Під приводом боротьби із Covid-19 уряд обмежує усі можливі свободи громадян, і так фактично запроваджує надзвичайний стан.

Захопити більше влади на тлі чергової епідемії – винахід аж ніяк не Авакова. Король Прусії Фрідріх Великий, один із «стовпів» «просвіченого абсолютизму», також зміцнив свою владу в умовах боротьби із «чорною чумою», яка однак вже загасала в Європі другої половини 18 сторіччя.

Але закривати прогалини медичної системи через поліцейські обмежувальні заходи в умовах епідемії – стратегія невдала. Це показала практика усіх адміністрацій, які керували Україною останні 100 років. Цікаво, що радянська влада після перемоги над черговою епідемією, і далі припускалася тих же помилок, які власне й призводили до хвилі захворювань: хронічне недофінансування медицини, ігнорування проблеми із санітарним станом міст та помешкань громадян, і замість системної роботи – тотальна мобілізація медиків та постійна апеляція до свідомості громадян. Україна зразка 2020 року має нарешті розірвати це замкнене коло.

“Іспанка” без кордонів

Епідемія «іспанського грипу» не оминула й Україну. Але це – єдиний факт, який можна стверджувати напевне. Централізованої системи обліку хворих не налагодили ані гетьманат Скоропадського, ані Директорія УНР, ані радянська влада в 1919-1921 роках.

“Іспанку” в Україну, вочевидь, занесли німецькі військові

Через постійні бойові дії в принципі не вистачало лікарів, які могли грамотно діагностувати хвороби. Доволі часто місцеві влади у своїх звітах прагнули не стільки повідомити про реальний стан захворюваності, а добитись якомога більшої субвенції на медичні видатки. І це все накладалось на хронічний дефіцит держказни, бо після щедрих пожертв на боротьбу із епідеміями в залишків української буржуазії вже не вистачало грошей на сплату податків.

До приклад, гетьман Павло Скоропадський в травні 1918 року наказав утворити перше в історії України Міністерство народного здоров’я, яке очолював Всеволод Любинський. В червні 1918 року в структурі міністерства з’явився санітарний департамент, який очолив Оксентій Корчак-Чепурківський, один із перших санітарних лікарів в Україні в принципі. За Центральної Ради він був членом Головної медико-санітарної управи. Але проблема в тому, що на протиепідемічні заходи в казні Української Держави знайшлось лише 10 млн карбованців, хоча загальний очікуваний обсяг доходів мав скласти майже 3 млрд карбованців, із яких 10% – доходи від монополії держави на виробництво спирту.

На гроші держави вдалось облаштувати лише 625 ліжко-місць для лікування «іспанського грипу». Земські управи звітували, наприклад, про 50% захворюваності населення від епідемії на Полтавщині, але прохання про додаткові субвенції на медицину лишались без відповіді. Місцевим адміністраціям доводилось боротись із епідемією або за власний рахунок, або за кошт меценатів. Гроші йшли на облаштування лікарень або пунктів обсервації, на організацію пересувних станцій для медичного обслуговування в селах, а також – на реанімацію системи «швидкої допомоги» в Києві та Полтаві. Цікаво, що при цьому держава заборонила рух залізницями на Сході та Півдні України, аби зменшити поширення хвороб.

Директорія УНР чогось оригиніальнішого не могла запропонувати в боротьбі з епідеміями, тому дозволила місцевим адміністраціям самотужки збирати податок на санітарні потреби. При цьому, в «букет хвороб» окрім «іспанського грипу» додався ще й тиф. Для цієї хвороби хронічне недоїдання воєнного часу стало занадто живильним підгрунтям.

Взимку 1918 року боротьбою з «іспанським грипом» та тифом мусила займатись і Західно-Українська Народна Республіка. Населення ЗУНР недоїдало, не мало де обробити свій одяг, та іноді було вимушено жити на вокзалах або на позиціях військ, бо домівки були розбомблені. В сумі це стало занадто ідеальним середовищем для поширення епідемій. Цікаво, що випадки захворювання «іспанським грипом» були заявлені тільки на Косовщині, хоча тиф ширився усією ЗУНР. Ситуацію рятував запас ліків ще від австро-угорської армії.

Військовим лікарям УГА наказали за потреби лікувати й цивільних, безоплатно. При цьому діяв карантин, за порушення якого накладали штраф від 100 до 5 тисяч крон, або ж арешт на 5-20 діб. В числі «ноу-хау» опинився і масовий відстріл бродячих тварин: вважалось, що вони розносять інфекцію. Показово, що в час кризи ЗУНР якраз інвестувала в розвиток медичної науки: у 1919 році в Івано-Франківську запрацював бактеріологічний інститут, який очолив лікар Максим Музика. Хоча в економічному плані 1919 рік був вкрай важким: єдиними джерелами поповнення казни лишились агровиробництво та експорт солі, але в кращому випадку по деяким повітам вдалось засіяти лише третину від наявної ріллі. Відомо, що всього в ЗУНР за січень-лютий 1919 року на тиф захворіло 15 тисяч чоловік, померло – 2,7 тисяч.

Як оцінили сучасні історики за архівними даними,  сумарно в Україні за 1918-1921 тифом перехворіло 5 млн осіб, із яких 750 тисяч – померло. Сумарної цифри жертв «іспанки» немає.

Радянська влада, тиф і холера

Цікаво, що більшовики в 1922 році заявили інше число жертв 4-річного сплеску епідемій – 2,4 млн хворих, хоча у тому ж році епідемія висипного тифу в Україні ще тривала. Більш того – у 1922 році нашу країну спіткав сплеск епідемій холери та віспи, які почались в 1920 році. У випадку із віспою причиною стала призупинка вакцинації в 1914-1917 роках, та її повне припинення в 1918 році. Цікаво, що віспу вдалось «погасити» частковим відновленням вакцинування. Якщо в 1921 р. захворюваність складала 14,2 випадки на 10 тис. населення, то в 1922 році вже лишень 4,6 випадки на 10 тисяч.

«На ходу» радянська влада не лише гасила епідемії, але й змінювала формат медичної системи. Наприклад, в 1920 році в системі Наркомздраву УСРР з’явився санітарно-епідемологічний відділ, основною функцією якого була якраз боротьба із епідеміями. Але буквально за 2 роки, в березні 1922 року «гасити» пандемії доручили так званим «губернським санітарним організаціям». За форматом це було щось схоже на те, як Зеленський вручив кураторство над регіонами крупному бізнесу, в рамках боротьби із коронавірусом. Але різниця в тому, що більшовики надзвичайні повноваження вручали не олігархам, а вцілілим авторитетним санітарним лікарям.

До 1924 року захворюваність на тиф, віспу та холеру зникла.

У 1924-1925 роках радянська влада в Україні в принципі могла перейти до профілактики хвороб. У діячів «губернських санітарних організацій» була гіпотеза, що на рівень захворюваності під час епідемій впливають не лише формат карантину, але й умови побуту населення. Ця гіпотеза підтвердилась під час польовх спостережень. Наприклад, виявилось, що 88,5% робітників, які перехворіли на черевний тиф, харчувались взагалі-то вдома. Централізоване опалення було доступне лише 4% жителів робітничих селищ. 75%  селянських хат освітлювались гасовими лампами та каганцями, і задушливе повітря в цих оселях створювало занадто ідеальні умови для антисанітарії.

Із причини хронічого дефіциту мило майже зникло із селянського побуту, а робітники могли купити мила лише на 1% своїх доходів, у той час як на алкоголь йшло 4% їх доходів. Вцілому причини появи інфекційних хвороб розуміли лише 27% опитаних, хоча серед грамотних така частка складала 48%.

На цьому тлі просвітництво здавалось найпростішим і водночас найефективнішим способом профілактики нових епідемій, і радянська медицина в Україні пішла саме таким шляхом. Хоча й просвітницька робота іноді давала не ті результати, які чекали. Наприклад, сільське населення «для профілактики» вирішило не мити посуд після заходу сонця, або ж закривати на ніч посуд із їжею чи водою , щоб туди нечиста сила не вскочила.

Зрешою, у профілактиці епідемій просвітництво виявилось менш ефективне, ніж стабільше постачання харчів. Це показав час Другої світової війни. В Центральну Україну тиф повернувся восени 1941 року, після приходу німецької адміністрації, що стала активно вилучати продовольство для своїх потреб. Населення почало недоїдати, колективний імунітет впав, і ось він – новий сплеск епідемії. Хоча окупантам здавалось, що вони зробили все потрібне для профілактики: бродячих тварин тотально відстріляли, і лише в одному Житомирі проводили на місяць до 1 тисячі заборів води для перевірки санітарного стану.

Базар у Бердичеві, 1942

Цікаво, що в Кривому Розі, який постійно був прифронтовим містом, тифу при німцях не було. Окупаційний режим в місті був «фасадно-ліберальним», без примусових продовольчих реквізицій. Містяни могли вільно купити харчі в крамницях кооперативу «Нове життя», який дозволили створити німці з метою пропаганди. Після 1943 року епіцентр епідемії тифу перемістився на Схід України, до того у звільненому Києві померло близько 0,1% від наявного населення. Спалах епідемії вдалось погасити до 1949 року, тотальна мобілізація медиків покривала хронічне недофінансування. Хоча тут слід наголосити, що радянський «атомний проект» у цей же час фінансувався безлімітно, і на нього працювало мінімум 20% економіки всього СРСР.

Жовтий прапор на рейді

У 1950-1960-х роках радянська медицина фінансувалась так. На Росію припадало 44% усіх загальносоюзних витрат на медичні цілі. Сума річних затрат на одного жителя України була близько тисячі рублів, і так УРСР отримувала сумарний медичний бюджет інших 13 республік Союзу. При цьому близько 10% всього бюджету на медицину лишались невикористані, та й повертались назад в загальносоюзну казну. Тут була проблема не стільки в політичних умовах розподілу ресурсів, як в тому, що такий формат витрат грошей на медицину не убезпечував від появи нових епідемій. Хоча пропаганда ще в середині 1950-х років після перемоги над віспою стверджувала, що СРСР в принципі поборов усі хвороби.

Наслідком цього й стала епідемія холери в Одесі в серпні-вересні 1970 року. Офіційна історична версія свідчить, що ця хвороба прийшла в місто після того, як сторожа місцевого колгоспу відвідали родичі із Середньої Азії. Вперше в СРСР холера була зафіксована ще в липні 1970 року в Батумі та Астрахані. І хоч «компетентні органи» активно шукали похідні цієї хвороби, але єдиного пояснення так і не знайшли. Фігурувала і версія, що в СРСР холера потрапила із Ірану, де якраз будувати дамбу «Дружба», через що радяно-іранський кордон щодня перетинало до 2 тисяч осіб. Але звісно ж була і версія про навмисне застосування бактерій холери як біологічної зброї. На обсервацію через холеру закрили 0,5% населення СРСР, або ж 180 тисяч осіб. Цікаво, що в Україні, тобто в Одесі та Криму, обсервація відбувалась не тільки в 19 морських та 23  річкових круїзних суднах, але й в поїздах. Цей транспорт був не потрібен, бо заборонили і виїзд із міста, і вхід будь-яких суден до гавані, про що сигналив жовтий прапор на рейді порту.

Радянський хімпром перейшов на максимальний випуск препарату проти холери тетрациклін. Водночас, силові структури вдались до найсуворіших поліцейських заходів: Одесу оточило 5 тисяч солдат, 9 воєнних катерів та 5 гелікоптерів, Крим – 9,4 тисяч солдат, 22 воєнні катери та 26 гелікоптерів.

Хворіли холерою і при незалежній Україні. Наприклад – в серпні 1991 року. Тоді повінь Дунаю вимила вигрібні ями в прибережні румунські села. Так холерні вібріони потрапили в Чорне море, а в Одеській,  Херсонській та Миколаївській області захворіло 106 осіб. В 1994 році холерою перехворіло 1370 осіб в 14 областях України, перший випадок виявлили в Сімферополі. Ймовірно, на цей раз збудник епідемії завезли із Дагестану. Востаннє холеру в Україні виявляли в 2011 році, в Маріуполі. Металургійний комбінат ім. Ілліча активно зливав використану гарячу воду в море, це створювало занадто ідеальне середовище для холерних вібріонів, і ними хворі заражались після споживання власноруч виловленої риби. Хоча звідки взявся вібріон холери в Азовському морі, досі невідомо.