  • у діях особи, яка його скоїла, наявні всі необхідні елементи складу злочину.

Своєю чергою, елементами складу злочину є:

  • суб’єкт (особа, яка скоїла злочин, повинна відповідати певним критеріям: вік, психічний стан, спеціальний статус тощо);
  • об’єкт (правопорушення спрямоване на конкретні суспільні відносини, стан, блага, інтереси тощо);
  • суб’єктивна сторона (психологічне ставлення порушника до скоєного діяння, його мотив, мета, вина, стан);
  • об’єктивна сторона (саме суспільно-небезпечне діяння, його наслідки, причинно-наслідковий зв’язок між ними, спосіб, місце та час скоєння правопорушення).

Якщо хоч один елемент відсутній, або не відповідає конкретній статті КК України – підстав для притягнення до відповідальності не буде. Є ще деякі нюанси (наприклад, щодо готування чи замаху на злочин, злочинів з матеріальним та формальним складом, але для розуміння проблеми з підозрою ексміністру Демчишину достатньо й цього).

Статті 23-25 КК України містять визначення вини як складової суб’єктивної сторони злочину, та її форм. Отже, вина – це психічне ставлення особи до її діяння та його наслідків, виражене у формі умислу або необережності. Своєю чергою, умисел та необережність діляться на два підвиди:

  • прямий умисел – коли особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки та бажала їх настання;
  • непрямий умисел – те ж саме, але настання суспільно небезпечних наслідків особа не бажала, хоч і припускала їх настання;
  • необережність у формі самовпевненості – особа передбачала можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, але легковажно розраховувала на їх відвернення;
  • необережність у формі недбалості – особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння, хоча повинна була і могла їх передбачити.

Отже, обіцяний переклад. Зі змісту частини 1 статті 111 КК України можна дійти висновку, що обов’язковим елементом складу злочину за даною статтею є прямий умисел саме на заподіяння шкоди суверенітетові, територіальній цілісності, обороноздатності чи безпеці України. Тобто – особа повинна була усвідомлювати небезпечність свого діяння, розуміти його наслідки та прямо бажати настання саме таких наслідків. Державна зрада вчинена з необережності (у будь-якому з її підвидів), як і за непрямого умислу, злочином не вважатиметься.

До чого це все? Суть у тому, що доказування саме прямого умислу є досить нетривіальним завданням, оскільки передбачає доказування конкретного суб’єктивного сприйняття особою певних обставин. Насамперед у ситуації, коли підозрюваний вчиняв дії, які належали до сфери його повноважень і завдань. Своєю чергою ДБР, присвятивши три сторінки статутним документам ООН, не присвятили жодної з них обґрунтуванню наявності в діях Володимира Демчишина прямого умислу на скоєння державної зради. До того ж у підозрі зазначається, що вугілля, навколо якого розгортається вся ця історія, Україна все ж отримала.

Всі ті ж проблеми актуальні й для другої статті, інкримінованої Демчишину – частини 1 статті 258-3 КК України, яка передбачає відповідальність за створення терористичної групи чи організації, керівництво, участь у ній, або сприяння створенню чи діяльності терористичної групи чи терористичної організації.

За цією статтею для утворення складу злочину також потрібна наявність прямого умислу, саме на сприяння діяльності терористичної організації, тоді як опублікована підозра не містить аргументів на користь того, що підозрюваний керувався саме такими мотивами, а не, приміром, бажанням виконати свої посадові обов’язки.

Тут може виникнути логічне запитання – якщо інкриміновані діяння так складно довести до обвинувального вироку, а дії підозрюваного, які за версією слідства є злочинами, – водночас є виконанням ексміністром своїх прямих обов’язків, то чому ж слідчі та прокурори вирішили все ж підписати підозру та вручити ексміністру Демчишину?

Відповідь на це запитання можна знайти, якщо розглядати опубліковану підозру не з юридичної, а з медійно-політичної точки зору. Адже це в суді потрібно доводити свою позицію, змагатись з опонентами, обґрунтовувати свої твердження доказами… Натомість у пресреліз можна вписати майже будь-що, ризикуючи хіба що отримати позов про спростування невірогідної інформації, та й то – лише у разі, якщо зазначати конкретні прізвища людей, які такий позов можуть ініціювати та виграти.

Тому текст підозри ексміністру Демчишину містить дуже мало тексту про самого Володимира Демчишина і його дії, але дуже багато тексту про “найвище політичне керівництво України” (але без жодних прізвищ), Л/ДНР, Росію як агресора, статутні документи ООН та Віктора Медведчука, який і без того уже перебуває під домашнім арештом. Власне, якщо скоротити весь цей текст, до тієї частини, яка стосується ексміністра енергетики та інкримінованих йому злочинів, то замість 22-сторінок формату А4 він міг би поміститися на листівці.

 

Втім, є інший бік медалі. Припустимо, що в ДБР і ОГП справді відповідально виконали свою роботу, дотримуючись принципів політичної нейтральності та неупередженості. Припустимо, що навіть зібрали докази того, що ексміністру інкримінують, а суд, оцінивши їх, вирішить, що докази є достатньо переконливими для обвинувального вироку…

Зацитуємо текст підозри, сторінки 4-5: «…у період березня-травня 20114 року на території Донецької та Луганської областей створені терористичні організації – «Донецька народна республіка» та «Луганська народна республіка»…, метою діяльності яких є, у тому числі зміна меж території та державного кордону України на порушення порядку, встановленого Конституцією України». І як і ДБР, звернемось до історії, але новітньої.

У 2019 році за ініціативи президента Володимира Зеленського відбулось відведення українських військ з раніше займаних позицій в зоні ООС – селах Золоте, Петрівське та Станиця Луганська. На практиці це виглядало як відступ ЗСУ з раніше займаних і укріплених позицій. Як наслідок, частина території України вийшла з-під контролю уряду і Збройних Сил України.

Тепер перефразуємо попередній абзац мовою підозр Державного бюро розслідувань: “У червні-грудні 2019 року підозрюваним, який на той час обіймав посаду президента України, використовуючи своє посадове становище та вплив на підпорядкованих осіб, було реалізовано злочинний умисел, спрямований на умисне заподіяння шкоди територіальній цілісності та недоторканості, обороноздатності, державній безпеці України. Внаслідок ініційованих підозрюваним дій, а саме, залишення раніше займаних та обладнаних для оборони позицій, переміщення підрозділів Збройних Сил України від лінії зіткнення з незаконними збройними формуваннями, тодішнім президентом України, за попередньою змовою з групою осіб, не встановлених слідством, було надано сприяння терористичним організаціям “Донецька народна республіка” та “Луганська народна республіка” у реалізації їх мети – зміні меж території України на порушення порядку, встановленого Конституцією України”.

Звучить неймовірно? Хтозна…

Утім, поки що такий варіант не на часі – конституційний імунітет надійно захищає президента від кримінального переслідування на час здійснення ним повноважень. Чого не можна сказати про решту причетних до цієї справи осіб, якщо виявиться, що вони, наприклад, зловжили своїми повноваженнями, чи притягнули завідомо невинного до кримінальної відповідальності (актуально для слідчих, прокурорів та інших уповноважених осіб).