На нас усіх чекає мить:

Жахливий голос ночі

  • До ліжка йди! – тобі звелить,

І ти цього не схочеш.

Ми діти, і лякає нас,

Що йти до ліжка прийде час.

Л. Керол.

 

– Шапку одягни! І застебни комір!

Мама – вона все бачить. Мама не дасть відморозити вуха, якщо тільки ми, як у приказці, не зробимо цього їй на зло.

Всі мої професійні бесіди цього року так чи інакше стосуються ковіда. Мало нам було війни, так ще й це. Ще й маски. Маски, що не дають нормально розмовляти, заважають дихати, особливо в транспорті з національною традицією відсутності вентиляції, особливо в магазинах з їх штучним повітрям, особливо всюди. Особливо коли змушують, як мама в дитинстві – шапку.

 

З одного боку тиснуть штрафи і не дуже аргументовані вмовляння. З іншого – розповіді, як в «цивілізованих країнах» маски носять навіть уві сні, а в нерозвинених – пручаються з ризиком для життя. Це, звичайно, маніпуляції. Перебуваючи в постійному контакті з усім світом, ми з колегами з різних країн добре бачимо: маскам противляться по всій Земній кулі, крім тих країн, де їх любили носити і раніше.

Японці, наприклад, такої проблеми не відчувають: вони люблять, коли нижня частина обличчя закрита, і носять маски просто так. Це надає їм більш незалежний вид. А європейці і американці, розвиваючи культуру відкритого спілкування, давно пішли від традиції захищати обличчя. На території України така традиція навіть не особливо розвивалася. Найчастіше вона приходила з завойовниками і всіма пов’язаними з ними неприємностями, і то це було дуже давно. Так що справа не в економічному розвитку країни як такої, а, можливо, в її історії і культурі.

Але це тільки частина правди. Інша сторона питання – розвиток самої людини і її інтелекту.

Дорослішаючи, діти відокремлюються від батьків, відчуваючи непереборну огиду до їх, батьківської, опіки. Багато батьків, втрачаючи контроль над дітьми, починають зі свого боку досить нерозумно їх пресувати. Візьмемо хоч шапку. Здавалося б, ну, замерзне раз – одягне. Відразу не одягне – після двох-трьох застуд вгамується. Але батькам страшно, що за цей час дитя помре від менінгіту, а дітям – що їх до старості змусять запихати штанці в носочки. І закипає боротьба, в якій відморожується набагато більше вух, ніж якби справа вирішувалося з меншим напруженням по обидва боки. Психологічний захист дітей, які перебувають під батьківським тиском, теж дитячий. Називається вона «заперечення».

– Зі мною нічого не станеться! – впевнений підліток. І зриває зі спітнілого чола нещасливу шапку, і розстібає комір. Причому мозок його влаштований так, що чим більше разів йому вдасться не захворіти, тим відчайдушніше він буде ризикувати. Якщо ці домашні війни не закінчаться діалогом, у дітей є величезний шанс вирости не надто щасливими людьми, які все своє життя побудують на втечі від невдач. Тому розумні мами не залякують нащадків менінгітами з гайморитом, а чесно зізнаються в слабкості власної нервової системи і просять про поблажливість. У дітей таких мам шансів подорослішати вчасно набагато більше. Але це трапляється не з усіма.

У світі повно людей, які так і не розвинули свою особистість до дорослого стану. Їх захисні механізми теж не розвиваються. Вони як і раніше впевнені – і вони не брешуть! – що нічого страшного в світі не існує. А якщо і існує, то не з ними. А якщо поруч, то досить заплющити очі – і все зникне. А якщо у кого не зникло, так це тому, що він сам винен.

Чи не правда, як все це схоже на нинішню метушню з масками? Держава, персоніфікована незрілою особистістю в образі величезної мамотати, загрожує санкціями. Причому сама шапку, тобто маску, не носить, ще й публікує фотки в такому вигляді, що викликають недовіру. І ось маска гордо зривається або тихо сповзає під ніс, де носити її незручно, і виглядає огидно. Говорити про якусь відповідальність тут безглуздо.

Є ще одна сторона питання. У Каліфорнії (і не тільки) було проведено низку експериментів, що встановлюють швидкість і повноцінність реагування людини на мінливі умови. Відповідає за це так звана «робоча пам’ять». Чим вище коефіцієнт інтелекту, тим ширша робоча пам’ять. Якщо її обсяг недостатній, відбувається зависання і збій, точно як в комп’ютері. Спочатку людина не розуміє, як їй реагувати, і не реагує взагалі ніяк. Займається своїми звичайними справами. Потім, якщо не зуміє адаптуватися, протестує. І сила протесту залежить від обсягу інформації, яку вона в змозі засвоїти. А все незрозуміле сприймається як загроза і змушує захищатися.

Логічно, чи не так? Дитячому розуму – дитячі захисти. В низькому IQ немає особливої ​​біди. Кожному в цьому житті потрібно своє. Інше питання, коли мова йде про безпеку оточуючих.

Деякі російські психологи переконані, що людина ні за що не стане піклуватися про інших, якщо це не принесе користі ії самій. Тому пропонують жорстко штрафувати, хапати і не пущать. Потрібно відзначити, що їхню думку, як авторитетну, публікують і у нас.

Американські ж фахівці вважають, що людський егоїзм ніхто не відміняв, але більшість, все-таки, буде в тій чи іншій мірі готова до заклику подбати про інших, поважати не тільки їх можливість заразитися, але й тривогу, почуття особистої безпеки. Мені ця точка зору ближче.

Таким чином, питання з розряду «носити маску чи ні» переходить в розряд «поважаєте ви мою безпеку і почуття». Пам’ятаєте? Люди, яких виховували в повазі до тривог батьків, подорослішали достатньо, щоб задуматися. Частина інших – теж, якщо ви зумієте дати їм зрозуміти, в чому суть конфлікту. Переконані фантазери, впевнені в своїй невразливості і по-дитячому глухі до переживань оточуючих, а також люди, що прийшли у відчай і тому прагнуть помститися світу, заразивши його, можуть залишитися в меншості. Можна і відійти від них, і звернутися до відповідних служб, і оштрафувати, якщо це необхідно.

Та й самі ми маємо пам’ятати, відстоюючи свої незаперечні цивільні права: чужий серцевий напад або інсульт – це не зовсім те, до чого ми прагнули, демонструючи право на окрему думку.