Black metal, чорний метал – один з найконтроверсійніших та найекстремальніших жанрів важкої музики. Зароджений ще наприкінці 80-х, коли такі треш-метал гурти, як Venom, Bathory та Celtic Frost, додали до важкого металу, який і так лякав середньостатистичного громадянина, ще більше крові та дияволопоклонництва. І хоча перша хвиля блек-металу брала естетикою, норвезькі підлітки 90-х дуже серйозно сприйняли заклики йти війною проти Бога й церкви.
Музика стала ще важчою для прослуховування, бо записувалася музикантами-початківцями на диктофони, сотні разів перезаписувалася з касети на касету, та й композиторство не мало такої ваги. Найважливіше значення мало бути якнайбільше лихим. Історія норвезького блек-металу охоплює вбивства та самогубства, підпали церков, таємні ордени, білий націоналізм та ще багато всього неприємного та злого, що й надало тій сцені “справжнього культового” статусу (trve cvlt).
Завдяки медійному вибуху, який спровокували події, пов’язані з такими гуртами, як Mayhem та Burzum, блек-метал у його скандинавському переродженні – з бластбітами, страшними потойбічними криками (шрайком та скрімом) замість вокалу та зловісною аурою – поширився планетою, і вже на кожному континенті почали з’являтися молодики, що прославляють диявола, з гітарами та розмальованими корпспейнтом обличчями.
Музичний колектив Mayhem. Фото з відкритих джерел
Але як і кожен музичний жанр, навіть той, що ґрунтувався радше на ідеології, ніж на музиці, блек-метал почав розвиватися та розгалужуватися на піджанри. Мейнстримного успіху у нульових почали здобувати гурти Cradle Of Filth та Dimmu Borgir, які за допомогою готичних образів та симфонічних аранжувань робили блек-метал більш доступним для розуміння. Їхньою абсолютною протилежністю був raw black metal, гурти свідомо записувалися на жахливому звуці, щоб зберегти елітизм та відкинути “normies”.
За ідеологічним принципом з’явився націонал-соціалістичний блек-метал, анархістський та навіть християнський. Музично ж між ними величезної різниці не було. Відрізнити на слух можна було фолк- та вікінг-блек-метал, які додавали епічності та народних інструментів, а також атмосферний блек-метал, який, як можна здогадатися з назви, звучить більш кінематографічно, а зі зла акцент переміщується на велич природи.
Але як ми знаємо з історії музики, завжди рано чи пізно жанр “закінчується” (хай не буквально, завжди будуть гурти, які орієнтуватимуться на конкретний час і місце в історії під час створення своєї музики), і з нього виростає щось зовсім нове з префіксом post. Так було і з панком, і з хардкором, і з роком та металом загалом, і от це сталося з чорним металом. Почалось усе, як завжди, з авангардистів та експериментаторів.
Французький музикант Niege в середині нульових створив проєкт Alcest, у музиці якого можна було досить виразно почути построкові елементи. “Мрійливий”, “фантастичний”, “приємний”, “чудовий”, “милий” – такими прикметниками до Alcest блек-метал точно не описували. І хоч у звучанні є й смуток, і переживання, Alcest, як і багато post black metal гуртів, звучать набагато “сонячніше”, ніж їхні білолиці колеги з другої хвилі чорного металу.
Слухати Alcest: bandcamp | spotify | apple music | youtube music
Але по-справжньому post black metal вибухнув завдяки гурту з Сан-Франциско, що мав назву Deafheaven. Створений у 2010 році вокалістом Джорджем Кларком та гітаристом Керрі Маккоєм гурт Deafheaven уже після запису першого демо отримав запрошення випускатися на лейблі Deathwish Inc. – незалежному лейблі Джейкоба Беннона з культового металкор-гурту Converge. Їхній дебютник “Road To Judah” наробив чимало шуму, але коли вийшов альбом “Sunbather”…
Скажімо так: серед людей, які цікавляться важкою музикою загалом та блек-металом зокрема, не було тих, які залишилися до нього байдужими. Deafheaven називали хіпстерами, блек-метал елітисти відмовлялися вважати їх хоч якось дотичними до жанру, особливо не вслуховуючись у їхню роботу, базуючи свої висновки на естетиці та схвальних відгуках мейнстримної музичної преси. Ті ж, хто не мав очікувань у межах “справжнього чорного металу”, отримали нове, свіже звучання, поєднання построку, шугейзу в стилі My Bloody Valentine та атмосферного блек-металу. Музика Deafheaven, попри важкість, викликає відчуття піднесення – наче після грози виходить сонце і з’являється веселка. Згодом Deafheaven все більше відходили від екстремального звучання. Їхній останній наразі альбом “Infinite Granite” вже майже не містить скріму і є вже повноцінним шугейз-альбомом.
Слухати Deafheaven: bandcamp | spotify | apple music | youtube music
Проте варто розділяти blackgaze (здебільшого це гурти, що йдуть слідом за Deafheaven, наприклад, данці Møl) та post black. Наразі post black metal – це загальний термін, яким описують гурти, звучання яких не підпадає під канони звучання блек-металу, але в музиці яких елементи блек-металу все ж є центральними. Постблек також відходить від елітарності та культовості. Це відкритіший, більш експериментальний жанр. Це можна прослідкувати і за ідеологією. Українська black metal сцена, так історично склалося, перш за все була націоналістичною чи відверто праворадикальною та антисемітською. Українські ж постблек-гурти, не соромлячись, виступають проти ксенофобії, фашизму, расизму та гомофобії.
Фото з фестивалю Phantasm Fest, на якому серед інших виступали White Ward та pušča
Найяскравішими та найцікавішими представниками постблек-металу в Україні є гурти White Ward та pušča. White Ward, резиденти французького лейбла Debemur Morti Productions, починали під великим впливом мелодійного блек-металу та ранніх Deafheaven. У збірці “Origins”, що охоплює період творчості з 2012 по 2015 рр. це особливо помітно, але їхній перший повноформатний альбом “Futility Report” 2017-го одразу продемонстрував, що White Ward мають що сказати та роблять це за допомогою власного стилю. До блек-металу тут додається електроніка та саксофон, які створюють по-справжньому нуарну атмосферу.
Альбом “Love Exchange Failure” отримав дуже схвальні відгуки як від музичних критиків (Blabbermouth назвав їх “одним з найбільш винахідливих гуртів у сучасному блек-металі”), так і від шанувальників. Можна сказати напевно, що White Ward – це один з найцікавіших гуртів української важкої сцени та серйозний гравець на міжнародній арені.
Слухати White Ward: bandcamp | spotify | apple music | youtube music
Молодий львівський гурт pušča розпочав свою діяльність не так давно, лише у 2019 році, має за плечима лише чотири записані треки та одне музичне відео, та завдяки своїм живим виступам вже набув популярності та визнання на андеграундній сцені. Передусім завдяки неймовірній харизмі вокалістки гурту Сейри. Коли бачиш виступи pušča наживо, то перехоплює подих і нерідко можна побачити сльози на очах відвідувачів концерту. Французька мова, поєднання красивого чистого вокалу та криків на межі з істерикою, закриті обличчя музикантів та щоразу різний образ Сейри: pušča – це той гурт, на концерт якого варто потрапити.
Слухати pušča : bandcamp | spotify | apple music | youtube music
Отже, постблек-метал – це жанр, який руйнує догми, знаходить своїх шанувальників не лише серед поціновувачів екстремального металу; це більш людяна версія навмисно “злого” жанру, з якого частково взяли форму, але прибрали зайвий нігілізм. Після темної ночі завжди настає світанок.
