У новинну стрічку липневого тижня вмістилося багато страшних і трагічних подій — вибухи, захоплення заручників, загострення на фронті, атаки на громадських активістів, в тому числі смертельні. Нібито природа і людство дійсно змовилися перетворити 2020 рік у безперервний кошмар. Щойно  природа ненадовго припиняє генерувати нові віруси, потопи, урагани, посухи та навали сарани,  за справу  відразу беруться люди, і починають один одного залякувати як уміють, своїми руками.

Політика страху — поняття не нове. На загрозу громадяни всього світу (навіть ті, які живуть поза державністю) звикли реагувати приблизно однаково — об’єднанням навколо своїх лідерів і добровільним відчуженням на їх користь куди більшого обсягу влади й ресурсів, ніж це було б можливо в безпечний час. Є ще й більш буденні з’яви політики страху, які можна проілюструвати влучним виразом Сета Годіна: страх — це дешевий спосіб забезпечити дотримання формальних вимог. Налякані люди лояльніші, слухняніші й податливіші до різних, в тому числі вельми сумнівних ініціатив влади, і менш схильні до протестів, змін режиму та інших форм “розгойдування човна”.

Після терористичних атак 11 вересня американський народ не лише переобрав Джорджа Буша мол.попри всі дивацтва на другий президентський термін, але і видав йому мандат на безпрецедентне згортання прав і свобод в обмін на гарантії безпеки. Нееквівалентність і підступність такого розміну зараз стає все помітнішою на прикладі путінської Росії: свобод стає все менше, а загроз — все більше, оскільки сама держава стає небезпечною для своїх громадян.

Проте політика страху залишається вельми спокусливим і досить дешевим, як зазначив Годін, інструментом упокорення громадського інстинкту до свободи та непокори. Однак є одна важлива обставина, яка робить втілення таких комбінацій в сучасних умовах погано прогнозованою і малоефективною справою. Перефразовуючи Черчилля (сильно перефразовуючи): єдине, чого слід побоюватися адептам політики страху — це сам страх.

Почнемо з того, що страх хоч і просте, але вкрай неприємне почуття. Тому воно часто і проживається, і проявляється непрямо — в замаскованих або перекручених формах. Іноді люди не можуть не тільки зрозуміти, чого саме вони бояться, але й усвідомити, що вони в принципі бояться.

Свіже опитування групи “Рейтинг”  показує, що найчастіші  емоційні стани, про які повідомляють українці, — це розчарування (41%) і надія (30%). Страх відчуває, за даними дослідження, лише кожен десятий опитаний. Так, опитування проводилося до захоплення заручників у  Луцьку, але ж вже після пандемії і всього з нею пов’язаного. Або ще приклад. У 2017 році для 51,6% американців і 40% росіян одним з головних страхів був страх війни.

В Україні, в якій реальна, а не абстрактна, війна триває  вже 6 років (майже як Друга світова), побоюються нападу зовнішнього агресора всього 38,3% громадян. Так, ці дані не можна порівнювати в силу різних підходів до проведення опитувань. Але тут важливо відзначити, як по-різному в суспільній свідомості можуть відбиватися реальні й гіпотетичні загрози. Чим страшніше реальність, тим суспільство більше схильне до її витіснення.

На жахи сталінського терору, наприклад, радянський народ видавав абсолютно патологічну емоційну відповідь — у вигляді шаленої віри у світле сьогодення, не кажучи вже про майбутнє. В такому покаліченою історією «довгого двадцятого століття» суспільстві, як українське, страх аж ніяк не є прямою дорогою до політичної мети. Непрожите горе за загубленим життям Олександр Еткінд називав “кривим”. За аналогією, напевно, можна назвати непрожитий страх “кривим страхом”. У якого можуть бути вельми непередбачувані наслідки.

Другий важливий момент пов’язаний з тим, що архітектори політики страху самі теж бояться, і теж не завжди це чітко усвідомлюють. При цьому сам страх і власний, і чужий, і реальний, і уявний стає основним критерієм відбору та прийняття політичних рішень. В результаті політики транслюють все більш і більш спотворену картину світу, з якої випадає все, що не пов’язане зі страхом, але при цьому становить значну частину повсякденності.

Рішення стають все менш адекватними, і керованість замість того, щоб підвищитися, різко падає. Тому потенціал позбавлення людей від страху за допомогою підкручування державних гайок сьогодні виглядає вичерпаним. Не бачачи більше опори в державі, люди втрачають і бажання, і здатність до продуктивної мобілізації у відповідь на загрозу, і відповідають або паралічем волі, якої неконтрольованою агресією. Тобто чимось прямо протилежним планованому ефекту.

І останнє. Навіть якщо до організації цього керованого хаосу  справді доклав руку міністр внутрішніх справ України – досвідчений, розумний і витончений політик, якому вдосталь ресурсів, необхідних для реалізації складних політичних комбінацій, його можливості щодо наслідків сильно обмежені. По-перше, таку комбінацію важко провести таємно і непомітно. Українці за замовчуванням вірять в теорії змови, які роблять світ більш зрозумілим, а, значить, і більш стерпним місцем. Тобто думка про те, що в усьому винен Аваков, і перша приходить в голову, і остання її покидає. А боротися з теоріями змови можна тільки за допомогою інших теорій змови, більш міцних.

По-друге, Арсен Аваков на  сьогодні є одним з абсолютних чемпіонів з громадської недовіри. Політика страху експлуатує не лише ресурс страху, але й ресурс довіри. А коли для громадян силові органи в цілому, і міністр внутрішніх справ зокрема становлять куди   реальнішу небезпеку (див. Кирило Тлявов, Кагарлик тощо), ніж важливий терорист, який закликає всіх подивитися фільм на захист тварин, саме терорист може здатися тієї гідною фігурою, навколо якої громадяни згуртуються у відповідь на загрозу.

Навряд чи такий результат був кимось запланований. Хоча почекайте …