Завдяки скандалу навколо фільму Дау стало відомо, яку саме концепцію Меморіального центру «Бабин Яр» запропонував режисер Ілля Хржановський. Її основа –   «поєднання перформативних та дослідницьких практик». Головна мета таких практик –  «погляд людини на себе крізь гіперреальність». Для цього відвідувач майбутнього музею має пройти крізь такі простори як «зона особистих історій», «історична наративна зона Бабин Яр», «ритуальна їдальня» чи ж «молитовна зала». На відвідувача мають впливати звуки і запахи, відчуття вологості та непевність щодо довжини маршруту.

Якийсь відрізок маршруту доведеться пройти у повній мовчанці, але при цьому й зробити свій «етичний вибір», за прикладами «Стенфордського тюремного експерименту», чи ж експериментів «доброго самаритянина» або «апатичного спостерігача».

Зауважимо,  що до внесених у список Хржановського експертиментів є  ті ж самі етичні питання, що і до його фільму.

В концепції Хржановського експозиція майбутнього міжнародного музею «Бабин Яр» виходитиме поза його фізичні межі. Тобто – в «меморіальний простір» має бути включена місцевість як мінімум до станції метро «Дорогожичі». А сам музей Голокосту в України має бути в «постійному діалозі» із нинішнім музеєм Голодомору та майбутнім музеєм Майдану.

Колишній головний історик Меморіального центру «Бабин Яр» Карел Беркгоф заявив, що більше не підтримуватиме проект через неетичність методів Хржановського. Також – що концепція скандального режисера «Дау» начебто суперечить загальноприйнятим поглядам істориків на геноцид євреїв, який проводили в Україні німецькі окупанти під час Другої світової війни.

Але по суті,  неетичними методами Хржановський береться лише буквально відтворити концепції західних істориків, що пишуть про Голокост в Україні. Їх праці можна об’єднати в умовну інтелектуальну течію «геноцидознавство», яка в свою чергу прямо походить від так званої «історії повсякдення», що вивчає долі звичайних людей на тлі історичних катаклізмів.

Малі історії, що перенесені на всю націю

Коли західні історики пишуть про Голокост в Україні, то вони акцентують увагу якраз на долях малопомітних на перший погляд особистостей, психологічных мотивах їх вчинків, з якими емоціями, запахами та звуками мали справу герої «історії повсякдення», і яких зусиль вони докладали до збереження своїх життів. Окремий акцент – на «українській міліції», яка начебто була ледь не головним виконавцем розстрілів євреїв. При цьому відсутній акцент на таких речах, як загальна політика німецьких окупантів, та її виконавці на вищому та середньому рівні. Тому із текстів складається враження, що кожен українець в умовах німецької окупації був наче як абсолютно вільний у своєму виборі, і є таким же повноцінним винуватцем Голокосту, як Адольф Гітлер чи Адольф Ейхман.

До таких робіт можна віднести монографію  Карела Беркгофа «Жнива розпачу: життя та смерть в Україні під нацистською окупацією», що була видана в 2013 році. У 2017 видано працю «Голокост у Рівному: масове вбивство в Солонках» американського історика Джефрі Бердза, в 2018 році – збірку доповідей «Українське суспільство і пам’ять про Голокост: наукові та освітні аспекти», а також – «Словник Голокосту в Україні (1941-1944)», який по суті звів усю історію німецької окупації нашої країни лише до фізичного винищення євреїв. Усі ці тексти видані українською мовою, та викладені для вільного доступу в Інтернет.

Також слід звернути увагу на творчість сучасного німецького історика Дітера Поля, який має славу «експерта з гітлерівської окупації України», і який неоднократно в своїх інтерв’ю ЗМІ стверджує, «що організувати Голокост на українських землях окупанти змогли виключно завдяки активності місцевого населення».

У передмовах до згаданих вище праць доволі часто згадується як проблема, що в Україні Голодомор вивчається окремо від Голокосту, а сам Голокост українські історики взагалі майже не вивчають. Тому вивчення цих двох трагедій слід «об’єднати».

А самі тексти згаданих праць об’єднані наступними спільними рисами. Наприклад, своєрідним трактуванням «обрядовості» та її проявів у повсякденному житті: «обрядами» називаються факти, що німецькі окупанти або самі били палицями уламки чергового поваленого пам’ятника Леніну, або ж вручали уламки радянських скульптур місцевим євреям, яких потім били палицями, проганяючи крізь стрій.

Історичні тексти про Голокост в Україні багаті на «кольорові», «звукові» чи «емоційні» деталі – наприклад, коли люди дізнаються про втрату своїх родичів від дій окупантів, «їх обличчя зеленіють». Коли відбуваються розстріли у Бабиному яру, то у місті Києві «панує тиша», а «містяни лише апатично та з острахом спостерігають за трагедією». А жах масових розстрілів євреїв підкреслюється неоднократними повтореннями, що після страт «земля у братських могилах буквально ворушилась від рухів ще живих жертв нацистів». А хто уник смерті від рук нацистів, того після війни мучить апатія та депресія, своє життя їм налагодити не вдалось.

Такий стиль письма можна назвати скоріше художніми прийомами, які узаконив французький історик Поль Вен в праці «Як писати історію». За текстом цієї книги, докладний переказ із вказівкою усієї хронології подій та фактів стає не обов’язковим. Історик може допускати «лакуни в історичній оповіді», якщо зміг зобразити епоху за допомогою найяскравіших деталей.

Ці тексти опираються також на концепцію французького історика Анрі Лефевра про «місця пам’яті уявні і живі», на яких, згідно єврейському фольклору, можна зустріти привиди жертв Голокосту. Відповідно, за цією концепцією, до кожного місця пам’яті слід ставитись так, наче страти там відбулись буквально вчора (у цьому ракурсі ідея зробити меморіальним простір аж до метро «Дорогожичі» для музею Бабиного Яру є логічною, а не плодом нездорової фантазії її автора).

Захоплені Гітлером чи взяті в полон?

У цих текстах німецькі окупанти виглядають статичними фігурами, яких переслідує лише незнання про заплановані репресії, або ж – лише страх перед жертвами уже виконаних розстрілів. Вони усі належать до розмитого поняття «військова адміністрація», хоча на окупованій Україні німці мали декілька окремих структур влади – цивільна адміністрація («рейхскомісаріат Україна), військові комендатури. Основними поліцейськими силами були підрозділи СС, функціонерами яких і були загальновідомі автори «остаточного вирішення єврейського питання»

«Українські міліціянти» зображені вмотивованими виконавцями геноциду, через їх «націоналістичні переконання» та жагу заволодіти майном своїх жертв. Навряд чи коректно так писати, бо питання колаборації українців із окупантами під час Другої світової війни є одним із найбільш дискутивних та найменш вивчених. (Так, тезу про широку співпрацю українців з німецькими окупантами експлуатує радянська та російська історіографія. Але ця світоглядна система визнає лише колективну апріорну відповідальність за реальні та уявні злочини. Навряд чи така ідея доцільна при облаштуванні музею, який базуватиметься на ідеї можливості індивідуального вибору).

Історики – «геноцидознавці» переконані, що українців також мотивувала конструкція німецької пропаганди «євреї були опорою більшовицького терору». Також – що в радянській довоєнній Україні була поширена побутова та політична ненависть до іудеїв, яка однак була прихована від «ока» радянських спецслужб. Ця теза взята із усних оповідей очевидців подій Другої світової, які були зібрані в рамках досліджень «історії повсякдення». Але тут є дві проблеми.

Перша – методологія «історії повсякдення» допускає, що люди в своїх оповідях можуть бути неправдиві, тому озвучене слід перевірити за архівними документами чи іншими джерелами. Наприклад, в Німеччині досі жива сотня ветеранів Другої світової війни, кожен з яких впевнений, що саме він був останнім, якого вивезли літаком із оточення в Сталінграді (і тут допоможе лише логічний контроль – в основний транспортний літак вермахту Ju-52 вміщалось не більше 17 осіб).

Друга – якщо вірити історику Владиславу Гриневичу, автору найкращої книги про передвоєнну Україну «Неприборкане різноголосся», радянські спецслужби не фіксували помітних актів антисемітизму, хоча і не були «сліпі». Більш того – жителі довоєнної України знали, як німці поводяться із євреями в окупованій Польщі, і засуджували це, попри офіційний курс на дружбу Кремля та Берліну.

Радянське НКВС аж ніяк не було «сліпим»: наприклад, в архівах збереглись дані, що в побутових розмовах прості українці ще з 1936 роком захоплювались Гітлером як «молодим та ефективним лідером, що підвищив добробут свого народу». Але малювання свастик в людних місцях було єдиним публічним вираженням такої прихильності аж до початку німецько-радянської війни в 1941 році.

Час задавати питання

Скандал із Хржановським та його концепцією «Бабиного Яру» – це лише прояв того, що сучасна Україна досі не має власного та єдиного погляду про минуле нашої країни в умовах німецької окупації 1941-1944 років.

Закрити прогалину могла би дискусія про історію геноциду євреїв на наших землях, в якій слід переосмислювати не лише долі простих людей, але й стратегічні мотиви вищої та середньої ланки керівництва Третього Рейху. Звісно, така дискусія не буде простою, бо починати дискусію доведеться із переосмислення уже наявних концепцій про історію Голокосту.

Наприклад, поняття про можливість індивідуального вибору кожної людини в умовах тоталітарних режимів західні інтелектуали запозичили із праці Ханни Арендт «Банальність зла: Ейхман в Єрусалимі». Справді, автор тексту описує приклади, коли цілі нації та країни опирались гітлерівській політиці «остаточного вирішення єврейського питання»: наприклад, на захист іудеїв став у 1943 році король окупованої Данії. Болгарія хоч була військовим союзником Третього Рейху, але монарх країни наказав не репресувати іудеїв під впливом слів патріарха Болгарської православної церкви. Але ж сама Ханна Арендт пише, що управління Голокостом було жорстко централізоване на рівні вищого нацистського керівництва. Тому, відповідно, «можливість індивідуального вибору» була скоріше винятком, аніж правилом.

Ми можемо поставити питання і про непряму відповідальність за Голокост вищого керівництва СРСР на чолі із Сталіним. Російський історик Павєл Полян стверджує, що в 1940 році керівництво Третього Рейху розглядало можливість переселення двох мільйонів іудеїв у радянський далекосхідний Біробіджан.

Мотиви такого плану були дуже антигуманні: різні гілки нацистської влади просто почали змагатись між собою, хто вигадає найкращий спосіб виселити якнайшвидше усіх євреїв із окупованої Польщі. Але проблема в тому, що Кремль відмовився від пропозиції своїх німецьких «колег» із страху, що НКВС просто не впорається із 2 мільйонами носіїв «дрібнобуржуазної логіки». Цей історичний епізод Полян згадує в передумові до своєї книги «Між Аушвіцем та Бабиним Яром», що також є у відкритому доступі. Про рівень прийнятності цієї концепції свідчить факт, що цю передмову Поляна розмістила на своєму сайті «Асоціація єврейських організацій та общин України».

Ймовірно, наглядова рада та команда проекту Меморіального центру «Бабин Яр» виявиться відкритою до змістовної дискусії, і скандал вдасться завершити в конструктивному для українського суспільства ключі.