Український захисник Іван Тарн зазнав поранення внаслідок боїв за Бахмут та переніс ампутацію нижньої частини ноги. Іван тривалий час мешкав у Європі, де зміг реалізувати власний бізнес, створивши підґрунтя для подальшого розвитку. Проте у 2020 році він повернувся до України через патріотичні переконання, направивши власні сили у напрямку медичного забезпечення. Після 24-го лютого Іван посів чітку позицію – боронити державу. Сьогодні захисник проходить реабілітацію та не покидає намірів повернутися на фронт.
Фото: особистий архів Івана
Про поклик до батьківщини крізь роки, щире братерство на полі бою, відстоювання українцями цінностей для усього світу, а також про чоловіків, які використовують український паспорт для отримання гуманітарної допомоги за кордоном – в інтерв’ю Івана для #Букв.
– Іване, яким був головний вектор Вашого життя до повномасштабного вторгнення? Зважаючи на реалізацію власного бізнесу у Європі, чому врешті вирішили піти у військову справу?
– В Європі я прожив загалом 21 рік, більшість часу – в Бельгії, де власне навчався, працював і побудував власний бізнес. Декілька років прослужив у Французькому легіоні, у 2-му парашутному полку у Кальві, деякий час жив у Голландії. В легіоні я служив фактично одразу після школи. Тоді я спочатку почав працювати і за пів року отримав хорошу позицію в офісі логістичної компанії, але зрозумів, що офісна робота за графіком не для мене. Тому й вирішив шукати пригод. Останнім часом, до повномасштабного вторгнення, займався бізнесом в різних сферах, починаючи від будівництва і клінінгу – до бізнес-консультацій із ведення малого бізнесу.
Фото: особистий архів Івана
– Врешті, що стало основною передумовою повернення до України? Якою Ви вбачали власні перспективи на батьківщині? Перейнявши закордонний досвід, чи прагнули до конкретних змін в рідній країні?
– Я затримався в Україні під час періоду коронавірусного карантину. Це було вперше за багато років, коли я провів декілька місяців в Україні, і вона мене більше не відпускала. Я почав жити на дві країни і переводити бізнес на дистанційне керування. Також під час пандемії, на основі компанії, яку я вів із партнером, унікальним українським хірургом, який також багато років проживає у Бельгії, утворився благодійний проєкт медичного напрямку. Нам вдалось поставити апарати штучної вентиляції легень та кисневі генератори у різні лікарні Тернопільської області. По закінченню пандемії і особливо на початку повномасштабного вторгнення переключились на ВАК-терапію [ред: методика лікування ран, яка передбачає використання від’ємного тиску для очищення поверхні рани і прискорення загоєння], мій товариш, Ігор – великий спеціаліст у цій сфері. Ми привозили ВАК-апарати, а Ігор навчав, як їх використовувати. Зараз ця терапія рятує нашим захисникам кінцівки. Я, до речі, і сам лежав під одним із тих апаратів, що приїхали з Бельгії.
– Повернімося до рішення боронити рідну землю на фронті. Як змінилося Ваше життя далі? Передусім, якою Ви відчували власну місію у війні, і що стало для Вас точкою опори на лінії фронту?
– Я на службі з квітня 2022 року. Перші тижні повномасштабного вторгнення займався евакуацією до кордону цивільних, а також низкою волонтерських проєктів. Знаєте, в мене передусім є відчуття відповідальності за побратимів. Незалежно від того, з яких міркувань людина вирішує йти воювати в бою, ти воюєш за побратима справа від тебе і зліва, бо розумієш, що розраховувати можна тільки на них. І вони на тебе також розраховують.
Фото: особистий архів Івана
– Ви дуже щиро почали говорити про побратимів, тож хочеться детальніше акцентувати на значенні цього “братерства” на полі бою. Чи є історії, пов’язані з побратимами, що безпосередньо сформували Ваше бачення?
– Побратим – це той, на кого ти можеш покластися навіть більше, ніж на себе. Бо один в полі – не воїн. Я впевнений, що це братерство – це наша зброя номер один від цієї навали орків. Є історія, пов’язана з моїм побратимом – хлопцем, якому 24 роки, і який є чемпіоном світу з кікбоксингу. Він одружився перед Новим роком і замість медового місяця поїхав з нами у Бахмут…
Я ніколи не забуду, як зазнав травми, і як ми виходили до евакуації. Для мене Бахмут – моменти життя, які запамʼятаються назавжди. Я зазнав поранення, підірвався на протипіхотній міні, коли ніс на ношах пораненого побратима. Після того, як мені наклали турнікет і доповіли про травму, мій побратим “Циган” взяв мене на плечі і ніс на собі. Через метрів 200 він також наступив на міну, ми обоє повалились на землю. Цього разу вже я накладав йому турнікет. З допомогою побратимів, які зняли першого пораненого з ношей і взяли на плечі, ми, шкандибаючи, подолали кілометр до евакуаційної машини.
Фото: особистий архів Івана
– Іване, розуміємо, що кожна історія порятунку – це не лише про друге життя, а про й нову боротьбу за його становлення. Що є найтяжчим викликом на цьому етапі? Зважаючи на гостро виражене відчуття обов’язку, чи є думки щодо продовження військової справи?
– Звісно, після побачених жорстоких картин війни, безслідно це не минає – як у моральному, так і у фізичному плані. Але, особисто для мене, сьогодні найтяжчим є все-таки мій фізичний стан. У процесі реабілітації та адаптації до нього, виникають труднощі щодо прийняття того, що дуже мало маєш впливу на процес – можна постаратися, докладати зусиль, але на відновлення потрібен час. Я чітко знаю, чого хочу, а саме – повернутися до служби. Але за час лікування і реабілітації зрозумів, що такі процеси не сплануєш, тому довірився лікарям. Хочеться якнайшвидше стати на ноги і повернутись до хлопців.
Фото: особистий архів Івана
– Які рішення, що доводилось Вам приймати в умовах війни, дають сили та впевненість у теперішньому та майбутньому? Що є рушійною силою йти далі, коли спогади повертають до переломних подій?
– Одруження. Ми познайомились цз дружиною за тиждень до повномасштабної війни, але дуже швидко зрозуміли, що хочемо разом будувати майбутнє. І хоча – в теперішніх реаліях – це були стосунки на відстані, ми вирішили розписатися і зробили це наприкінці вересня. Історія кохання, що переросла в родину в умовах війни.
Також сьогодні я відчуваю силу завдяки впевненості в чудовому майбутньому. І завдяки розумінню того, як змінилось українське суспільство за цей час. Це дає мені впевненість і у нашій майбутній боротьбі.
Фото: особистий архів Івана
Фото: особистий архів Івана
– Зважаючи на досвід, який принесла війна та безпосередня участь в місці її активного розгортання, які нові виклики перед собою бачите зараз? Яке відображення війни залишило відбиток на Вашому власному світогляді?
– Попри поранення я маю сильне бажання робити Україну сильною та успішною, тому я хочу використати свої професійні знання, любов до Батьківщини та досвід життя понад 20 років в одній із найбільш розвинутих країн світу. У мене багато сил для боротьби і плідної праці, тому сподіваюсь, що для мене лише все починається.
Особисто в моєму світогляді війна нарешті показала єдність цілої нації і мою особисту любов до своєї землі. Я ціную кожен день, що живу, і кожен день буду працювати на благо українського народу. Я нічого не переосмислив, а навпаки – переконався в тому, що завжди відчував серцем.
Фото: особистий архів Івана
– Ваша історія є зразковою, адже, маючи стабільну та міцну позицію за кордоном, Ви без сумнівів стали на захист Батьківщини. Натомість деякі чоловіки вдаються до низки маніпуляцій, аби поїхати з країни. Яким є Ваше ставлення до таких історій?
– У мене особисто подвійне відчуття з цього приводу. Я розумію, що є різні обставини, є люди, які мають природний страх перед війною, не вміють воювати, є єдиними членами сім‘ї, які утримують власну родину – таких людей я не готовий критикувати, оскільки існують складні обставини, що диктують свої правила. І виїзд за кордон їм життєво необхідний.
Є професіонали, наприклад представники ІТ сфери, які є патріотами і, працюючи, можуть значно більше допомагати захисникам України через власні персональні донати. На жаль, певні люди можуть маніпулювати цією позицією і, даючи мізерний відсоток від свого бюджету, стверджувати, що вони небезпідставно знаходяться за кордоном. Таким – Бог суддя.
А ось є значна частина чоловіків, які, втікаючи з України, забувають, що у нас іде війна, при цьому використовують український паспорт для отримання гуманітарної допомоги і користуються всіма привілеями біженця. На жаль, таких людей не мало, і вони не мають любові до своєї землі і свого народу. Прикро те, що в тилу є державні структури, які за великі гроші роблять їм “білі білети”, щоб ті люди могли виїхати з країни, а самі ці шалені кошти використовують на власні потреби. Наочний приклад – воєнком з Одеси і його вілла в Іспанії. З такими персонажами ми обов’язково незабаром наведемо лад.
Користуючись нагодою, хочу подякувати тим українцям, які залишилися в Україні і працюють заради нашої перемоги. Це звичайні водії “швидкої”, лікарі, енергетики, кухарі, робітники сільськогосподарської сфери. Всім, хто не втік, а залишився зі своїм народом. Такі люди доводять, що подвиг воїнів, які борються за свою землю, є недаремним, і у нас є майбутнє на своїй благословенній землі.
Фото: особистий архів Івана
– Ваш шлях є показовою історією українця, який не залишив Україну, маючи підґрунтя закордоном, а впевнено став на захист Батьківщини. Чи маєте слова для українців, що можуть стати настановою щодо важливості відчувати та відстоювати своє?
– Ця війна має велике значення не лише для України, але і для всього світу. Вона вказує на основні цінності та норми західних країн. Боротьба за свободу, демократію та правду є пріоритетом для сучасної людини. Це не лише війна між Росією та Україною – це війна кожного, хто прагне миру, справедливості та світлого майбутнього для себе та нащадків. Це справжня війна добра і зла, про яку нам розповідають з дитинства. Я вважаю, що ми маємо пишатися тим, що саме нам випала доля відстояти ці цінності для всього світу.
