«Північний потік-2» та українські гарантії

Заступниця державного секретаря США Вікторія Нуланд повідомила у Сенаті, що Німеччина зобов’язалася вживати заходів у разі спроб Кремля використовувати енергоносії як зброю проти України. Йдеться перш за все про обмеження експорту російських енергоносіїв до Європи.

Одночасно США і Німеччина збираються наполягати на продовженні договору про транзит російського газу через Україну ще на 10 років після закінчення чинного контракту у 2024 році. Яким чином Вашингтон і Берлін збираються цього досягти, поки що незрозуміло. Але в будь-якому випадку дипломатична карусель вже закрутилася: Ангела Меркель подзвонила Володимиру Путіну, а у Вашингтоні нарешті оголосили дату приїзду українського президента Володимира Зеленського до американської столиці.

І зрозуміло, що напередодні цієї поїздки Зеленський просто буде змушений відмовитися від прямої критики американських рішень – незалежно від того, дійсно цього вимагали від української влади у Вашингтоні, як стверджує інформоване американське видання Politico – чи ні. Все це означає найголовніше – “Північний потік-2” буде добудовано найближчим часом.

І найголовнішим питанням стають навіть не американсько-німецькі домовленості, а те, чи втратить Україна свій транзитний статус технологічно? Простіше кажучи, чи зможе “Газпром” після добудови “Північного потоку-2” обійтися без української труби?

Якраз у день приїзду Меркель до Сполучених Штатів Німеччина остаточно програла Польщі суд, який стосувався заповнюваності газопроводу Opal – одного з відгалужень “Північного потоку-1”.

Ще у 2009 році німецький національний регулятор зажадав, щоб російська газова монополія перепродавала половину транзитних обсягів, але “Газпром” відмовився, і половину потужностей цього газопроводу було заморожено.

Доступ ще до 30% труби “Газпром” отримав у 2016 році, коли Єврокомісія дозволила йому брати участь у аукціонах на поставки. Але Польща відразу оскаржила це рішення, у 2019 році суд ЄС став на бік Варшави, і монополія знову втратила доступ до 50% потужностей газопроводу.

З цього моменту “Газпрому” вдавалося зберігати повне завантаження “Північного потоку” (в 2020 році по ньому було поставлено понад 59 млрд кубометрів газу) тільки завдяки перенаправленню обсягів до сухопутного відведення від споруджуваного “Північного потоку-2” Eugal.

Але коли “Північний потік-2” буде запущено, дефіцит потужностей Opal стане відчутним. І найважливіше – ситуація із неповним завантаженням “Північного потоку-1” може стати важливим прецедентом і для “Північного потоку-2”. Тому для “Газпрому” зараз найголовніше – це навіть не домогтися закінчення добудови “Північного потоку-2”.

Для “Газпрому” важливо отримати 100-процентний, а не 50-відсотковий доступ до нової труби. Причому зробити це потрібно до жовтня – періоду, коли при владі в Німеччині буде перебувати коаліційний уряд ХДС/ХСС і соціал-демократів на чолі з Ангелою Меркель.

Тому що є серйозна ймовірність того, що після парламентських виборів у Німеччині, коли коаліційним партнером християнських демократів цілком ймовірно зможе стати партія “Зелених”, яка виступає проти “Північного потоку-2”, за обмеження доступу “Газпрому” до газопроводу виступить вже новий німецький уряд.

Першу спробу домогтися такого стовідсоткового доступу “Газпром” зробив, коли компанія-оператор “Північного потоку-2” звернулася до суду з вимогою отримати виключення з норм Енергетичної хартії ЄС на тій підставі, що на травень 2019 року газопровід був завершений “в інвестиційному сенсі” – тобто на папері. Рішення суду у Дюссельдофі очікують 25 серпня, якраз на наступний день після святкування 30-річчя незалежності України. І спостерігачі вважають, що шанси виграти цей суд у “Газпрому” є дуже малими.

Тому “Газпром” одночасно з очікуванням судового рішення намагається акредитуватися у Німеччині як незалежний оператор. Це допущена законодавством ЄС форма поділу видів діяльності, поширена у Німеччині. У межах цієї моделі “Газпром” зможе залишитися власником “Північного потоку-2”, але з обмеженнями. Однак для цього потрібно пройти відповідну сертифікацію в Німеччині – й узгоджену з Єврокомісією. І гарантій успіху тут теж немає.

Отже, на сьогоднішній день “Газпром” може використовувати тільки половину потужностей відгалуження Opal. Якщо до того ж він зможе використовувати тільки половину потужностей “Північного потоку-2”, йому не вдасться відмовитися від транзиту по українській газотранспортній системі. І найголовнішим, я б навіть сказав, принциповим питанням є сертифікація “Північного потоку-2”. І цілком можливо, що у Берліні можуть бажати погодитися із сертифікацією “Північного потоку-2” – але в обмін на продовження Росією транзитної угоди з Україною ще до такої сертифікації або одночасно з нею.

Однак наскільки може довіряти таким гарантіям Україна? Уявімо собі такий варіант. Сторони все ж досягають угоди. “Північний потік-2” отримує можливість працювати на повну потужність, але одночасно Україна і Росія приходять до нової транзитної угоди за посередництва Німеччини та США. При цьому узгоджується і питання компенсацій Україні за втрачені обсяги транзиту.

На місці українських керівників я б не поспішав у цьому випадку відкорковувати шампанське. Тому що вже через кілька місяців після цієї угоди у Росії можуть, наприклад, оголосити про аварію на газопроводі, через який поставляється газ по українській ГТС, і про необхідність зайнятися його ремонтом. Або аварія станеться, як про те попереджав колишній міністр внутрішніх справ України Арсен Аваков, вже на українській частині газопроводу внаслідок спланованої диверсії.

Якщо такого роду несправність станеться у зимові місяці, коли країни Європи критично потребують російських поставок, доведеться ухвалювати тимчасове рішення про збільшення поставок по альтернативних маршрутах до закінчення ремонту “поламаного” газогону. Свого часу “Газпром” успішно застосовував цю тактику у своїх відносинах з Туркменістаном – і в результаті змусив Ашхабад відмовитися від вимог підвищити ціни на туркменський газ, який транспортується по російських газопроводах. З Європейським Союзом російське керівництво може зіграти у ту ж саму гру.

Саме тому питання добудови “Північного потоку-2” – це питання не тільки грошей, але й безпеки України. Нам ще належить зрозуміти, чому до прихильників такої позиції – а серед них було чимало впливових американських і німецьких політиків – не дослухалися ані в Берліні, ані у Вашингтоні.