Про буллінг тих, хто поїхав, буллінг жертв насильства та тугу за домом – інтерв’ю зі психологом

#Букви
Редакція

Війна – це виклик для кожного жителя країни, на чию територію вторгся агресор. Як на них реагувати, як прийняти ситуацію та роль нашого дому, батьківщини у житті? Як поводити себе тим, хто виїхав, і чи варто їм за щось дорікати?

Неділя, 1 травня 2022, 17:14

Про це #Букви поспілкувалися з Тіною Берадзе – членкинею Асоціації випускників Медичної школи Гарвардського університету та Світової Федерації біологічної психіатрії.

Чому українці зазнають туги за домом? Навіть за місцями, які не любили, але тепер журяться, бо не можемо туди повернутись.

Генетична пам’ять. Наша генетична пам’ять – це наша пам’ять, а ще й пам’ять наших предків. Карл Юнг описав як “колективне, несвідоме”. У цьому полягає архетип батьківщини, архетип мови. Це все у нас у генах сторіччями.

Прив’язка до локації зокрема?

Звісно! Це частина нас. Як дитина успадкує від матері звички, так само ми успадкуємо тугу рідною землею. Необхідність через війну залишати рідні місця для нас – це родова травма.

Що робити з цією тугою?

Туга — це нормально. У жодному разі не можна їй чинити опір. Вона повинна бути. Це наша генетична пам’ять.

Потрібно усвідомити тугу, обов’язково з кимось поділитися. І я запевняю, той інший, з ким ви ділитеся – теж це переживає, але на тлі глобальної трагедії війни людям просто незручно про це говорити.

У той час, як гинуть люди, піддаються звірствам, втрачають близьких і свої будинки, нам незручно говорити про те, що ми сумуємо, що у нас вдома залишилася, наприклад, улюблена сумка, і не тому, що вона дорога, а тому що вона моя. Я тиждень працювала, віддавала частину свого життя, свій час та енергію, щоб купити цю сумку. Це не просто сумка, це частина мого життя. Тому що я працюючи і заробляючи гроші віддаю частину свого життя, і час, який я більше ніколи не отримаю назад. І це змінити неможливо. Так, я можу зараз піти і купити нову сумку, але це вже не те. Я повинна знову віддати частину свого життя, щоб її придбати. Війна – це екзистенційна криза. Путін вирішив зупинити наш еволюційний процес. Еволюція – це доглядати нове покоління. І вирішив це зупинити. І дуже багато хто залучився. Наше завдання думати, як ми можемо продовжити еволюційний процес нашої країни.

Що означає “залучилися”?

Коли ти ігноруєш небезпеку. Коли тобі кажуть “їдь”, а ти не їдеш. Ти залишаєшся і вмираєш там. Коли звучить сирена, і ти не йдеш у бомбосховище. Я читала спогади однієї єврейської жінки, яка пройшла другу світову, і вона написала листа своїй онуці: “Якщо хтось загрожує, що він тебе вб’є – не думай, що він жартує, що він передумає. Він загрожує тебе вбити. Якщо в тебе є сила та можливість протистояти – озбройся, і борись. А якщо ні – тікай.

Багато хто не хоче залишати свої будинки, особливо люди похилого віку, які кажуть: “Нам втрачати нічого”. Як правильно вчинити?

Для людей похилого віку адаптуватися до нових реалій набагато складніше, ніж залишатися там, де вони до того були. Вони хочуть “Хоч би померти у своєму ліжку”. Безумовно, їх треба вмовляти. Але в результаті декларація про прийняття рішення залишається за людиною. Це абсолютно нормально і нікого не можна судити за це.

Але вже пізно про це говорити насправді. Ми мали про це говорити ще у грудні чи жовтні. А так, коли це все трапилося – людина і так шокована, і донести всю цю інформацію до неї стає дуже складно, і вимагає великого професіоналізму.

Як мали працювати інститути влади, щоб правильно підготувати людей до війни, не створивши паніки. Можливо недоробки влади – це відсутність такого досвіду. Глава РНБО сказав: “Той, хто нам каже, що ми мали евакуювати всіх людей. Ми мали всю країну евакуювати? Ми ж не знали де буде більша загроза”.

По-перше, відсутність досвіду – це не виправдання. Вони знали, що буде війна. Якщо я це знала, і з першого січня готувала своїх студентів, і вони досі мені дуже вдячні за це, тому що вони зробили свідомий вибір – поїхати чи залишитись. По-друге, якщо в тебе немає досвіду, ти звертаєшся до досвіду інших країн. Подивіться як Польща діє: ти маєш розповісти, що є така загроза, вмикаєш народ, вмикаєш сирени, оцінюєш стан бомбосховищ. Тероборону не за три дні ти робиш, а наперед. Це все можна було зробити за два місяці. І жодної паніки не було б. Ти просто пояснюєш народу, що відбувається, що нас може очікувати. Тоді люди зробили б усвідомлений вибір – евакуюватися чи залишитися, а не як сліпі кошенята 24 лютого, не знаючи, що робити і куди тікати. Це в жодному разі не гарантувало б факт того, що всі діяли б правильно. Але народ досі не вірить у те, що відбувається. Знову ж таки, виходимо з факту номер один (влада – ред) – вони знали. Я не мала досвіду навчання людей критичної психології, і я звернулася до своїх знайомих у Грузії та попросила доступ до їхніх матеріалів. Хіба це соромно, коли чогось не знаєш? Неможливо знати все. Є ж величезна кількість країн, які на мій великий жаль, щойно пройшли війну. Ти маєш вчитися, питати, а не сподіватися на “Раптом пронесе”.

Ми готувалися. Не могли евакуювали всіх. Не можна було точно розрахувати, де б трапилася Буча. Зараз ми говоримо людям евакуюватись, але вони не хочуть.” – цитата секретаря РНБО. Влада буквально каже: “Самі винні, що не евакуювалися”. Тобто забирається фактор агресора, прибирається фактор відповідальності влади, і ось самі люди винні.

Це як та ситуація, де дівчинку зґвалтували, а їй сказали, що сама винна, бо спідниця була надто коротка. Це те саме. В BBC є велика стаття про це. Хоча деякі випадки віктімблеймінгу, безсумнівно, відбуваються через неуцтво, підлість чи самовдоволене почуття.

Це – проблема соціальна, а не особистісна. Наш соціум приймає, що дружина трохи винна у тому, що її побив чоловік, а протестувальники самі напросилися на те, що у них стріляли.

Схильність звинувачувати жертву може бути запрограмованою у людській свідомості на найбільш базовому рівні.

Люди на окупованих територій без елементарного зв’язку можуть не знати про евакуаційні коридори.

Так, але проблема не тільки в цьому. Проблема у відсутності інформації, а її наявності. Евакуйовані люди перебувають у жахливих умовах. Ті, хто ухвалюють рішення залишитися — думають, що вони хоча б у себе вдома.

Ми бачили, що трапилося у Львові, коли ціни злетіли до небес, та так, що мерові довелося розбиратися.

Дуже багато хто вже повертається з Європи, бо там вижити дуже складно. Ніде немає системи, яка приймає евакуйованих людей, і створює їм людські умови, ніде. Усі бачили ці вокзали у Польщі, всі. У 21 столітті таку інформацію неможливо приховати.

Питання в елементарній повазі до свого громадянина, якого не було до війни, і не могло виникнути після.

Ми мали 8 років підготуватися до цього, не з грудня, а 8 років. Партнери нам дають і давали величезну фінансову та гуманітарну допомогу. Хтось мені сказав: Ми повинні одягати наших солдатів? Ми втратили роботи, бізнес, все. Ось давайте про це поговоримо. І ось приходить до мене якийсь чиновник і каже мені: “Евакуюйся”, а потім каже, що це твоя провина, що ти цього не зробив. Ви серйозно?

Як ми маємо змусити владу нас поважати. Як?

Як ми його змусимо когось поважати, якщо він не поважає себе? У них було 8 років, на те, щоб одягнути свою ж армію. Вони знали, що Росія нападе, прямо про це говорять. Я до цього готувалася, і я свою роботу зробила Окей, гаразд, це все сталося. Далі, що ми робимо? Як ми допомагаємо народу з цим впоратися? У кожній державі, незалежно від війни, має бути елементарна повага до своїх громадян. Те, що зараз робить українська армія, – величезний подвиг. Я не знаю, як у них це виходить. Це “колективне несвідоме”, це туга за своїм домом, яка змушує йти цих людей на смерть.

Армію одягають прості люди.

Ми беремо останнє, що маємо, і несемо в армію. Тому що це теж стосується нас, і ми це розуміємо. Це єдине, що ми можемо зробити.

Є народ, а є елітарна частина суспільства, яка була і до війни, і яка до народу не мала жодного відношення, так само вона зараз не має, але вона каже: Евакуюйся.

Що бути людям, які не евакуювалися або не евакуювали рідних, яким зараз кажуть: самі винні що ви не поїхали.?

Найжорсткіші заходи покарання такі слова. Є ж ідея законопроєкту про суд над тими, хто ухиляється від служби в армії. Я б цей законопроєкт застосувала стосовно тих людей, які перекладають відповідальність, і замість того, щоб уже створювати програми реабілітації, їй кажуть, що ви винні, що ви там залишилися. Як люблять у нас казати “таких людей треба розстрілювати”. Я говорю це цілком усвідомлено. Я 40 років займаюся психологією, і знаю, через що проходять люди. Це комплексна травма: втрата будинку, втрата батьків, згвалтування, втрата всього. І ця травма – на все життя. Хтось сміє цій людині говорити такі речі? Перекладати відповідальність на пересічних людей, хоча цим займатися мала влада.

Не лише влада, це роблять навіть звичайні люди. Це з ряду: “Я ось евакуювався, а ти ні. А чому?”

Звичайні люди в такій ситуації жертв. Вони відчувають провину за те, що врятувалися. Їх також ніхто не попереджав. Їм просто пощастило, що вони не опинилися на тих теренах, де це все відбувалося. Коли влада каже: “ми не знали, на яких територіях буде Буча” – як як ви не знали? New York Times вже в січні опублікував знімки базування їхніх військ, і на яких напрямках. Як ви могли цього не знати, коли я знала? Я, абсолютно громадянська людина, знала про це. І ви, при здоровому глузді, кажете що не знали? Наша влада говорила, що розвідка США та Британії сіють паніку! І вони зараз кажуть: “Чому ти не евакуювалася?”.

Якою має бути наша реакція стосовно тих, хто пережив насильство в будь-якій формі?

Лише емпатія. Якщо ти не професіонал – мовчи. Просто обійми цю людину, і скажи “Мені дуже шкода”.

Зворотній бік. Тих, хто виїхав, буллять, ті, хто залишився.

Люди, які поїхали – вони дуже багато дітей урятували, і вони продовжують еволюційний процес. Їх не можна плекати, у них якість життя впала в драматичних масштабах. Вони залишили своїх чоловіків, свої будинки, живуть у жахливих умовах. Але ж вони врятували націю. Вони вивезли дітей, а ви ще й гнобите їх. Це є генофонд української нації.

 “Ми залишилися, ми герої” – ви герої, безумовно. Але, коли людина з маленькими дітьми кілька днів пішки переходила кордон, тепер дітей доглядає в нестерпних умовах. Живе у нестерпних умовах, бо будь-яке вимушене переселення це величезна трагедія. Це вам грузинка каже, яка пройшла з 89 року все те саме. Це величезний стрес, люди шоковані просто, залишаючи своїх чоловіків і батьків. І ви їх булите? А що вони мали робити? Виставити своїх дітей під бомби?

Ми, як нація, повинні їм спасибі говорити і пишатися, що вони врятували генофонд.

Це еволюційний процес. Без дітей зникає нація. Я не знаю, якою була альтернатива тому, щоб виїхати. Виставити дітей під бомби? Просто не можу цього збагнути.

Я щодня спілкуюся вимушено переміщеними людьми, і вони далеко не добре там почуваються. Вони постійно кажуть, що чекають на можливість повернутися, і що хочуть додому. Говорять: “я хочу додому”. Я б кожну матір, яка перейшла кордон із цими дітками, нагородила б медаллю героя, і не те, що я б не цькувала, я б їх підтримувала всіма способами.

  • Нагадаємо, команда професіоналів-психологів під наставництвом Dr. Тіни Берадзе створила групу для надання психологічної підтримки і пропонує допомогу тим, хто її потребує. Підключитися можна з будь-якої точки світу.
  • Про це заявила лікарка-психіатр Тіна Берадзе розвінчала чутки про те, що президент РФ Володимир Путін психічно нездоровий. Вона наголосила, що діагнози лише можуть допомогти російському диктаторові уникнути покарання.
  • Війна – це випробування на міцність психіки кожного із нас, неважливо де ви – під обстрілами чи в безпеці. Як пережити емоційні гойдалки (коли відчай замінюється ейфорією), страх, паніку, провину, страх за близьких і втрати –  читайте у матеріалі.
Теги: війна, буллінг, війна, Психологія, РНБО, російсько-українська війна, Тіна Берадзе

Букви в Google News

Підписатись

Читати #Букви у Telegram, Twitter і у Facebook