Новина про побиття поліцейськими художника Дмитра Бугайчука не те щоб могла когось сьогодні здивувати. Врешті-решт, не застрелили, розважаючись у стані алкогольного сп’яніння, не зґвалтували у відділенні, не катували з метою отримання зізнання, не намагаються притягнути до кримінальної відповідальності за участь у мирному протесті – і то добре.

Про більшість подібних випадків широкий загал ніколи не дізнається, навіть в епоху соцмереж, якісних камер у кожному гаджеті та високошвидкісного мобільного інтернету. Однак цього разу щось пішло не так, і свавілля поліції отримало неабиякий розголос. У ніч з 18 на 19 травня у Києві співробітники поліції затримали чоловіка. За відомими даними, процедура затримання почалась з того, що в момент спілкування з друзями його попросили підійти до поліцейського авто, а на логічне і законне запитання про причини такого наказу – вдарили в обличчя.

Звучить наче зла іронія або невдалий жарт, але порушення починаються вже тут. І йдеться не про удар в обличчя, а про те, що частина 3 статті 18 Закону “Про Національну поліцію” при звертанні до особи (і в протилежному випадку також, це важливо) передбачає обов’язок поліцейського назвати своє прізвище, посаду, спеціальне звання та пред’явити на її вимогу службове посвідчення, надавши можливість ознайомитися з викладеною в ньому інформацією, не випускаючи його з рук.

Можливо, якби правоохоронці дотримались цих базових вимог їхнього профільного закону, всієї подальшої ситуації, службового розслідування (якщо воно буде, що далеко не факт) і навіть цієї статті їм вдалось би уникнути. Цікаво, чи задумувались вони про це колись?

Оскільки затриманням є не лише фізична протидія вільному переміщенню, а саме ситуація, за якої особа під дією наказу або сили була позбавлена можливості вільно пересуватись, будучи змушеною залишатись поряд з уповноваженою особою або в місці нею визначеному, то слід поглянути на норми статті 37 Закону “Про Національну поліцію”, які й окреслюють рамки повноважень поліції в таких ситуаціях. А там вказано, що, по-перше: підстави затримання повинні відповідати приписам Конституції, Кримінального процесуального кодексу та Кодексу про адміністративні правопорушення, а по-друге: що тимчасове обмеження пересування особи має базуватись виключно на необхідності застосувати саме цей захід, інакше воно має бути негайно припинено.

Що ж за підстави передбачено трьома вищезгаданими нормативно-правовими актами? КУпАП у статті 260 вказує, що затримання допускається лише у випадках, коли вичерпано інші заходи впливу, встановлення особи тощо. Вочевидь, ці умови не виконувались у випадку, який ми розглядаємо, оскільки для вичерпання усіх інших заходів впливу поліцейські мали б щонайменше виконати вимоги закону і представитись за встановленою формою, а тоді вже, можливо, мали б підстави здійснити затримання в рамках КУпАП.

Норми статті 208 КПК нам кажуть, що затримання уповноваженою особою без ухвали слідчого судді чи суду допускається лише: якщо цю особу застали під час вчинення злочину або замаху на його вчинення, або якщо безпосередньо після вчинення злочину очевидець, або сукупність очевидних ознак вказують на те, що саме ця особа щойно вчинила злочин, або якщо є обґрунтовані підстави вважати, що можлива втеча з метою ухилення від кримінальної відповідальності (тільки для тяжких і особливо тяжких злочинів). Окрім того, що це не звільняє працівників поліції від обов’язку представитись, передбаченого профільним законом, у ситуації, що розглядається, вочевидь не були дотримані умови, за яких могли виникнути підстави для застосування затримання особи в рамках статті 208 КПК України.

Ну і, нарешті, Конституція України каже, що уповноважені законом органи можуть застосовувати затримання у разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити. Попри очевидну відсутність такої нагальної необхідності у ситуації, що розглядається, в Конституції є ще й маленьке уточнення – “кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз’яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правничою допомогою захисника”. Як видно на відео з місця подій – працівники поліції були надзвичайно далекі від дотримання цих конституційних приписів.

Повернімось до норм Закону “Про Національну поліцію”, оскільки частина 5 статті 29 цього закону вказує, що шкода, заподіяна правам і свободам людини, інтересам суспільства чи держави, не може перевищувати блага, або загрози, для захисту чи відвернення яких його було застосовано. На відео з місця подій ми бачимо, що затриманий не чинив спротиву, не намагався вступити в конфлікт з поліцейським тощо. За таких умов є очевидною надмірність застосованого поліцією заходу, оскільки загроза з боку затриманого була відсутня, а стаття 3 Конституції чітко вказує, що людина, її життя та здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Натомість поліцейський з якогось дива почав душити вже знерухомленого чоловіка, сидячи у нього на спині. Цей факт “трохи” порушує приписи частин 4 і 5 статті 29 Закону “Про Національну поліцію”, де йдеться про необхідність (коли застосування іншого заходу є неможливим або неефективним) та пропорційність вжитих заходів. “Трохи” – це настільки, що може стати самостійним складом злочину, за рамками всіх інших дій поліцейських, які явно можуть бути кваліфіковані як злочин, передбачений нормами частини 2 статті 365 Кримінального кодексу України.

Все, що ми мали сумнівне задоволення спостерігати на відео з місця подій, містить ознаки умисного вчинення працівником правоохоронного органу таких дій, які явно виходять за межі наданих йому прав та повноважень, які завдали істотної шкоди охоронюваним законом правам та інтересам громадянина, та які супроводжувались насильством та болісними й такими, що ображають особисту гідність потерпілого, діями. Простіше кажучи – перевищення влади або службових повноважень працівником правоохоронного органу, та сама стаття 365 КК України, зокрема, частина 2, яка передбачає покарання у вигляді позбавлення волі на строк від трьох до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років.

Такі справи. Як ми також знаємо, поліцейський Владислав Іоанно, який з перевищенням повноважень затримав та наніс тілесні ушкодження потерпілому Дмитру Бугайчуку, вже не вперше стає фігурантом подібного скандалу. Раніше він уже нападав на працівників ЗМІ, однак з якихось причин його не було притягнуто до кримінальної відповідальності за статтею Кримінального кодексу України, а лише до дисциплінарної.

Крім того, він неодноразово вчиняв дії, які також можуть бути кваліфіковані як перевищення службових повноважень, однак так само зумів уникнути відповідальності за свої вчинки.

Подібні явища чи не найкраще характеризують сучасний стан правоохоронної системи України. Звісно, неможливо сподіватись, що до лав поліції не потраплятимуть подібні особи. Однак саме відсутність реакції з боку керівництва Національної поліції на регулярні повторення подібних ситуацій є найкращим маркером того, що ми маємо справу не з “ексцесом виконавця”, а із постійним ігноруванням системної проблеми в правоохоронних органах.