#Букви поспілкувалися з Мариною Приходько – членкинею ради директорів ГО Razom for Ukraine.

– Розкажи детальніше про те, як було засновано організацію. 

– “Разом” засновано як організацію у січні 2014 року, але вона існувала як маленький рух серед українців Нью-Йорка із самого початку Євромайдану. Разомці організували паралельні демонстрації та акції у Нью-Йорку та інших містах на підтримку Євромайдану. Після початку війни, “Разом” зросла удруге та розширила свої проєкти та цілі. Останні 8 років ми були закордонним осередком українського волонтерського руху і підтримували його, як тільки могли. 

– Як давно ти працюєш з “Разом”?

– Я почала волонтерити з “Разом” у 2014 році, ще під час Євромайдану. Тоді я щойно приїхала до Нью-Йорка, нікого не знала взагалі, мені було лише 17 років. Саме розпочався Євромайдан. Я знайшла “Разом”, хотіла  бути частиною цього руху, саме цієї організації, тому що мені подобався імідж, подобалися люди, які там були, волонтери, мені сподобалася візія організації – ми постійно думали та думаємо про сучасну  Україну,  а не про якусь там Україну 30-х чи 60-х років… Сучасну, прогресивну,  ліберальну Україну, яку я знала і яку я дуже любила, і досі дуже сильно люблю. Тож я навчалася у Нью-Йоркському університеті й паралельно працювала і волонтерила у “Разом”.  

У 2019 році я приєдналася до ради директорів організації “Разом”, та  лише з квітня 2022 року я професійно займаюся роботою в ній,  тобто отримую зарплату за свою роботу.

Джерело: Марина Приходько

– Тож, щоб здобути оплачувану роботу, ти пройшла певний шлях?

– Слід зауважити, що раніше ми не планували мати оплачувані посади в організації взагалі. Так склалося вже після 24 лютого й після того, як масштаб нашої діяльності зріс на тисячі відсотків. Для того, щоб правильно керувати 65-ма мільйонами доларів на допомогу Україні, потрібно платити зарплати.

– 65 млн – це за рік чи за місяць?

– Це з 24 лютого. Це стільки ми нафандрейзили, тобто назбирали, з початку повномасштабного вторгнення, і станом на тепер 55 мільйонів із тих 65 мільйонів ми вже витратили на допомогу українцям.

– Що було до 24-го лютого – теж допомога армії й фронту?

– Ми завжди так чи інакше займалися  гуманітарною допомогою. Це аптечки, рації, комунікаційна  допомога, чимало медичної допомоги. Але все це стало неочікуваним для нас. Під час Євромайдану ми просто допомагали людям, що стояли на Євромайдані в Києві. Знайшли їм такі “штуки”, які можна в кишеню класти, щоб гріти руки, генераторів купили декілька, тому що на той час для нас зібрати тисячі доларів уже було на такому ж рівні, як  зараз – зібрати мільйон доларів.  Адже ніхто не знав, що таке Україна, що таке Євромайдан у 2014 році,  принаймні у США. Допомагали Євромайдану, як могли: організовували протести, демонстрації, згуртовували людей просто. Це була просвітницька робота також – розповідати американцям, що таке Україна, і що відбувається в Україні в 2014 році. 

Потім це переросло в допомогу українцям, які постраждали під час початку окупації України Російською Федерацією. Після окупації Криму, після окупації Донецька і Луганська. Ми намагалися допомагати родинам, дітям, переміщеним особам, і це все була гуманітарна допомога.

Джерело: Марина Приходько

У 2014-15 роках у нас були адвокаційні проєкти, ми писали дослідницьку роботу про нелегальність окупації Криму Росією, що це означає, і що взагалі не можна проводити референдум на окупованих територіях. Ми зібрали міжнародних юристів, написали велику дослідницьку роботу і презентували її  у Конгресі США. Також у нас був проєкт “Око” в 2014-15 роках, де команда волонтерів аналізувала сприйняття України у західних ЗМІ.  Там багато науковців працювало, які написали програму, що зберігала усі новини про Україну за певний час, і ця програма також через волонтерів аналізувала, чи відбувається якийсь розвиток у сприйнятті  України – позитивний  і негативний, чи американці та європейці розуміють контекст…

– Змінювалося сприйняття?

– Так.  Радикально. Більшість людей у світі почали “з нуля” формувати ставлення до України. Вони не знали, де Україна розташована, хто там живе, нічого не знали про історію, а потім – з часом, місяць за місяцем в 2014-15 роках знання про Україну зростали, і люди почали розуміти контекст більше. Вдалося досягти позитивних змін і щодо іміджу України в міжнародній сфері.

– Тож від допомоги постраждалим на Євромайдані ви  перейшли до допомоги постраждалим через дії Росії та адвокації – пояснювати світу, що відбувається насправді?

– Так. Але тут слід зауважити, що в 2016 і 2017 роках ми також переформували нашу роботу і почали займатися культурною роботою, культурною дипломатією. Ми вбачали “Разом” як представництво України за кордоном.  Тому що, на відміну від організацій, що вже існували за кордоном до 2014 року, ми не представляли усю діаспору. Ми представляли новоприбулих українців на той час, і це нас вирізняло і вирізняє зараз.

– У цьому розумінні діаспора – це люди, що емігрували у 20 столітті, після Першої світової, Другої світової воєн, та у 60-ті, 70-і і 90-і – це були, мабуть, пікові періоди, а наступним був 2014 рік?  Тобто, нова генерація людей, які жили у незалежній Україні понад 20 років.

– Так, і більшість з нас народилася в незалежній Україні. Самі українці не часто говорять про це, але я, як людина, що народилася в 1995 році, вважаю, що є та величезна різниця між поколіннями.

До прикладу, моя сестра 1986 року, її світогляд – зовсім інший.

– Розкажи більше про культурну та освітню місії.

– Щодо культури.. Ми фінансували різні документальні фільми про Україну. Леся Калинська також навчалася у Нью-йоркському університеті, вона – режисерка,  знімала  Євромайдан і хотіла випустити цей документальний фільм, на увесь світ показати, що це таке, тому що на той час, 2014 року, не було фільмів про Україну, не було серіалів, які б вийшли на загал і дали б змогу зрозуміти людям,  що таке Україна. Це один простий приклад. Фінансування документальних фільмів про Україну, про події на Євромайдані. Ми  виписали свої цілі, і одна з них – бути голосом України за кордоном. І коли нам повідомляли, що хтось із наших партнерів, приміром, Вахтанг Кіпіані, важлива постать у сучасній українській історичній науці, або Сергій Жадан будуть за кордоном, ми швидко організовували програму для них, враховуючи мету культурної дипломатії. 

– Що таке партнер?  Це як?

– Партнери – це громадські організації в Україні,  з якими ми хотіли співпрацювати та досягти нашої мети в Україні. Йдеться про просування  демократії, розквіт України, розквіт громадянського суспільства,  це найважливіше. Тому ми як громадська організація, з одного боку, та ці важливі особистості для прогресивної України – Вахтанг Кіпіані,  Сергій Жадан, УАЛ (Українська академія лідерства), “Будуємо Україну разом”, “Родина дідулів” (їх багато на нашому веб-сайті) – з іншого, укладали партнерські угоди,  що давало їм змогу фандрейзити за кордоном через “Разом”, щоб підтримувати їхні дуже важливі проєкти в Україні, і в такий спосіб підтримувати українську демократію і громадянське суспільство. А коли вони перебували в США, ми організовували події за їх участі,  зустрічі, спрямовані на американську авдиторію, щоб американці або іноземці, що перебувають у США, познайомилися з ідеєю сучасної України через цих людей. 

– Щоб, наприклад, Сергій Жадан міг залучити кошти для реалізації свого творчого продукту? Правильно я розумію?

– У нього є свій фонд. Фонд Сергія Жадана.

– Щоб ви могли йому допомогти тут організувати івенти й познайомити із тими, хто  міг би його підтримати?

– Так. І познайомити іншу авдиторію з його творчістю. Що також дуже важливо, бо Сергій Жадан уже має чимало перекладених книжок, доступних за кордоном, які варто просувати. Якщо ніхто не просуватиме їх безоплатно, то вони начебто й не існують. Саме партнерство з Жаданом було не стільки щодо його книжок, хоча ми й продавали його книжки за кордоном, допомагали, робили його літературні вечори, але ми допомагали та фандрейзили для того, щоб його фонд  будував школи у Харківській і Луганській областях.

– Це ще до 24 лютого – до повномасштабної війни?

– Так.

– Його фонд будував школи?

– Так, будували школи. Потім ми об’єднали “Будуємо Україну Разом” (БУР) і Фонд Сергія Жадана, щоб  у школи, які будувалися його фондом, приїздили люди з-за кордону й викладали. Ми співпрацювали з БУРом, щоб розвивати ці школи. 

– У Вас можна подати заявку на допомогу. Скажіть, будь ласка, скільки приблизно прийшло заявок з початку російсько-української війни?

– Заявок з різних джерел в різних обсягах через доступну форму на RazomForUkraine.org/zapyt ми отримали орієнтовно до 10,000. 

– Ти була в Європарламенті. Розкажи про це. Як ви співпрацюєте – з депутатами Європарламенту, з Європейською радою?

– Якщо говорити про співпрацю, то слід говорити про Конгрес США. Ми не маємо представництва в Європейському союзі. Я була в Європарламенті, бо наші нові партнери, Newlines Institute, підготували доповідь  про репарації  Україні, і презентували цю доповідь Європарламенту, тож запросили  мене на цю презентацію, бо ми співпрацюємо та допомагали їм із матеріалами. Це було в інтересах “Разом”, в інтересах нашої адвокаційної команди – бачити, що відбувається в ЄС. Після повномасштабного вторгнення й певного аналізу ми дійшли висновку, що США є лідером рішень щодо підтримки України.  Нам слід  сфокусуватися на адвокаційній роботі в США, а не в ЄС.

Джерело: Марина Приходько

– Ти маєш на увазі, що саме США є ініціатором більшості міжнародних рішень щодо допомоги Україні, і після ініціативи США решта країн підтримують?

– У більшості випадків так. У світі ще сприймається лідерство США у міжнародних відносинах, країни звертаються й прислуховуються до США щодо прийняття важливих рішень, які можуть або зашкодити світові, або просувати демократичні цілі. 

Для ЄС алгоритм прийняття рішень сильно відрізняється від того, як США ухвалюють свої рішення щодо міжнародної політики. Але якщо ЄС знає, що може покластися на підтримку США щодо великих рішень, які впливатимуть не лише політично, а й фактично на ЄС, то вони будуть більш схильні до того, що слід робити певні речі. Часто США відкривають різні можливості для ухвалення ЄС політичних рішень. І знову ж – якщо хтось не згоден із чимось, то ми маємо певні ситуації в ООН, в Генасамблеї, де дуже часто проти резолюції на підтримку України голосують усі союзники Росії… І вони ще існують, бо вони – не стільки за Росію, як проти США.

– Хто наприклад?

– Ботсвана. Майже всі африканські країни…

– Взагалі в африканських країнах Україна має серйозні проблеми з пропагандою, бо зараз ми там інформаційно не працюємо, а Росія працює, і Росія звинувачує Україну в голоді. Чому вони мають бути іншої думки, якщо їм ніхто не пояснив? Це певний момент.

– Це комплекс. 

– Скажи простими словами, що є адвокація.

– Адвокація в організації “Разом”  зараз має вигляд роботи з урядом США, із Конгресом. Наша адвокатська команда має зустрічі з конгресовими офісами для інформування їх щодо того, що відбувається в Україні, щоб вони ухвалювали відповідні рішення на підтримку  України, і продовжували це робити.

– Тобто, ви для них є джерелом інформації щодо того, що відбувається в громадянському суспільстві саме з позицій громадянського суспільства? Адже вони спілкуються з нашими дипломатами, силовиками, нардепами та отримують інформацію від них також.

– Трохи глибше, бо “Разом” – це все ж американська організація: ми зареєстровані в США, я – громадянка США,  всі в адвокатській команді, більшість волонтерів, люди, що нас підтримують – а це  150 000  плюс донори – вони представляють США. І Україна – це не лише Україна, і це не лише Європа, це…

Джерело: Марина Приходько

– Зона інтересів США?

– І не лише, це питання національної безпеки США. Тому ці конгресові офіси більш зацікавлені й готові до співпраці з нами, тому що ми представляємо інтереси громадян США. 

Ми також будуємо ланцюжок між нашою авдиторією і конгресменами, наприклад, тому що конгресмени, перш за все, звітують своїм виборцям. Крапка. Щоб там не писали ЗМІ, що хтось корумпований, хтось взяв гроші, про лобістів, але насамперед – це виконання зобов’язань перед виборцями, і це для них все – це їхня кар’єра, зарплата. І ми можемо будувати ланцюги між конгресменами і їхніми виборцями, і це дуже важливо. Ми також  інформуємо конгресові офіси та виборців. Це така просвітницька робота з виборцями, із тими людьми, які підтримують “Разом” або Україну або ще ні, і ми маємо можливість довести, чому варто підтримувати Україну, і з отриманою від нас інформацією вони підуть до своїх представників і скажуть  — ось це мені важливо, це – один з моїх пріоритетів,  і я хочу, щоб ви зробили це. По-різному можна це можна висловити, але є факт, що вони підтримують Україну і приходять до своїх представників і кажуть, що підтримують Україну.

– З якими великими та відомими донорами зі США чи України ви співпрацювали?

– Іронія в тому, що $70 мільйонів ми зібрали суто через велику кількість маленьких донорів. З 24 лютого, у нас 180,000+ донорів. Сума пожертвування коливається від одного до 1,000,000 доларів. Звісно, були святкові моменти, коли ми отримали величезний донат у сумі мільйон доларів, від Reed Hastings з Нетфліксу, Jack Dorsey з Твіттера, філантропа Tipper Gore. Але так само було радісно дізнатися, що такі люди, як Мартін Скорсезе та Віра Фарміґа погодилися провести великий концерт “Щедрика” у Ка́рнеґі-Холі 4 грудня та підтримати Україну у такий важливий, відчутний спосіб.

– А як змінилася ситуація за 9 місяців? Одразу була і є підтримка України з боку США. Проте, з огляду на внутрішні  проблеми в Штатах – рецесія, економічна криза, тривають наслідки пандемії, локдаунів у Китаї, – але все частіше ми чуємо, що війна в Україні є проблемою. Тобто, Україна є проблемою, але підтримка й досі – сильна?

– Підтримка досі сильна, і я б сказала навіть, хоч люди дуже сильно дивуються – підтримка зростає…

– З боку конгресменів чи їх авдиторії, чи всіх?

– Всіх, тому що з часом люди дізнаються більше про Україну. Тобто, якщо аналітично подивитися на ситуацію в березні й зараз, то  в березні то був просто вибух інформації, і ті люди, які дізналися, що відбувається в Україні, що сталося повномасштабне вторгнення, так швидко б не зрозуміли, що діється.

Зараз після 9 місяців, хочуть вони чи не хочуть, вони більше знають про те, що відбувається, і вони мали можливість через різні канали дізнатися про Україну, через нашу роботу, адвокаційну роботу команди “Разом” чи іншу адвокаційну групу. За ці 9 місяців багато нових організацій засновано в США на підтримку України. Заходи, фандрейзери, медіа, – всі говорять іще більше про Україну, тому зараз людям важче уникати України. І нинішня війна на такому рівні в Україні – це не лише про політику, це здебільшого про мораль… Це моральна війна. І що грає в наш бік, бік України – те, що люди можуть зрозуміти – хто є зло, і хто – добро. Росія – це зло, Україна – це добро, і будь-хто  — від мешканця Техасу  до мешканця Нью-Йорка, можуть зрозуміти та обрати для себе зло або добро. А людина завжди обиратиме добро.

– Якщо вона – не росіянин…

– Якщо вона – не росіянин, так.

– На моє запитання, як пройшла твоя поїздка до Європи, ти відповіла, що русні …пзд. Чому?

– Тому, що підтримка України зростає на всіх рівнях,  і стало людям значно важче виправдовувати Росію, вчинки Росії. Раніше, у 2014  році, всі говорили – а, ось референдум, Україна й Росія – це одне й те ж, ви ж спілкуєтеся однією мовою, в чому різниця – бла, бла, бла…. А зараз, як я бачила на презентації цього звіту в Європейському парламенті,  з партнерами України – Швеція, Польща, решта партнерських країн вже не мають терпіння толерувати неправду або пропаганду російську, толерувати далі те, що робить Росія в Україні та в усьому світі. Вони вже хочуть кінця цієї епохи російської влади, всі вже хочуть кінця гібридних воєн, кінця цієї псевдохолодної війни, яка не скінчилася після розпаду Радянського Союзу.

Щоб ми зосередилися на підвищенні комфорту нашого життя, а не на виживанні та не на шантажі Росії, яка погрожуватиме вимкнути газ Європі.

Так, вже ніхто більше не буде таке толерувати. Зрозуміло, що коли під час доповіді в Європарламенті представник з Угорщини дуже елегантно розповідав про свою підтримку України й про підтримку України з боку Угорщини, натомість з такою необережністю залучив відтінки підтримки  Росії, то всі так швидко зреагували на це…

– Інші країни?

– Так, інші країни… Представники інших країн в Європарламенті. А у 2014 році це була просто мрія, що хтось почує виправдовування російської пропаганди й скаже “ні!” А це сталося, і це відбувається просто зараз, і я все частіше й усе більше вірю, що Росії буде кінець,  вона не може існувати такою, як є зараз.

Джерело: Марина Приходько

– Ти часто буваєш в Україні?

– За ці 9 місяців я була двічі в Україні. Планую ще побувати. До повномасштабного вторгнення, зазвичай, я бувала двічі на рік – влітку і взимку.

– Зупиняєшся в Харкові?

– Так, я з Харкова.

– Розкажи, будь ласка, одну чи декілька історій, які запам’яталися найбільше, які розчулили або надихнули.

– Через психологічну травму в мене зараз великі проблеми з пам’яттю. Водночас у такий роботі вражаючі моменти бувають мало не щодня. 

Я пам’ятаю, як під час однієї з перших зустрічей адвокаційної команди із членом Конгресу у Вашингтоні я почала плакати, говорячи про мою родину в Харкові. Мені було надзвичайно соромно за свої емоції, я, зазвичай, їх ховаю. 

Пригадую, як 24 лютого українці в Нью-Йорку обурено вийшли на вулиці. Ми всі почали збиратися біля будівлі російського консульства в Нью-Йорку, там були тисячі людей. Я пройшла крізь натовп, шукаючи когось із знайомих, але нікого не знайшла, тому що людей було дуже багато. Люди кричали, ридали, скандували – було відчуття, що настав кінець світу.

Я також дуже добре пам’ятаю, як я була у Харкові недавно, до звільнення Харківської області, і вночі орки вперше влучили у ТЕЦ, яка десь за 500 метрів від квартири, де я зупинялася. Я пам’ятаю, як зник зв’язок, я пам’ятаю той страшний шум. ТЕЦ почала гудіти, тому що увімкнувся екстрений режим. Я й досі чую цей звук і відчуваю землетрясіння у своїх нічних жахіттях. 

Я пам’ятаю, як старші люди, яким ми доставляли гуманітарну допомогу у Харківській області за 5 км від кордону з Росією, настирливо намагалися подарувати мені цукерки. Я відмовлялася і відмовлялася, дивлячись на їхні зруйновані будинки і розуміючи, що ці цукерки – можливо, усе що вони мають. Але відмовитися так і не вийшло, і я повезла ті цукерки з собою аж у Нью-Йорк, де вони й досі лежать у моєму холодильнику.