Камінне село і ступня Бога в азаліях

Природний заказник Камінне село  знаходиться в Житомирській області, приблизно в 30 км від “Варшавської траси”. Їхати треба через Коростень до села Рудня Замисловицька.

Камінне село чи український стоунхендж, як його називають, це найдивніше природне явище в Україні. Фактично – це розкидані по лісу велетенські камені, розмір яких сягає невеличкого будинку і справді схожі на давні залишки сіл в інших регіонах, тільки от без вікон і дверей.

Існує кілька версій походження цих валунів. Зокрема, що брили були принесені 20 тис. років тому льодовиком, хоча це малоймовірно, адже інших слідів льодовика в околицях не знайдено. Інша гіпотеза:  гранітні валуни – це виходи на поверхню українського кристалічного щита, потужної геологічної платформи, яка простягається від Волині аж до Азовського моря. За оцінками геологів валунам по 2 мільярди років і вони з’явились тоді, коли на планеті виникали лише перші форми життя.

Крім географічних і є і народні версії виникнення «села» –  за однією з таких легенд, бог навідався в село під виглядом жебрака, проте ніхто з місцевих не дав йому й кусеня хліба. Тоді бог розгнівався й перетворив село на камінні брили. Тут є навіть Божий камінь, де лишився слід його ступні.

Крім того, валунам приписують чудодійну енергетику.

Одразу в Камінному селі зникає мобільний зв’язок, тому блукати без гіда там не варто.

У середині травня як біля Камінного села, так і на лісових масивах Городницького лісгоспу можна споглядати як цвіте азалія понтійська, реліктовий рододендрон родини вересових.

Рослина має дуже сильний запах, а ефірну олію рослини використовують для виготовлення мила та парфумів.

Про те як квітка потрапила на Полісся теж є чимало легенд і більшість з них пов’язана з навалою татар.  У романтичній версії квітку привезла і посадила дочка татарського хана, сумуючи за домівкою. За іншою — насіння азалії було талісманом татарських завойовників, яке вони носили на грудях, зашитим у торбинках. Там, де падали на землю вбиті воїни, і проростали квіти.

Цікаво, що саме з Полісся ця квітка потрапила у Західну Європу, її знайшов і завіз туди відомий парковий пейзажист кінця ХVШ — початку XIX століття ірландець Діонісій Міклер, який багато працював на Волині і створював парки у Мізочі, Боремлі, Заборолі, Шпанові, Млинові.

Щоб потрапити в Городницький парк, треба їхати в смт Городниця (від Києва 229 км).

Парк закладений парк у 1880–90 роках князем Чарторийським, Створення парку відбувалося одночасно з будівництвом Городницького фарфорового заводу. У І-й пол. ХІХ ст. на території парку існувала Городницька фортеця. У парку ростуть 42 деревних і 20 чагарникових порід, в основному місцевої флори.

Крім природних парків вздовж Житомирської траси розташовано ще багато кар’єрів, які зараз заповнились водою і стали місцями для купання.

 Кар’єр «Високий камінь» – одне з таких мальовничих місць. На території кар’єру є глибоководне озеро і стрімкі скелі, флора багата соснами й березами. Завдяки такому поєднанню, ці місця схожі з пейзажами Карелії.

Папірня 16 століття і незвичні костели

В цілому Житомирщина – це край втрачених і занедбаних пам’яток. Але дещо все ж там збереглося.

Наприклад, замок Радомисль. Історія споруди сягає 16 століття, коли ченці Києво-Печерської Лаври збудували тут свою «папірню» – фабрику з виробництва паперу.

Але, оскільки будівництво велось в непрості часи, то ченці вибрали добре укріплене місце – на скелі, оточеній з усіх боків водою.

Фортеця мала товсті мури завтовшки 1,5 метри з бійницями та трьома виносами для збільшення кутів обстрілу. А всередині «папірні» було джерело води, яке дозволяло довго тримати оборону.

Але в часи Руїни фортецю таки було зруйновано. Потім в 19 столітті будівлю відновили з червоної цегли під керівництвом інженера Пекарського, і з 1902 року колишня «папірня» стала слугувати млином для навколишніх районів.

З 2007 відновленням фортеці займалась Ольга Богомолець. Зараз тут знаходиться музей української домашньої ікони та міні-готель.

У Лебедівці Новоград-Волинського району є незвичний костел Святого Станіслава.


Храм збудований у 1925-1927 роках. Як розповідають мешканці, дозвіл на будову храму був підписаний самим Леніним, хоч храми тоді і забороняли будувати.

Втім за Сталіна він звично побув сховищем для зерна.

Костел побудований за чотири роки майстрами Свідерськими з дерева та без цвяхів.

Ще однією цікавою точкою Житомирщини є село Солотвин, що знаходиться по дорозі з Житомира в Бердичів. Село відоме не саме по собі, хоч і існує вже понад 4 століття. Але для любителів інстаграму там є одне місце, де вони дуже полюбляють фотографуватися. Це острів кохання.

Насправді, це невеличкий рибальський будиночок, до якого веде романтичний підвісний дерев’яний місток через воду. Будинок побудували ще у 19 столітті, навряд чи сподіваючись, що він стане мекою для бажаючих зробити гарне фото.

Окрасою Бердичева є монастир босих кармелітів – це величний архітектурний комплекс з оборонними стінами, баштами і прекрасним костелом в стилі бароко.


Монастир стоїть на горі над річкою Гнилоп’ять. Монастирські будівлі, обнесені валом з підйомним мостом і гарматами, були добре укріпленою фортецею, в якій постійно знаходився гарнізон для захисту монастиря від нападів татар та козаків.

За легендою, власник Бердичева, київський воєвода Януш Тишкевич перебуваючи в турецькому полоні, побачив сон, у якому ченці-кармеліти молилися за його визволення перед іконою Богородиці. Тишкевич уві сні дав обітницю Божій Матері, що збудує в Бердичеві монастир на її честь. Невдовзі по своєму поверненню з полону Януш Тишкевич заснував монастир і згодом подарував йому чудотворний образ Божої Матері, який здавна зберігався в будинку його предків.

В 1630 році Тишкевич віддає свій замок католицькому ордену босих кармелітів для розташування кляштору. А в 1634 році бердичівські кармеліти закладають підземний Маріїнський костел, будують торгівельні склади, крамниці та інші господарські будівлі.

У 20-х роках ХХ століття в монастирі таборували більшовики зі Щорсом, а під час другої світової значна частина монастиря була зруйнована. Відбудовувати його почали лише 1970-х.

Неподалік від Бердичева є село Городківка. Тут знаходиться один з найкрасивіших і єдиний в Україні неоготичний костел Святої Клари.

Костел поєднує в собі елементи романського стилю й готики.

Спорудили костел Св. Клари польські майстри на чолі з архітектором Яблонським за заповітом Клари Івановської. Саме цим шляхтичам належало село з 18 століття. В радянські часи костел був перетворений на комору, орган та внутрішні розписи були знищені. Але ззовні костел добре зберігся і зараз знову служить вірянам.

Маєтки Терещенків

Цукрові магнати Терещенки наприкінці позаминулого століття активно вели бізнес на Житомирщині і будували тут свої маєтки. Так що ними навіть можна зробити маленьку подорож на день.

У 1870 Федір Терещенко вирішив вирощувати у Червоному цукровий буряк і будувати цукровий завод.

А потім і сам вирішив оселитися. І купив палац у вдови Ванди Грохольської, побудований у 1851.

Маєток площею 58 гектарів був обгороджений муром, і на його території, окрім палацу, свого часу розташовувалися будинки для прислуги, озера, а ще – парк із липами, кедрами та корковими деревами.

Однією з окрас парку є чавунна копія скульптури «Три грації». Її оригінал, виготовлений у ХVI столітті скульптором Жерменом Пілоном, зберігається у Луврі. Скульптуру відтворили на замовлення Терещенка, стилізувавши її під фонтан.

У самому маєтку був театр, а молодший син Федір тут часто влаштовував бали.

Крім того, навчаючись в політехнічному інституті, він побудував в селі авіамайстерні та аеродром. Відомо, що Федору допомагали Ігор Сікорський та Петро Нестеров. А випробувачем літаків у Терещенка була Любов Голанчикова – одна з перших жінок-льотчиків.

Після революції Терещенки вимушені були тікати закордон, палац більшовики перетворили на сиротинець, а потім на училище. А посуд з будинку ще й в 90-ті можна було знайти в місцевих мешканців.

Дограбували палац у 90-х, коли покрали навіть риб з фонтану.

Зараз 10-ту частину палацу займає жіночий монастир.

Крім маєтку в Червоному також можна поїхати у село Турчинівка, де розташований палац Уварової, доньки Федора Терещенка. Маєток звели у 1899 році.

Будівля виконана в стилі неоренесансу з елементами готики. Майстри максимально старалися показати декоративні якості червоної цегли.

Чоловік Уварової втік у Францію на початку революції, а графиня ще якийсь час жила в маєтку. Скромно, без прислуги. В селі розповідають легенду, що коли прийшли більшовики, то не впізнали графиню в простій жінці, що відкрила їм двері, а вона зробивши вигляд, що пішла кликати господиню, втекла через чорний хід.

А в 1848 році в Андрушівці було зведено цукровий завод. Цей завод привернув увагу  Терещенків і вони у 1869 році придбали підприємство. А разом з ним і маєток напівзбанкрутілих Бержинських та 18600 десятин землі. На замовлення Миколи Терещенка палац Бержинських перебудували у стилі французького ренесансну. Це була одна з літніх резиденцій родини.

В роки громадянської війни в споруді спочатку розташовувався революційний комітет, а з 1920 року – штаб кінної армії Будьоного. Червоноармійці розграбували палац, а при відступі взагалі хотіли його підірвати. Проте місцеві вмовили залишити споруду під приводом, що відкриють там школу. Там вона працює і досі.

Садиба Терещенків в Денішах була побудована за проектом архітектора Павла Голандського наприкінці XIX -на початку XX сторіччя.

Маєток виглядав настільки багато, що ходили легенди, що під його скляну підлогу запущене озеро з рибою. Інша легенда каже, що насправді підлогу було вимощено золотими монетами, та щоб не ходити по імператорському обличчю, зображеному на монетах, їх ставили на ребро. А ще біля маєтку начебто була цукрова гірка з якої, ніби по снігу, каталися на санях.

Судячи зусього, легенда про гірку є продовженням іншої легенди, як один з Терещенків стватався до нареченої. Її батько ж відповів, що весілля буде лише тоді, коли земля побіліє. На ранок навколишні землі були засипані цукром, а наречений по ньому заїхав на санях за обраницею.

Втім нині від колишнього багатства в Денішах лишились лише зовнішні облуплені стіни. Від садиби залишилась лише вежа, частина західної стіни та частина фронтону зі сходами.