Однак емоції – поганий порадник для прийняття життєво важливих рішень. І прекрасний інструмент маніпуляцій.

Звичайно ж не можна звинувачувати президента Зеленського в тому, що кожного полоненого він зустрічав особисто біля літака. Як і заперечувати очевидного – це була в тому числі і перемога Зеленського. Правильно емоційно подана в ЗМІ.

Не може, проте не дивувати, наскрізний посил, що рефреном звучить з рядків цієї драми – ось у Зеленського вийшло те, що не виходило у Порошенка.

Автори подібних коментарів завжди забували і забувають, що Україна з її політикою – це не весь світ. І що в світі глобальної політики з її підводними течіями не все і не завжди залежить від української влади.

Позитивні емоції, які вселяли надію в націю – це добре. Але вони схлинуть. І їх наявність – точно не привід перестати думати і замислюватися над тим, як нинішній обмін полоненими може бути вплетений в подальший розвиток українсько-російської війни. І які дії зараз будуть робити наші міжнародні партнери.

Я не знаю, яка погода була в Тегерані 4 листопада 1979. Атмосфера, однак, була розпеченою та гарячою. Адже саме в цей день керована аятолою Хомейні взяли в заручники 66 співробітників американського посольства в Ірані. Спочатку режим Хомейні вимагав від уряду США видачі Ірану шаха Мохаммада Реза Пехлеві, що втік до Америки. Піти на ці умови США не могли. І 52 заручникам (частина з групи 66 була звільнена раніше) довелося провести в іранській в’язниці довгі 444 дні.

Переговори про їх звільнення почала вести ще американська адміністрація президента Джиммі Картера. Принципові домовленості про звільнення були досягнуті. Однак в розпал президентських перегонів США іранський режим, який поклав на Картера відповідальність за протидію ісламської революції, не мав наміру відпускати американців. Щоб не підсилювати рейтинги свого ворога. За день до закінчення каденції Картера, 19 січня 1981, в Алжирі були підписані угоди про повернення заручників. Всі вони повернулися в США на наступний день – 20 січня, в день вступу на посаду президента Рейгана.

За звільнення своїх громадян США були змушені піти на величезні поступки перед Іраном. В тому числі, Алжирські угоди передбачали зняття санкцій з Ірану, накладених минулою адміністрацією, розмороженням 14 мільярдів доларів з заарештованих США іранських рахунків і зобов’язання по невтручанню США у внутрішні справи Ірану.

Втім, вже в 1987 році Рональд Рейган наклав на Іран нові санкції. Які з тих пір тільки посилювалися.

Алжирські угоди не могли не впасти під тиском обставин. США і правда більше не здійснювали свою діяльність на території Ірану відкрито. Адже формально і неформально американські агенції з підтримки демократії не могли функціонувати на території теократичної диктатури. Однак секретні операції розвідки США продовжувалися. На щастя, законодавство США завжди передбачало права ЦРУ на неофіційні заходи всупереч міжнародним угодам. Безпосередньо і через треті країни, оперуючи базою двосторонніх секретних угод.

Ще одна всесвітньо відома операція із звільнення заручника – ізраїльського солдата Гілада Шаліта – тривала 5 років. Спочатку Ізраїль відкинув можливість будь-яких політичних поступок. Здійснив невдалу військову операцію задля його звільнення. І пригрозив, що в разі вбивства ізраїльтянина Сектор Газа буде знищено. Підсумкове угода була досягнута в пропорції 1000 до одного. В обмін на Гілада Шаліта Ізраїль віддав 1000 палестинських бойовиків.

Ціна, якщо включити мозок і відключити емоції, завжди є наріжним каменем в питанні звільнення. Адже заручники – на те й заручники.

За їх волю завжди повинна бути призначена ціна.