#Букви публікують переклад матеріалу Карла Більдта, розміщеного в його колонці видання Project Syndicate.

Російський президент Володимир Путін не досяг жодної зі стратегічних цілей, на які він натякав, коли рік тому почав повномасштабне вторгнення в Україну. Насправді жодна розумна людина не може заперечити, що війна стала для Росії повним крахом.

Одначе, варто розглянути контрфактичне. Що було б, якби українські війська не завадили вторгненню? Де б ми зараз були, якби український опір зазнав краху, або якби Захід відповів не єдністю, а розгубленістю та хаосом?

Завдяки швидким рішучим діям сил спеціального призначення – і, можливо, за допомогою колабораціоністів на місцях – Росія отримала б контроль над Києвом протягом одного-двох днів, узялася б до встановлення маріонеткового уряду та проведення парадів перемоги. За такого сценарію законно обраного президента України Володимир Зеленський, швидше за все, вбив би російським спецназ або ув’язнили після швидкого суду. У кращому випадку він очолював би уряд у вигнанні – з Варшави чи деінде.

При цьому потік біженців, які втекли з країни, був би на порядок більшим, ніж був насправді. Зараз у Європі та на Заході було б, мабуть, 20 мільйонів українців, що затьмарило б усі інші останні глобальні кризи біженців разом узяті.

Окрім жменьки країн-ізгоїв, маріонеткову владу в Києві ніхто б не визнав. Свого часу вона, ймовірно, просто зникла б, оскільки Україну б включили до складу Росії як сукупність нових федеральних округів. Україна як політичне утворення перестала б існувати, повернувшись до статусу, який вона мала під час російського імперіалізму дев’ятнадцятого століття – що, видається, є моделлю Путіна. Проте більшість решти світу продовжувала б визнавати український уряд у вигнанні, і багато хто був би готовий надати йому підтримку для більш-менш відкритих військових операцій проти російських окупантів.

Зусилля Росії контролювати Україну були б надзвичайно жорстокими. Судячи з того, що сталося в Бучі, Ірпіні та багатьох інших окупованих Росією містах, тут мали бути  страти без суду багатьох тисяч – можливо, навіть десятків тисяч – українських політиків, журналістів, місцевих чиновників та інших. Це не просто гіпотетичний сценарій: у Росії вже було складено довгі списки українських посадовців до того, як вона розпочала вторгнення.

Десятки – або сотні – тисяч інших українців були б відправлені до так званих фільтраційних таборів, де вони зазнали б допитів, тортур і жорстокого поводження з боку російських силовиків. У багатьох випадках дітей розлучали би з батьками та відправляли до Росії, щоб через перевиховання знищити українську спадщину. Знову ж таки, ми це знаємо, тому що це саме те, що сталося на кількох територіях, які зараз окупувала Росія.

У цій ситуації санкції проти Росії, ймовірно, були б ще масштабнішими, ніж вони є, оскільки таким країнам, як Індія чи Південна Африка, було б набагато важче виправдати продовження торгівлі з агресором. Крім того, прямі витрати, пов’язані з окупацією України, були б величезними. У вересні минулого року Путін наказав масово мобілізувати російських солдатів строкової служби після провалу початкового вторгнення – і, очевидно, мобілізує набагато більше для можливого весняного наступу. Але це було б необхідно навіть у разі успішної операції, аби лише утримати країну. Оскільки українці продовжували би вести повстання, підтримувати моральний дух російської армії з часом ставало б лише важче.

Довідка: Карл Більдт був міністром закордонних справ Швеції з 2006 по 2014 рік і прем’єр-міністром з 1991 по 1994 рік, коли він вів переговори щодо вступу Швеції в ЄС. Відомий міжнародний дипломат, він був спеціальним посланником ЄС у колишній Югославії, високим представником у Боснії та Герцеговині, спеціальним посланником ООН на Балканах та співголовою Дейтонської мирної конференції. Зараз Карл Більдт є співголовою Європейської ради з міжнародних відносин.