12 січня до Києва приїде президент Молдови Мая Санду. Це буде її перший закордонний візит як президента Молдови, який відбудеться менше ніж за місяць з моменту інавгурації. Ажіотаж навколо цього візиту часом видається гіпертрофованим. Він зумовлений, як видається, не лише змінами у характері міжнародних взаємин, спричинених коронавірусом. І Київ, і Кишинів потребують хоча б невеликого зовнішньополітичного успіху, нехай і у відносинах з сусідньою державою, з якою об’єднують, зокрема, високий рівень захворюваності на коронавірус та проблеми з організацією щеплення проти нього.

Санду встигла анонсувати тематику переговорів у Києві – питання безпеки та європейської інтеграції наших країн, демаркація кордону та функціонування Дністровської ГЕС. Вона зауважила, що протягом чотирьох років міждержавних контактів на президентському рівні не було, і це правда: її попередника, конкурента та ситуативного союзника у боротьбі з Владом Плахотнюком Ігоря Додона у Києві відверто ігнорували. Причина – позиція Додона у питанні приналежності Криму.

Втім, на рівні урядів співпраця існувала, хоча не факт, що Санду захоче про неї згадувати, адже уряд Павла Філіпа чітко асоціювався саме з Плахотнюком. Нагадаю, що уряд Гройсмана всерйоз підійшов до блокування незаконного транзиту з території самопроголошеного Придністров’я, а у грудні 2018 року президент Порошенко та прем’єр Філіп відкрили спільний пункт пропуску Маяки – Паланка – Удобне. Анонімні телеграм-канали тим часом формують в українському медіапросторі очікування, що Мая Санду прилетить з багажами компромату на Петра Порошенка, проте характер візиту та інтенсивність переговорів виключають реальну можливість подібного “брудершафту”.

Крім причин етичних (політична біографія Санду не лише побудована на фундаменті антикорупційної діяльності, але й має сторінку співпраці з Ігорем Додоном у 2019 році), є і прагматичні резони. Президент Молдови розпочала каденцію з вимоги проведення дочасних парламентських виборів. Молдова – парламентська республіка, і повноваження глави держави не вражають обсягами. До того ж у період між обранням Санду та її вступом на посаду парламент Молдови встиг забрати у президента контроль над Службою інформації та безпеки (Конституційний Суд Молдови зупинив це рішення), надав російській мові статусу офіційної та сприяв поверненню російських телеканалів у повному обсязі до інформаційного простору Молдови.

Санду зуміла відповісти хіба що формальним призначенням міністра закордонних справ та європейської інтеграції Ауреліу Чокоя виконувачем обов’язків прем’єра. Нагадаю, що у лютому 2020-го парламентські соратники Санду вимагали відставки Чокоя через неоднозначну заяву про події у Придністров’ї на початку 90-х.

Доля невизнаної світовою спільнотою ПМР для Санду є серйозним подразником. Вона не стане, як Додон, проводити переговори з тамтешнім очільником Вадимом Красносельським на лівому березі Дністра. Навпаки – одразу після обрання Мая Санду порушила питання виведення російських військ з території Молдови.

Варто зазначити, що численність російського контингенту не створює загрози вторгнення, проте дозволяє вести активні розвідувальні дії та не виключає диверсійної активності з території Придністров’я. Є і ще один фактор: склади боєприпасів у Колбасній, де зосереджено біля 20 тисяч тонн ще радянської вибухівки. Якщо згадати, що Молдова межує лише з Україною та Румунією, то вивезення таких обсягів боєприпасів, строк експлуатації яких давно сплив, виглядає проблематичним.

Підходи Маї Санду до відносин з Придністров’ям визначаються сьогодні позицією Кремля, де наголосили, що її пропозиції щодо виведення російського контингенту є нереалістичними. У президента Молдови нема іншого виходу, як сформувати власну переговорну позицію, від якою значною мірою будуть залежати і результати майбутніх парламентських виборів, на яких наполягає Санду. Якщо офіційний Кишинів зможе нав’язати Тирасполю власні підходи, то зможе отримати політичні дивіденди. Проте обійтися в цьому випадку без допомоги офіційного Києва Кишиневу не вдасться.

Налаштованість Маї Санду на проведення інтенсивних переговорів у Києві зумовлена, серед іншого, подібністю проблем, які стоять перед Україною та Молдовою. Товарообіг між нашими країнами у 2019 році трохи не дотягнув до 900 мільйонів доларів, навряд чи він збільшився в умовах пандемічного 2020 року. Йти на поступки офіційному Києву у питаннях функціонування Дністровського гідровузла Кишинів не зможе, оскільки це питання спровокує суттєвий резонанс всередині Молдови, який навряд чи піде Санду на користь.

Натомість їй потрібні союзники, нехай і у ближньому прикордонні, які можуть бути лише у Києві та Бухаресті. Україна, зі свого боку, об’єктивно зацікавлена у зникненні діалектичного характеру влади у Молдові, де вплив Росії та ЄС традиційно акцентується на одній з гілок влади. Недопущення збільшення впливу Кремля у Молдові – зрозумілий для України орієнтир, тим більше на тлі непростих процесів у Білорусі та гострої тональності діалогу між Києвом та Будапештом.

Чим може бути цікавою Молдова сучасній українській владі? Перш за все, нормалізація відносин зможе засвідчити  готовність прискорити європейську інтеграцію, яка в українському випадку об’єктивно забуксувала. За президентства Януковича Молдова раніше за Україну підписала Угоду про асоціацію з ЄС, що викликало певні ревнощі офіційного Києва, але ця сторінка двосторонніх відносин вже перегорнута. Нагадаю, що система влади Молдови відрізняється від української, і домовленості, яких буде досягнуто у Києві, навряд чи будуть втілені у життя за принципом “тут і зараз” – парламентська республіка, тим паче – напередодні парламентських виборів – так не працює. Проте потреба формувати спільні підходи у діалозі з Брюсселем та протидіяти російському гібридному впливу залишається на порядку денному для України та Молдови.