Передусім, що нам відомо з розслідування? Операцію готували з 2018 року, і на початку це був просто збір даних про російських найманців, які брали участь у війні на сході України з метою отримання доказової бази про підтримку їх Росією та скоєння ними військових злочинів.

Ідею про затримання частини бойовиків, щодо яких вдалося зібрати докази їх участі у бойових діях почали розробляти у 2019 році, а про намір провести саму спецоперацію Володимиру Зеленському доповіли лише 15 червня 2020 року, через потребу в налагодженні співпраці між Головним управлінням розвідки та Службою безпеки. Другою причиною було те, що задум українських розвідників вийшов далеко за межі просто збору даних – йшлося про безпрецедентну і вкрай зухвалу акцію “під носом” у російських спецслужб, які взагалі не знали, що відбувається з їх “підопічними”.

За планом, розробленим розвідниками й схваленим міністром оборони та президентом, найманців мали спорядити 25 липня 2020 року з Мінська до Стамбула літаком, який би здійснив екстрене приземлення у Києві, після чого українські спецслужби затримали б пасажирів, причетних до участі у війні на сході на боці Росії. Через 2 дні, 27 липня, так само мали спорядити ще одну групу найманців.

Тут і починається та частина історії, яка цікавить нас у цей момент, оскільки в переддень операції її куратори, Василь Бурба від ГУР МО та Руслан Баранецький від СБУ, повинні були доповісти про початок її фінальної фази в Офісі президента. Як зазначається в розслідуванні, зустрітися з Володимиром Зеленським їм не вдалось – замість нього на зустріч прийшов Андрій Єрмак, який заявив, що президент зайнятий. Це – важлива деталь.

Як повідомляється, очільник Офісу президента попросив розвідників відкласти операцію на тиждень, мовбито задля початку дії режиму припинення вогню, домовленості про яке вдалось досягти нещодавно. Як розповів журналістам Василь Бурба, в іншому разі припинення вогню “могло б закінчитися не розпочавшись”.

Тут слід зауважити — мотивуючи тим, що проведення операції може зірвати початок “режиму тиші” на Донбасі, у президента не пояснювали, як позначиться на перемир’ї захоплення “вагнерівців” після початку дії режиму припинення вогню. Адже ключовий аспект – затримання найманців – все одно залишається актуальним хоч у заплановану дату, хоч після. До того ж про наміри провести спецоперацію ОП і президенту було відомо заздалегідь, як і про її можливі наслідки. Саме тому версія “зачекати, щоб почалось перемир’я” є досить сумнівною, як і доцільність ризику двома роками підготовки заради двох днів “режиму припинення вогню”.

Також якщо поглянути ширше на мотив відкладення фіналу операції, то є очевидним той факт, що йшлося не про перше перемир’я на сході за шість (на той час) років війни. Таких “режимів тиші” було тоді вже з десяток, а обіцянок Росії й підтримуваних нею бойовиків їх дотримуватися – ледь не стільки ж, скільки снарядів летіло на позиції ЗСУ після цих обіцянок і домовленостей. Такий мотив ще б можна було зрозуміти, якби йшлося про виведення російських військ з Донбасу і Криму (тобто відновлення територіальної цілісності України, що є метою України, а не чергове перемир’я). І цього в ОП не могли не усвідомлювати.

Другим важливим аспектом у контексті питання відповідальності є те, що за словами розвідників, голову ОП попередили про те, що відкладення спецоперації майже гарантовано означатиме її провал – саме через те, що планами групи чоловіків зі “специфічним” минулим зацікавляться російські спецслужби, або білоруські – в країні саме тривала передвиборча кампанія, режим Лукашенка зіткнувся зі наростальними протестними настроями та вочевидь, КДБ Білорусі працювало в посиленому режимі. Це підтверджується й тим, що одразу по затриманні “вагнерівців” у Білорусі було заявлено про їх наміри втрутитися у вибори, і лише через кілька днів там вдалось розібратись, що найманців не цікавила ні Білорусь, ні вибори. Диктатори не надто довіряють іншим, насамперед іншим диктаторам, знаєте.

Утім, попри попередження про наслідки відкладення, очільник ОП все одно наполіг на цьому. Це і є ключовим аспектом у питанні можливої відповідальності. Саме час закінчити з історичною і перейти до юридичної частини питання.

Стаття 111 Кримінального кодексу України (Державна зрада) передбачає настання відповідальності за діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України: перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту, шпигунство, надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України. Попри те, що все видається досить очевидним, слід розуміти нюанси.

Скоїти такий злочин з необережності неможливо. Тобто, шкоду державі нанести можна, однак, саме за статтею 111 КК таке діяння не можна кваліфікувати, оскільки вона передбачає прямий умисел. Оскільки ми уже знаємо, що президенту та очільнику його Офісу було відомо про суть операції, її передумови, потребу в проведенні та наслідки провалу, можна вважати, що перші два елементи прямого умислу наявні: усвідомлення суспільної небезпеки діяння, спрямованого на зрив операції та наслідків, які це діяння може за собою потягнути.

Третій елемент – бажання настання відповідних наслідків, трохи складніший, оскільки є повністю суб’єктивним питанням. Утім, тут на допомогу приходить, раптово, заява Кирила Буданова, нового очільника ГУР, який змінив на цій посаді звільненого Володимиром Зеленським Василя Бурбу. За словами генерала Буданова: “…керівник Офісу Президента не має права втручатися або впливати на проведення спеціальних заходів”. Це правда, з точки зору закону, але й свідчить про те, що не маючи права втручатись (зокрема й просити, наполягати, приймати рішення, давати вказівки) в проведення спецзаходів, очільник Офісу президента, як нам відомо з матеріалів розслідування, все-таки робить це. Що повертає нас до питання, чи було наявне бажання настання суспільно небезпечних наслідків, які міг потягнути за собою зрив спецоперації, в діях Андрія Єрмака.

Підсумуємо: те, що очільник ОП знає про небезпеку та наслідки провалу спецоперації, знає про те, що відкладення фінальної фази операції означає її провал, за своїм психічним станом здатен усвідомити зміст своїх дій та їх наслідки – і при цьому, не маючи законного права втручатися в проведення спецоперації, все одно наполягає на її відкладенні, може свідчити саме про наявність прямого умислу в діях Андрія Єрмака  щодо заподіяння шкоди суверенітетові, обороноздатності та державній безпеці України шляхом сприяння представникам іноземної держави та організації в проведенні підривної діяльності проти України.

А ось щодо президента, то тут виникає вкрай цікава ситуація, оскільки вимога щодо відкладення операції, яка спричинила її провал, виходила від голови Офісу президента, який прийшов на зустріч з розвідниками замість Володимира Зеленського. Цікавість її в тому, що про ступінь залученості та як наслідок  вини  президента у відкладенні операції, яке призвело до її провалу, слідству, якщо воно буде, може розповісти лише голова ОП. І тут виникає запитання, хто є менш цінним для Андрія Єрмака “раптом що”: Володимир Зеленський чи Андрій Єрмак?

Проте, варто згадати інтерв’ю президента Наталі Мосейчук у червні 2021 року: “Єрмак поруч зі мною не просто так. Я довіряю цій людині. Служба безпеки надавала мені й надає інформацію про все моє оточення і всіх моїх людей”. Службу Безпеки очолює давній друг президента Іван Баканов, а згадане інтерв’ю відбулося майже через рік після провалу спецоперації, коли скандал щодо неї уже розгорівся на повну. І якщо за таких умов Володимир Зеленський продовжує довіряти Андрію Єрмаку, то питання про співучасть можна вважати доволі риторичним.

Виразним мазком на цьому полотні є й інтерв’ю депутатки Європарламенту Віоли фон Крамон, яка розповіла, що США застерегли президента від повідомлення голові його Офісу про плани застосування санкцій щодо каналів, які пов’язують з Віктором Медведчуком, з огляду на зв’язки Єрмака з Росією.

Досить іронічним є й те, що навіть припускаючи відсутність співучасті, тривале та послідовне заперечення Володимиром Зеленським як самого факту існування операції, так і причин її провалу, може розцінюватися як діяння, передбачене статтею 396 КК України (Приховування злочину).

 

P.S. Розслідування Bellingcat не дало відповіді, на яку всі чекали найбільше – чи відбувся безпосередній “злив” інформації про плани затримання “вагнерівців” російським або білоруським спецслужбам. Така інформація, звісно ж, надзвичайно спростила б оцінку та кваліфікацію дій причетних осіб, а в дечому і сама б дала відповідь на запитання про можливість притягнення їх до відповідальності, оскільки статтею 328 Кримінального кодексу України передбачена відповідальність за розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, особою, якій ці відомості були довірені або стали відомі у зв’язку з виконанням службових обов’язків, за відсутності ознак державної зради або шпигунства. Як відомо з норм закону України “Про державну таємницю”, інформація про проведення військових операцій є такою, що становить державну таємницю, а Положенням “Про Офіс Президента України” передбачено, що  до  повноважень керівника ОП віднесено й реалізацію державної політики у сфері охорони державної таємниці.

Імовірно, цю інформацію ми також колись отримаємо, запитання лише – знову від журналістів чи уже від слідства?