Російські військові окупували Луганщину, коли Катерині було 14 років. Отримати український паспорт, тоді ще підліток, не зміг. Вже у 16 років Катерина, за наказами самопроголошеної влади, стала заручником обставин й вимушена була взяти паспорт “ЛНР”, аби продовжувати бодай якось функціонувати на тимчасово окупованій території — отримати шкільний атестат, вступити до коледжу, звертатись до лікарні, відкрити карту банку, влаштуватись на роботу і т.д. З українських документів про підтвердження особи у дівчині залишилось лише свідоцтво про народження, у батьків — українські паспорти, у яких минув термін придатності.

Джерело: особистий архів спікерки

“Я просто жила у себе вдома, прийшли тварі, змінили наше життя, змусили стати частиною їх світу. Усюди були потрібні “ЛНР” паспорти, через деякий час — навіть РФ. Люди з українським громадянством зобов’язані були оформляти паспорт самопроголошеної республіки, це називається вимушена паспортизація. Українські документи заборонили майже одразу і ніде їх не приймають. Їхати кудись було страшніше, ніж сидіти вдома. Я просила батьків отримати український паспорт, а вони боялися покарання й розправи від окупантів. Мені цей страх теж передався, як і перетинати лінію фронту, кудись їхати в невідомість, адже рідних у нас в Україні немає, усі в Луганську…”

Прожила Катерина у рідному місті з батьками всі 8 років відносно тихого російського терору. Велике продовольче місто окупанти перетворили на сіру зону, де немає ані законів, прав, ані захисту. Батьків дівчини, як і більшість мирних, що залишись на тимчасово окупованих територіях, торкнулось безробіття та фінансова криза. За словами Катерини, родина чистила волоські горіхи 3-4 місяці поспіль аби лише вижити, купити хліб з олією та оплатити комунальні послуги.

З початком повномасштабного вторгнення Луганська область на карті тривог безперестанку “червона” — бої та обстріли набули нового прогресивного рівня.

“Я все життя жила у клітці, була заручником, постійно в істериках, ненависті і небажанні жити. Одним днем у червні я побачила новину про те, що в ЄС пускають по свідоцтву про народження. Я миттєво почала шукати перевізників, знайшла, зібралась й поїхала.”

Катерина вʼїхала на територію РФ та Білорусі по паспорту самопроголошеної республіки, до Польщі — українському свідоцтву про народження. Однак вже у перші дні перебування в ЄС дівчину наздогнала проблема відсутності українського паспорта, а документ самопроголошеної республіки цивілізований світ не визнає. Відтак орендувати житло у Варшаві, працевлаштуватись, отримати статус біженця, відчувати себе право захищеною частиною цивілізованого світу Катерина не може.

Джерело: особистий архів спікерки

Для відновлення або отримання документів за кордоном функціонують консульства, які зобовʼязані надати всі належні послуги громадянам України.

З чим зіткнулась Катерина у стінах консулату у Варшаві:

“Я сподівалась, що зможу отримати паспорт на “Blue City” у нещодавно відкритому ДП “Документ”, але вони сказали, що нічим допомогти мені не можуть — треба звертатись до ДМС України для встановлення особи. У процедурі мають брати участь батьки або родичі, яких поруч зі мною немає. Також хочу звернути увагу на неправомірність співробітників, яка викликає подив і вибиває з колії. Звертаючись до державних установ, я та мої знайомі з Луганську, Донецьку стикаємося з грубим ставленням представників консульства. Коли я прийшла подати заяву на підтвердження особи, співробітник почав зі мною агресивно говорити, кричати, запитував, навіщо я приїхала, вимагав у мене “ЛНР” та РФ паспорти. Я просто розгубилася, стала плакати, співробітник відмовляся мене слухати. А коли я прийшла через тиждень, інша представниця консульства ніде навіть не знайшла моїх заяв. На третій візит до установи у мене ліквідували мій паспорт “ЛНР”… Мені й дотепер не надали письмової відмови з приводу відповіді на запит консульства до ДМС України. Відтак я не маю змогу показати її на кордоні або поскаржитися на відношення співробітників.”

Катерина разом з іншими жертвами, що опинились у подібній ситуації, створили разом петицію-звернення до Президента України про зміну механізму отримання вперше паспорту громадянина України після досягнення 18-річного віку для мешканців тимчасово окупованих територій України, а саме передбачити можливість проведення процедури встановлення особи шляхом опитування свідків за допомогою засобів дистанційного зв’язку. Станом на 21 жовтня — безрезультатно.

Нещодавно у Раді під головуванням Віцепрем’єрки Ірини Верещук відбулося засідання міжвідомчої робочої групи з питань захисту прав громадян, які потребують допомоги у поверненні в Україну. Отже, згідно з Постановою №57 та змінами у Порядку перетину кордону, громадяни України до 18 років пропускаються на територію нашої держави за наявності свідоцтва про народження.

У випадку Катерини є дійсним саме це уточнення до Постанови:

“При цьому, Державна прикордонна служба самостійно вносить дані про людину в базу. Громадяни, старше 18 років, які втратили свої документи, будуть також пропускатись за наявності свідоцтва про народження, ідентифікацію особи будуть проводити вже на території України.”

Як насправді біженку з ТОТ зустрічають на польсько-українському кордоні:

“14 жовтня я купила квиток на автобус Варшава — Львів, кордон Медика — Шегині. На Медика мене пропустили. А на Шегині висадили з автобуса, сказали, що я нікуди не поїду. Прикордонниця підвищеним голосом запитувала де мій паспорт, скільки мені років та чому я не змогла отримати документ. Коли я пояснювала, і те, що їду до Києва його робити, і те, що на мене там чекають — їм усе ніби повз вуха. Повели до головного прикордонника — усе аналогічно. Я у відчаї показувала навіть свої альбоми випускні, українські табелі та нагороди. Даремно. Розвернули мене зі сльозами на очах та істерикою.”

Вже 7 діб Катерина перебуває на польському КПП Медика. Волонтерить, спить у наметі, спілкується з адвокатами, сподівається врешті решт пройти тернистий шлях та повернутись на Батьківщину, в Україну.

“Я дуже погано сплю, навіть пігулки не допомагають впоратися з тривогою і стресом, але все ж я налаштована боротися і йти до кінця до своєї мети. Попри весь цей пекельний біль, через ярлики й глузування, я отримаю український паспорт! У Києві на мене чекають свідки для підтвердження моєї особи.”