На тлі останніх заяв президента Зеленського про “старт переходу України на професійну армію” все гостріше сприймаються наявні проблеми війська. І обіцяю вам, що тут не буде сумної патетики про застарілу бронетехніку чи відсутність достатньої кількості справних вантажівок та позашляховиків. Зброя та техніка – питання суто державного бюджету. Чим більше грошей виділяється на війська, тим більше матимемо нового озброєння та справних танків, бойових машин піхоти та бронетранспортерів. Це логічно та очевидно й не потребує розлогих текстів. 

Ми розуміємо, що державний бюджет України та розмір призначених державою коштів на військо не можна порівнювати з витратами умовної Польщі, Німеччини чи Іспанії, тому й не претендуємо на танкові батальйони “Leopard II” чи ескадрильї “F-15 Eagle”. Проте, є інші проблеми, які можна вирішити й без додаткового навантаження на бюджет – і ці проблеми так само впливають на боєздатність нашої армії. Головною з них є значний відтік навчених кадрів з військ. В останні роки військові, в більшості своїй, відмовляються продовжувати контракти й повертаються до цивільного життя. Щороку наша армія втрачає тисячі навчених та обстріляних спеціалістів рядового та сержантського складу та сотні бойових офіцерів, які звільняються по закінченню контракту.

То чому ж військові йдуть? Передумов та причин досить багато й вони доволі різнопланові, але можна виділити кілька основних, а саме: проблеми з забезпеченням житлом, надмірна бюрократична система всередині армії, відсутність достатньої кількості вільного часу, ненормовані навантаження та врешті-решт проблема низького грошового забезпечення. Але перш ніж писати гнівні коментарі про заробітчан, вислухайте нас. Кладучи руку на серце, жоден з моїх знайомих та друзів у нашій військовій частині, які вже звільнилися з армії, не називають фактор “низької зарплатні” як головний та пріоритетний. Жоден. Звісно, усім нам хотілося б заробляти трохи більше. Принаймні “в ногу” з підвищенням цін та індексаціями зарплатні на цивільному ринку праці. Але це не головне, зовсім. То де ж ховається та “гідра”, що змушує військових полишати лави армії в ці неспокійні часи? 

Життя військового досить сильно відрізняється від життя цивільного громадянина. І справа далеко не в ризику бути вбитим, пораненим чи контуженим у зоні бойових дій. Ризикують усі й кожного дня. Досить лише поглянути на статистику ДТП в Україні… Йдеться саме про “військову буденність” в пунктах постійної дислокації, де нормою є неповноцінний сон чи його повна відсутність, постійна відірваність від дому та досить важкі побутові умови. І для кращого розуміння потреб та мотивацій військових пропоную розглянути наші проблеми з нашої ж точки зору. Чи змусили б ці проблеми звільнитися вас? 

Проблеми з житлом. Безумовно, ми усі дорослі та свідомі люди й не претендуємо на обов’язкові службові квартири для кожного офіцера, сержанта та солдата. Де жити – завжди знайдеться. Як військовослужбовець, ви матимете право на проживання у військовому гуртожитку або на отримання грошової компенсації за оренду квартири. Тут і починаються перші негаразди. Часто ці гуртожитки не мають навіть мінімальних комфортних умов для проживання, як от гаряча вода, справні пральні машини чи місця, де можна висушити одяг. Проте це можна виправити власними силами, це зовсім не страшно. Найбільше негараздів викликає “кучність” розселення військових, по 8-10 осіб на одну кімнату. Казати про якусь можливість відпочити на самоті не доводиться. 

З іншого боку, держава також надає можливість самостійно винаймати житло й пропонує грошову компенсацію. Підводним каменем в цьому питанні є максимальна бюрократизованість процедури оформлення виплати та її сума: від 1850 до 2800 гривень, в залежності від регіону дислокації. І якщо у віддалених населених пунктах цієї суми буде цілком вдосталь, то оплата житла у великих обласних містах стає проблематичною. Доведеться виділяти власні кошти з грошового забезпечення.

Бюрократизована система. З цією проблемою у військах більше стикаються офіцери та сержанти, ніж рядовий склад. Забезпечення повсякденної діяльності підрозділу потребуватиме десятків рапортів, заявок, списків та звітніх документів щоденно. І для їх відпрацювання потрібні комп’ютери, принтери та папір – усе це є виключно проблемою самих командирів підрозділів та його людей. Щомісяця значна частина “ротної каси” йде на закупівлю чорнил для принтерів, паперу, файлів, скоб та іншої канцелярії. Для організації занять та бойової підготовки також необхідно опрацювати шалені обсяги документації. Обов’язково необхідно брати з собою на заняття декілька книжок, бейджиків, прапорців та якомога більше бірок, ці зайвими не бувають ніколи і ніде. Адже адекватно проведене заняття – ніщо, але гарні звітні фото – обов’язково.

Тенденція “звіт важливіший за дію” дійшла до своєї логічної кульмінації. Практика проведення занять “на папері” без їх реального проведення – давно дієва та широковідома схема. Адже набагато простіше набрати план-конспект занять, одразу віддрукувати оціночні картки та прозвітувати про успішно проведене заняття, ніж проводити їх в реальності. Питання про раціональність таких “танців з бубном” та доцільність витрати бюджетних коштів лишимо відкритим.

Відсутність вільного часу. Напевно найболючішою проблемою для кожного військовослужбовця є відсутність самого поняття про фіксований робочий день. Одразу обмовимося, тут ми не говоримо про період ротації в зону ООС, де викладення усіх власних сил та ресурсів є нормою та аксіомою. Говоримо суто про рутину на ППД (пункті постійної дислокації) та полігонах. Отож. Військове законодавство частково регулює та унормовує робочий день в армії. Так у 199-й статті “Статуту внутрішньої служби ЗСУ” згадується поняття “п’ятиденного робочого тижня”, тривалість якого має відповідати нормам прописаним у Законі України “Про охорону праці”. Простіше кажучи, військове законодавство гарантує 40-годинний робочий тиждень, тобто 8-годинний робочий день. Усе так само як і у цивільних працівників. 

Але є одне “але”, що нівелює усі гарантії. Закон України “Про військову службу” уточнює, що понаднормовий робочий день дозволений під час військових навчань, бойового чергування, несення служби в добовому наряді та під час “…інших заходів, пов’язаних із забезпеченням боєготовності військових частин“. Як ви розумієте, під це визначення можна підв’язати будь-яку діяльність й залишати військових на службі стільки, скільки треба. Тому робочий день військовослужбовця може завершуватись як згідно з графіком дня – о 17:00, так і о 20:00 чи 23:00. Законодавство дозволяє. Якщо ви заглянете до кабінету командира підрозділу з високою ймовірністю ви знайдете там каремат та спальний мішок. Це досвід…

Підписавши контракт, нові військовослужбовці суттєво зазнають утисків у своїх правах. Виїзд у вихідні та святкові дні за межі гарнізону має бути погоджений командиром частини, тривалість робочого дня залежить лишень від кількості отриманих завдань та строками їх виконання (зазвичай усі завдання приходять з терміном “на вчора”), а значна частина грошового забезпечення буде витрачена або на ремонт гуртожитку, на винайм квартири і обов’язково — частину коштів до “ротної каси”, щоб підрозділ міг продовжувати паперову війну й якось виживати в усьому цьому. 

Не дуже оптимістичний опис військової реальності, так? Проте, саме такий тип існування армії дійшов до сьогодення з радянських часів – і продовжує жити далі. Війна на Сході України частково змінила ситуацію, коли результати були важливішими за паперові звіти. Проте, з закінченням активних боїв закінчилися і зміни на краще. Повернулися старі норми та щоденні паперові бої. Повернулися порядки радянської армії, які оберігали та зрощували в часи керівництва міністра Тарана та командувача Хомчака. Бо обидва інакше не служили, та й не вміють. Нині лиш сподіваємося на краще. Адже кожен новий день в армії без цих двох панів – наш шанс для структурних змін та виправлення наявних помилок. Але витримують далеко не усі. Люди йдуть. Йдуть масово. І це лякає набагато більше за російські танкові полки та механізовані дивізії вздовж кордону.